Остання дорога Нестора У смерклому небі по чорному — ворони чорні. По сірому полю, по сірому — тіні женуть... Збирайтеся, Батьку. Уже пугачі ізвечора Накликали тоскно дорогу в чужу чужину. Уже ви ніколи не вернетесь, Батьку, додому. Крутий кулемет на півслові розгублено стих. І грива конева в зажурі опала додолу. І хлопці-махновці зів’яли — ні в сих і ні в тих. ... Коли в домовині відплив у паризькі тумани, На всі запитання дала йому відповідь смерть. І тільки єдине забрав у могилу, як рану: «За що ж ми, Вкраїно, себе посилали на хрест?» Нерідна земля прийняла у холодні лещата. Чужа чужина. Тільки часом із батькових крес, Занесена вітром, хмарина заплаче дощами: «За що ж посилали безвинних і грішних на хрест?» ... Гуляє курай, як гультяй, по Гуляй та ще й Полю. Нову Україну озули в чужі постоли. І ваші онуки шукають затуркану долю, Як ви колись, Батьку, шукаючи, та й не знайшли. В степу запорозькім звікована скіфська прамати спізнала всього: і світання імперій, і смерк. І тільки єдине і досі не може спізнати: За що ж українці себе посилають на смерть? Затули мене крилом
I Затули мене крилом Від промерзлої студоми. Борони мене хрестом Від Гоморри і Содому!.. Скаженіє бурелом У вселенському огромі, — Затули мене крилом. Кулі б’ють, налиті злом, З гайдамацьким пересвистом. Затули мене крилом В чистім полі від нечистих. Відьма править помелом. Сатана три шістки числить... Затули мене крилом. В чистім полі замело. Тільки місяць — упівока... Відведи мене в тепло До людей із одинока, Доки душу не взяло В лапи зашпорів жорстоко. Від провалля — за півкроку — Рятівне подай крило. II Ти ячиш мені: «Зажди! Не спіши туди задуже. Краще згинуть в холоди, Ніж у спертому задушші. Краще вовк — серед біди, Ніж лисиця — на подушці. Краще хрест — на грішну душу, Ніж втопить її в меди. В тому світі — фальш і зиск. Він брехливий, як газети. Краще жити серед зим, Ніж у теплій твані вмерти. Краще вирвати язик, Ніж піти до них в поети. Краще крапка пістолета, Ніж од митаря — срібник». III Навіть вухом не повів На замови-остороги. Поманило до гуртів, На дідівські на пороги, Під зачовганий мотив Про дитинство босоноге. ...Так летів до отчих місць, Що у сім потів облився! Глянув: стільки рідних лиць! І ні жодного ... обличчя: Від колишніх юних птиць — Тільки пір’я на обійсті... Шаста виводок лисичий З хижим поблиском зіниць. Ще недавно позахмар Ми злітали в орлім чарі! А тепер новий вівчар Заганя нас до кошари. В нього із-під шаровар Визира копитищ пара, На яких вогніють тавра Від рогатого з тартар. IV Сіра тиша над селом. Ходить колами шуліка. Не ховай мене за склом Від розстріляного віку! Хто ж це нас пустив на лом, Україно, при задвірку? Що ж це ми, такі великі, — Знову під чужим кермом?! ... Гірко сплеснула Дніпром, Затужилася борами: «Не питай мене пером, Запитай у свого страму: А хіба не ви гуртом Віддали мене у найми Прибирати за столом За новими хазяями?» V В сонну тишу над селом Прорипів протез іржаво. Тінь якась — на всю державу Стала між добром і злом. Дзенькнули медалі слави, Голос гримнув напролом: — В кого ти питаєш правди І кому ти б’єш чолом?! Та на всі свої волання Ти скоріше діждеш смерть, Ніж відлуння чи зізнання: В цій державі все, — до грана Полетіло шкереберть — В наших кресах, як в саванні, Окупанти бродять п’яні... Дожилися, вашу... честь! — Позіхнуло наостаннє: «Сю ніч снились партизани... Тут лісок... за кілька верст». Молитва
Отче, у Триєдиності Єдиний, Що послав Спасителя на скруху, На валу, при Церкві Десятинній, Уповаю на твою потугу: Не введи, Безмежно- Безначальний, У спокусу тіло наше грішне. Над земні марноти і печалі Прихили десницю всеутішну! Стримай гнів на винних без провини, Загрими в архангелові труби Нерозважним чадам України І остережи від самозгуби! Відпусти гріхи. Великий Боже, Пройдами ошуканому люду. Втретє відпусти, молю, бо схоже, Що вчетверте випадку не буде! Сину, розіп’ятий на Хрестові, На осліплих сяєвом пролийся: Ти ж простив апостолу Петрові, Що до третіх тричі відступився! Навіть кривовірові прощаю За твоїми приписами, Отче. А собі єдиного благаю: Не прости, як на криве ізбочу! Всім, хто одступився від присяги, — Не нашли жорстокої відплати. А мені впечи тавро зневаги, Як почну на вірі гендлювати! Відпусти, Всевладний, безголовим, Що могили потоптали отчі. Не прости мені, коли хоч словом Предківські могили опорочу! Змилуйсь над братами, що в гордині І мене затоптували в сажу. Праведний, не попусти й зернини, Коли навіть недругові зраджу! За Твоїм Священним Заповітом, Всім дарую, заблукалим в пущі: Виведи їх благовісним світлом На дорогу Правди неминущу! Отче, ти всепрощення віщуєш... Я ж Тебе благаю про єдине: Не прости мені, коли прощу я Тим, що й за «любов до України» Вимагають плату з половини! ...Не прости їм, Господи, — прошу я! |
