Тих відспівають, а вони — живі
У наших душах, квітах, у крові...
А ці співають! — хоч душа в них — яма.
...Дивлюся, як поважно, хазяями
Вони статечно всілись на траві
В непогрішимій вірі, що — живі.
Та й спритно ж ви нової затягли!
Не встигли обізватись треті півні,
Як над устами, що спивали пінку,
Козацькі вуса з викрутом лягли.
А покажіться, хлопці, як ви є —
Мої, колись близькі, тепер — колишні?
Гай-гай, видовище таки невтішне,
Та що подієш — час бере своє:
Сивесенькі. І зуби вже — не креш.
І серце ледь не вискочить з орбіти.
То нащо б так за молодими бігти?
Себе і час, на жаль, не обженеш.
Онуки, у загонистій ходьбі,
Оглянувшись на вас, беруть на жарти:
— Пощо мінять їм, як штани, штандарти?
Вже ж треті поміняли, далебі,
Впродовж лише останньої доби. —
Та й зникли за юначий обрій свій...
Сидять, захекані, мої колишні.
— Не наздогнали? — запитав утішно. —
А, може, і не варт смішити світ?
А, може б, дати серцю одійти
Від міньбища корогвами на стяги?
Бо вернуться онуки із розваги —
І не впізнають, де чиї діди? —
...Та раптом з Волги потягло — і враз
Загелготіли, як сполошні гуси.
І вмить сховалися козацькі вуса
Під бороди, косоворотки й... квас.
З Дніпра війнуло — матінко моя:
У змиг злиняли злякані кафтани,
І вже тіла їх облягли жупани —
Ну хоч пиши з натури Мамая!
Дихнуло Еміратами — і вмент
Уже клянуться ревно на Корані.
І над чалмою в правовірній шані
Зелений стяг розкрилюється в лет!
А як Сінайський шмагонув парчу, —
Ураз припали до Звізди Давида.
І ти ж дивись: устигли ще завидна
Переметнутись до Стіни Плачу!
Війнуло з Півдня... І пішло по колу
Перевдягання душ. А душі ж — голі,
Як в морзі... Але те вже — не до столу.
Бо що це ми і справді завели?
Уже й Шевченкові до кольок смішно:
Мовляв, зійшлися начебто ж... колишні,
А й досі не сідають за столи?
Ану-м, стинай «московській» яничарці
Голівку з пліч, та булькнем в три стволи!
То що, колеги, вдаримо по чарці
За те, що ви живі... колись були?
...За п’ятою оплачемо Вкраїну.
Та зчинимо гризню за булаву,
І спишемо недолю і руїну
На клятих інородців та Москву.
А як не стане вранці похмелиться
(Ще й сало закотилось у траву),
Одне одному вцідим по мазницях
І пошлемо когось... по мирову.
Під щедрим кумпанійським Водолієм
Ми знову зберемося за столи.
І десь, на третій, раптом прохмелієм:
Чи ми жили, чи просто... відбули?
...Та вихор знявся — і пішло кружляти
Перевдягання душ і тілесе.
І хтозна: вус чи бороду чіпляти,
Чи — про випадок — вкупі те і се.
Кому годити і кого судити —
Не добереш без пляшки і... Москви.
То краще наливайте вже, сусіде,
Та й почнемо із першої глави.
...І весело ж допродують, лукаві,
Минувшину святу. За півціни:
Зорю Героя і Солдатську Славу
Із медальйоном смертним старшини.
Скипає пам’ять від ганьби і болю...
І серед ночі, в сизім тумані,
З архангельською віщою трубою
Встає сурмач, убитий на війні.
Скликає тужно на Велику Раду
З усіх фронтів — полеглих од меча.
І шерхне шепіт над полками: «Зрада»,
І рветься крик із горла сурмача:
«За що ж ми, браття, голови зложили?
Невже за те, щоб ситі байстрюки
Пустили наші мощі і могили
Лабазникам нечистої руки?!»
Хіба минуле з молотка продати?
Хіба на честі приторгуєш честь?
У всі віки присяга у солдата
Однакова: «Вітчизна або — смерть»
Коли ж солдатську ратницьку святиню
Виносиш під полою на базар, —
Ти право продаєш своєму сину
Тебе й Отчизну спродать, як товар.
В грядуще зри! Ти бачиш, як безжурно,
Діставши гаманці і гамани,
Рушник од неньки, дідову бандуру
Тобою ж вчені, спродують сини?
Уже дістали булаву з-під лави;
Уже твій хрестик тичуть гендляру;
Затим вторгують на козацькій славі,
Потому пустять і саму Державу,
Як ти сьогодні — Батьківську Зорю.
... Щоночі, на дванадцятім ударі,
Гримить сурмач у забуття сліпе:
«Коли минуле спродав на базарі,
Ти вже продав грядуще і себе!»
