Де ви днесь, панове коммутанти
[1] —
Видатні міняйли прапорів?
На яку адресу вам писати,
Між яких ловити кольорів?
Кажуть, в радикалів грають нерви,
Коли ви, впадаючи у шал,
Пієте натхненно «Ще не вмерла»,
Як учора — «Інтернапьонал».
Кажуть, ви тепер б’єте поклони
Так же ревно, як у ті часи
Били у церквах святі ікони
І сукали дулі в небесі.
Гей, пильнуйте, хлопці-радикали —
В коммутантів незмінима суть:
Нас вони учора продавали,
Вас вони узавтра продадуть.
Спогадаймо пору незабутню,
Як вони в серпневу зорепадь
Обміняли зірку п’ятикутню
На місця в колоні нумер п’ять.
І вони ж, як дійде до порубу, —
Не змигнувши оком, без сум’ять
Обміняють вашого тризуба
На місця в колоні нумер п’ять
Голубаво-жовті і червоні,
Чуєте: під маршів перегуд
Коммутанти п’ятої колони
Продаватись весело ідуть!
І, піднявши заздоровні чари,
Як тоді, в серпневу зорепадь,
Їх вітають радо яничари, —
Запасні колони нумер п’ять!
На судний виклик: «До бар’єру!»
За честь і лицарські права
По кризі нетривкій паперу
В двобої сходяться слова.
За ними — вибір на відплату:
Стилет, кинджал чи пістолет.
Між ними — в роковім квадраті —
За свідка і суддю — поет.
Він хоче звестися над правом,
Як жрець — над марнотою слав.
Він наклика ганьбу — лукавим
І славу — праведним словам.
Та в мить, як зійдуться на прузі
І розпочнуть слова двобій,
У нього ж першого — і друзі,
І недруги вженуть набій.
... Коли ж утихне поле бранне,
Слова, вжахнувшись дивині,
Побачать, як на тій же грані
Стоїть поет при знамені.
І тільки небові одному
Відома таїна земна,
Що цей двобій у нім самому,
Допоки світу — не мина.
І знов до лицарського герцю
За честь, і правду, і права —
У трепетнім овалі серця
В двобої сходяться слова.
І чубимось, як горобці у просі,
І валимо на всіх, що голі й босі,
А ще й — дивись! — пнемося в козаки.
Куди вже пхатись, коли нас і досі
Зі Сходу в Захід, мов курай, односить,
А в Україні правлять мамлюки?!
То, може, розбалакувати досить
Та знов податися у чумаки?
Он люди у піску, на клич пророка,
Таку державу возвели нівроку,
Що ледве не півсвіту обняла!
А ми в чорноземі усеплодющім
В сусіди жебраєм на хліб насущний
І скиглимо, що доля обійшла.
Тобі ж природа усього вділила!
То хазяйнуй у суверенній вміло,
А не ходи ногами догори!
Так де ж — косує на сусіду клято,
Щоб хоч сарай ...у нього, як — не хата ...
В самого ж хата вже давно горить!
Допоки ділим кольори та межі,
Хизуючись, які ми незалежні, —
Тим часом колорадівські жуки
Уже майно пустили наше в діло
І нас на дві полтини розділили:
Одних — під хвіст, а решту — в жебраки.
— Пануйте хлопці! — віскі наточили,
По іграшковій булаві вручили,
Та кожного при цім остерегли:
— Гуляйте, суверенні, на свободі,
Але не далі власних огородів,
Бо те, що далі, ви вже продали. —
То перше, аніж винного шукати,
Позиркуючи на сусідську хату,
Ти краще до люстерка підійди,
Та глянь у нього, обітерши порох.
Впізнав себе? Ото і є твій ворог!
А ти в чужих дошукуєш біди.
... Устав козак з могили опівночі.
Округ поглянув — потемніло в очах:
Чи то мара, чи хто-зна й що воно:
Серед могил, у степовім безмежжі,
Стремить огром, як Вавілонська вежа,
Із назвиськом цапиним: «Казіно».
А там гуляють у якусь рулетку
Круті хлюсти заморської прикмети
Та доляри метуть навзаводи.
— А де ж ... козацтво в бісової мами?! —
І знизу відгукнулось, мов із ями:
— Ми тута ... гречку сієм, як завжди. —
— А де ж ... хорунжі? — запитав поникло.
— Та до нових господарів прилипли:
Підносять їм горілку та меди,
І все розказують про дні минулі,
Як їхні предки бились у Стамбулі...
А ми тут... гречку сієм, як завжди.
Розказують, та по-холуйськи писком
Новим вкраїнцям заглядають в миску:
Чи хто не кине кістку за труди?
Затим гризуться за огризок п’яно,
Як їх діди — за булаву Богдана.
А ми тут ... гречку сієм, як завжди.
— А де ж свідомі? — кинув безпорадно.
— Та де ж їм бути, — засідають в Раді.
І всі, як є, без винятку — вожді!
І всі — за Україну. А тим разом
Її допродують чужим пролазам,
А ми тут ... гречку сієм, як завжди.
Стемнів козак у гніві, наче хмара.
На всесвіт гримнув: — От уже отара!
Ніяк не дочекає барана,
Щоб знов трюхикать підтюпцем на бойню,
Та мимрить: «А було ж козацтво гойне ...
Гай-гай, було, та вигибло сповна...»
Бодай би вас поглинула мана!
Нам за свободу розтинали груди!
А вам же волю подали на блюді —
Так замість зводити державний чин,
Ви знову, по-холопському горбаті,
Віншуєте новітніх окупантів,
Самі ж — у гречкосіях, І — ні з чим.
І моститесь одсидітись у вербах,
Покіль з ордою наодинці серби
Стоять на смерть за православний рід.
Гей, не відсидітесь: після Балкана
І вас обіруч візьмуть в ятагани,
Скрутивши в’язи у баранів ріг!
Злізайте з печі! Вдарте у кресало,
Аби вогонь пропік на душах сало
І нагадав, що править не живіт,
А дух Шевченка — віщого месії,
Що ми вкраїнці, а не гречкосії,
Що ми — живі!
Та вже коли і пам’ять одібрало,
І дух, і вуха вам позакладало, —
Тоді у ніч відплати, з небуття
Ми встанем грізно, мертві, та не вбиті,
Аби хоч плюнути у твар невмиту
Вам, що мерцями стали за життя!
