Сюжет Колами, колами листя — в осінньому танго... Може це спогад?.. А може, незбутий сюжет: Ніби в Полтаві біляво біліє альтанка... Ніби і досі там чийсь мерехтить силует... Як це далеко?!. ...Уже на моїм небоспаді Вечір в задумі схиляється на парапет. Може, це казка? А може, було те насправді: Біла альтанка і твій неземний силует? Парами плавають горлиці в небі кохання, Плавко спадаючи на молодий бересклет. Може, це пісня? А може, це просто омана: Одсвіт альтанки і цей полохкий силует? Скоро затужиться стужам на цілому світі. Холод прониже до серця, як хижий стилет. В темінь грудневу свічею провісною світить Біла альтанка і твій неземний силует. В час одиноцтва, коли перевесники в ірій Ті відлетіли, а інші збираються в лет, Не похитнусь у любові, надії і вірі, Доки на прузі видніє хоча б силует. Колами, колами лист опада з високості. Зорями хтось вишиває небесний намет... Може, це казка? А може?.. А може, це просто Осінь мені нагадала забутий сюжет? Дощ Зажурились голуби на дощ. Сіро. Сиро. Вимокає суша, Дощ, холодний, як ослизлий хвощ, Кільчиться і облипає душу. Над усім живим — вселенський плач. У старих дубів суглоби ниють. Навіть миша проситься під плащ, Вимокла під мжичкою до нитки. Чи воно прорвало небеса — Сіється і сіється, мов просо. Задубіла від мокви коза Відігрітися у мене просить. Пригорнулась до руки бджола. Уділила на подячність меду. Перепілка діток привела І сховалась до мого намету. А воно полоще доокруж: Ну, не небеса, а просто сито! З осоки приповз до мене вуж. Каже: дай хоч душу просушити. Так, либонь, у першу водолють До ковчега утлого із суші Все живе збиралось звідусюд, Щоб життя не зупинилось суще. ... Роде людський, змучений в тяжбі, Ненавистю загнаний в окопи, То невже ж для розмиру тобі Треба ще і другого потопу?! Гей, слов’яни! Прямовисним багнетом прорізавши серпень, Сонце круто ввійшло у боснійський граніт... Причащаються серби. Прощаються серби — Від малого до сивого... Небо гримить. Чорні ризи отців. Біла паморозь болю... Пам’ять важко долає баюри й корчі — Через шість віковіч та на Косово Поле, Де над сербською тугою стогнуть сичі. Брате сербе... Ти знову стоїш наодинці У двадцятому віці на смертній межі. Тільки й те, що сьогоднішні хижі ординці На «фантоми» змінили горбаті ножі. Схаменімось, братове по вірі прадавній! То не важить, чиїх ми племен і родів: Сатана замахнувся на світ православний, На чертоги і храми отців і дідів! Так удармо ж у дзвони, допоки не смеркло, — Хай скликають до гурту слов’янську сім’ю. Бо коли не врятуємо сербів од смерті, Ми погубимо совість і пам’ять свою! Осінившись триперстям, у вірі — єдині, Ми укріпимо вірою душу і плоть! І якщо навіть світ нас полишить, як нині, — Ми — незборні, бо з нами Господь! Благословіння
В горньому граєві райдуга В сім кольорів не згоря. Світе, Європо, возрадуйся: Сходить новітня зоря! Миром, і хлібом, і зладою Під тулумбасовий грім Разом з святою Елладою Вічний віта її Рим! Світе єдиний, не куплений, — Руки, мов крила, здійми, Ніжно, як батько, із купелі Юну державу прийми! Дивна коса, як мальована, В'ється ще з Київ-Русі... Звідки ж ця сиво-згорьована Нитка у карій косі? О, не питайте, брати, її... Там, з-під її сивини — Вихрипи коней Батиєвих, Зорані списом лани. Отчі святині споганені, Храми плюндровані вщерть. Через віки заарканену Мову рокують на смерть. Та з попелища диявола, — Горня, свята і земна, — Самовідродженим явленням Вічно вставала вона. Горем її не оковано, В серце не вкралася лють. Співом, ласкавою мовою Всяк обдаровує люд. Люди, всією родиною Браму відкрийте з добром Перед моєю Вкраїною. Перед живлющим Дніпром! Родові не переводиться, Бджоли гуртують рої. Тихо сама Богородиця Благословляє її. Біля Мгарського монастиря На цій горі, на пагорбі печалі, Де все болить — від квітки до хреста, — Ідуть дощі вдовинними планами ... На цій горі, на пагорбі печалі Німіє слово і мовчать уста. Гірка сльоза пече, як сіль чумацька. Стоять в жалобі схилені Лубни. І монастир — як оберіг козацький... І дзвін вола безмовно: «Пом’яни!» Страшне число у нелюдській напрузі Пропалює світи до глибини: У тридцять три розіп’ято Ісуса. У тридцять третім на земному прузі Розіп’ято мільйони без вини. Ми відспівали їхні чисті душі. Вони нас не спалили у клятьбі. Вони — простили... Але пам’ять душить: Чи маєм право ми простить собі ? ...На цій горі, на пагорбі печалі З небесної, святої чистоти Ідуть дощі вдовинними плачами. Спадає плащаницею мовчання. І тільки дзвін волає: «Не прости!» |
