Треті Знову чорне вивели на біле, Біле — заплювали в чорноту. Пики одне одному набили За свою! За правду!! За — святу!!! Спогадали рани і зарубки. Виставили кожному борги, — І взялися зводить порахунки, Ревно наминаючи боки. Доки на мечі кували рала, На тризуби — молоти й серпи, Треті загребущо рвали й крали Від ракет, ікон — і до сапи. Треті підкидали знизу хмизу, Зводили, як бевзів, — у лоби: — А отам — колишній блюдолиза, А отам — теперішній. Лови! — І ловили, і трощили яро Щелепи, заводи і горшки. А тим часом треті — рвали й крали, Надбане горбами за віки. Раптом спогадали про Вкраїну. Глянули — руками розвели: — Хто ж це нам побив горшки і спини, Хто ж це нашу хату розвалив?! — І шукають лютими очима Ворогів нових за три межі. А тим часом треті за плечима Ділять між собою бариші. «Чи журавки ячать»
Чи журавки ячать, Чи гудок загучав — Щось кигиче чи тужить чаїно? Я на берег примчав ... Та пустельний причал, Та холодний причал, Мов крижина. Очужіло стою У зими на краю, — За крилаткою осінь курличе ... Хтось в холоднім гаю Кличе долю мою, — Кличе тоскно, Та все недокличе. Чи спіткнувся в корчах, Що не встиг до начал, Чи то крила погасли на силі?... Думав — квіт обвінча ... А мені на причал Опустилися віхоли сиві. Як немає снаги Повернуть на круги, То хоч пісню — до неї, Хоч - пісню ... Прислухаюсь: луна Ледве-ледь долина: «Пізно, голубе ... Ладо мій, — пізно ...» «Я Іржавця молив, і Сулі я годив» Я Іржавця молив, і Сулі я годив, Щоб мені відчинили ворота. Та суворо відмовив мені Яготин: Ти, мовляв, не із нашої чоти. Ти загруз в марноті. Ти на слові засох, Ти блідий, мов чиновні папери. Тут Шевченко ходив. Він узяв на засов До моєї обителі двері. Ти піди уклонись до Тарасових ніг І втопи у озерах погорду, І у пору купальську, на Йванову ніч Попроси свою квітку в Природи. А не вимолиш, що ж — таланить не усім — Не впадай у зажуру і скруху, А зайди із дороги на хліб та на сіль До оселі Євгена Товстухи. Він тобі наготує козацький напій, Він тебе перегляне по нотах, — І очистить, і скине у синій Супій Всю твою сухозлоту марноту. Ти прийми з його рук животвор-звіробій, Як з долоні самої Природи. І спивай по ковтку, доки сам у собі Не відчуєш, чийого ти роду. Ворота в Канів Не як монарх, що в ницім покаянні В Каноссу повз дорогою раба, — Іду, розкутий, у престольний Канів Позбутися холопського горба. Пора стоїть, рахманна і погідна. Тарас, урівень з сонцем на скалі, Возносить у мені козацьку гідність Господаря праотчої землі. Ще манить звичка — впасти на коліна. А він гримить, немов пророк Ілля: «Учись ходить, нарешті, як людина Бо це таки, одвік твоя земля!» І я встаю, толочений віками, Але не вбитий в корені мечем! І відчиня мені ворота в Канів Тарас державним, золотим ключем. Осінь Стоїть в одинокій задумі лелека. Об чім ви замислились, гречний колего? Ще рано, колего. Ще в розповні літо. Ще серпень не править від осені мита. Вона йому золото тиче в долоні, Та він невідступно стоїть на кордоні. «Ще рано, — він каже. — Кордон на замкові. Сховай хабарі: стоїмо на законі». Так що ж ви, колего, так рано зібрались? Ще вашим синам досхочу не літалось, Ще ваша дочка перед люстром озерним Не встигла приміряти сукню модерну? Поправив пенсне і промовив лелека: — Вони молоді, їм збиратися легко. А я вже, колего, дійшов того звіту, Коли лаштуватися треба засвіту. Я довго переднім ходив на відвагу. Віднині мій учень вестиме ватагу. А я вже останнім нестиму покуту, Щоб хтось не відбився від рідного гурту. А я вже по-батьківськи тихо простежу, Щоб хтось на чужу не сподобився стежку. |
