І враз — ущухло, стихло, як у вусі,
Сам час заціпенів у напіврусі.
І погляди пронизливі, як оси,
Зійшлися на Андріївськім узвозі,
Звідкіль ступав неквапною ходою
Якийсь прочанин — вуса з бородою,
Убраний чудернацьки, аж до подиву,
Сказати б, несучасно. Не за модою.
«Хазяїн!» — зашептало звідусюд.
І, кинувши товар, торговий люд
Обсів його довкола — достеменно,
Як блідоликого, — аборигени.
«Хав ду юду», — той цуциком подзявкуе,
Чи «Ґутен таг?» — недомірок гуде.
«Чи ви на ідіш? Ми вже тут по-всякому,
Бо українська щось не вельми йде».
«Ви, певне, із Америки, мосьпане?
Там чадо моє вчиться». «І — моє», —
Докинули. «Вам щось національне?
Шевченко? Знайдем. І Мазепа є.
Сторгуємося. Пустимо й дешевше.
(Щось попит підупав на цей товар).
А, може, маєте з собою... дещо,
То обміняємо. На те й базар.
Ох, знаю сам, до чого докотивсь!
І сором, і душа болить та плаче.
Я ж патріот. А от ... торгую, бачте.
Та що подієш: ринок. Тут крутись.
Зашилися по вуха ми, їй-право!
То, може б, ви взялися нами править,
Бо ми і так вже ваші? На колись
Не відкладайте, пане, добру справу,
Щоб інші нами править не взялись».
Протявши гнівом кодло мурашине,
Прочанин громом струсонув світи:
— Оце вже доборолась Україна
Таки до краю, Господи, прости! —
Юрба спочатку з подиву заклякла,
А потім налетіла, мов коршак:
— Овва! Та ж він по-нашому балака.
То ти не із Америки, сіряк?
Пощо ж ти забиваєш людям баки?
Не купиш на м’якині горобця!
Ану, паняй! Блукають тут ... усякі.
Дивись, іще поцупить гаманця. —
І, вмить згубивши інтерес до діда,
Вернулись кожен до свойого діла.
Лише один вертлявий крамаренко
Очима до прочанина прилип,
Та й бовкнув: — Щось немовби... на Шевченка
Скидається оцей, панове, тип? —
— Чи ти ще змалку із колиски випав:
Шевченко ж вмер! (Коли це, пак, було?)
Не віриш, то спитай у цього.типа,
Покіль тебе ще з рейок не звело. —
І, мацнувши в кишенях гаманці,
Шугнули на гешефт, як горобці.
Прочанин рвучко підійняв чоло
І гомеричним сміхом розкотився:
— Та я б себе прокляв, аби родився
Для вас, кульгаві розумом, старці!
Я до живих прийшов. А ви ж — мерці!
Ходімо з цього торжища, Богдане, —
Нехай горить антоновим огнем! —
Заки тебе ці правнуки погані
Не продали укупі із конем.
Ти чуєш: небо крушиться, мов крига?
Трубить Трубіж в сурму Архистратига!
Він кличе всіх, не куплених за гривню,
Хто не заклав сумління під кредит, —
Востаннє визволяти Україну
Від зашморгу данайської орди.
Чого ж мовчиш у бронзовій гордині?!
Заки не пізно, гетьмане, — веди! —
Трубить Трубіж: ми вийшли на рубіж.
Позаду — глум. А попереду... зайда,
Примруживши свої очиці заздрі,
Вже подумки бере за нас бариш.
Він тиче в скроню пальцем вказівним: —
Ви знову у похід зібрались, дурні?
Та киньте, врешті, стоптані котурни,
І перейміться клопотом земним!
Ну от скажіть — і хай почує світ, —
Куди тепер лаштуєте похід?
За що вмирать зібралися, пани?
«Ах, за синів ...» Але при чім сини?
Чи ви у них хоч дозвіл узяли?
Пробачте, я не хочу брать на кпини,
Але синів ми вже давно ... купили,
Чи то, пак, ви самі їх продали
До нас в науку. І хоч раз таки
Вчинили мудро, як батькам належить.
То ми й навчили їх, що незалежність
Без гамана — бабусині казки.
Ми їх навчили не лише лічить,
Але й кебеті — як робить валюту.
То ви скажіть, замислившись на мить:
Чому б їм гинути у січах лютих,
Коли і хочуть, і уміють жить?
А ви навчились тільки умирать.
Красиво! — згоден. Але що від того,
Коли здобуту кров’ю перемогу
Вчергове інший прийде святкувать?
Чого вам ще не вистача, небоги?
Ми вам давали, — але ж не за так —
Під ваші корогви і має стати.
Однак, пробачте, час і віддавати.
Ви що, — зібрались жити на дурняк?
Коли ж ви насвяткуєтеся всмак?!
Пора з парадів стати за верстак, —
Минулась незалежність ... у завдаток.
Гряде, пани, новий світопорядок:
Хто платить, той і замовля гопак.
А ви і досі на старім суку
Витьохкуєте «суверенну тему»,
Ще й межами додаєте проблеми,
Хоч світ давно — у спільнім сповитку.
Єдина в світі настає система —
Епоха грошей. Чули про таку?
Вона не визнає дідівських меж —
З блаватно-жовтим і червоним вкупі.
Пощо їй зброя, коли просто купить
Усе, що ти посієш і збереш?
А схочеш, — вигідно продасть тобі
Державність, прапор, навіть ... президента.
Замовить гімн мобільному поету, —
І тішся на здоров’ячко собі
При власній конституції й гербі.
Ти лише вчасно віддавай борги,
Чи відробляй — по совісті — кредити.
Коли ж самому не стача снаги, —
Ми гуманісти: хай відроблять діти.
Отак живе, панове, нині світ!
А ви якийсь лаштуєте похід.
Ну, хай цей дід, по старості, не тягне.
Але ж тебе, достойнику Богдане,
Вже бито-перебито сотні літ!
Тебе ж свої — не тільки вороги —
Кляли, товкли і обливали брудом!
Зніми, нарешті, із очей полуду:
Ви всі давно вже наші... за борги!
Впокорся, гетьмане. Нове життя,
Як той казав, нового прагне слова...
О, ледве не забув у перемові:
А хто ж сей дід, що перехмарив брови?
Ти б, може, познайомив до пуття?
Богдан скипів, та по-козацьки чемно
Відважив у лице злодійкувате:
— Куди тобі, баришникові, — знати?!
Та як зайшлося... Це — Тарас Шевченко. —
— Ого, — від подиву сахнувся зайда, —
Кого-кого, а вже Шевченка знаєм!
Від нього здавна голова болить,
Бо він, сказати б, іншого копилу.
Цього покіль ми справді не купили
І в золоту не заманили кліть.
Іще для нас морока: кобзарі.
Звичайно, ми в спромозі їх купить
З бандурами і кобзами. Одначе
Проблема в тому, що вони ж ... незрячі!
Йому даєш, а він собі бринить,
Та ще й регоче в небеса на здачу.
Однак, Богдане, все те — до пори:
Ми в пошуках спинятися не звичні.
Якщо Пророк чи темні кобзарі
Плюють на доляр (що, їй-бо, комічно!),
Ми їх заманимо під прапори,
Обарвлені у рідні кольори,
І купимо на щось ... патріотичне. —
І щиро посміхнувсь на крупний план,
Немов любаску, пестячи гаман.
