День був якийсь непевний.

Щось по колах округ бродило —

Незриме, хиже і обережне.

Сторожко темніло.

Учні нервувалися: «Де ж Він?!»

(...І тоскно, як олень, поранений смертно,

Він скрикнув у небо, позначене смерком:

— Отче! Невже не обійде мене

Чаша сія... від Тебе?! —

Глухо мовчало Небо.

І Він прочитав

Із німотної сині:

— Не обійде.... Сину...).

Учні нервувалися: «Де ж Він?!»

Хтось м’яв механічно

Порожню пачку «Прими».

Куриво дорожчало панічно:

Їла інфляція.

Інші тинялись,

Немов у прострації,

Тамуючи внутрішню дрож.

Спросоння

Просіявся дощ...

Пробудило смоковницю.

Хитнулася тінь на околиці.

— Нарешті, — прошелестіло полегко, як шовк.

...Прийшов.

Так, ніби нічого й не сталось:

Він таки умів триматися!

Навіть у пустелі,

Коли спокушав Його сам лукавий, —

Стояв так, що дивувалися скелі.

Обвів громадку

Відчуженим зором:

Бачив і знав,

Недоступне учням.

Ладнались до вечірньої учти.

...Знав, що сподіється вранці,

Коли Його поведуть.

І раптом — зніяковів,

Ніби школяр,

Що підгледів те,

Об чім не дано їм відати.

«Не відають, що... вчиниться!?» —

Обпекло гнівом.

Але спохопився:

«Чи винні, що їм не дано?»

Зітхнув,

Всепрощенно і скорбно.

...Сіли за стіл.

Уділилися хлібом.

Вино багровіло, мов кров.

Кусень не ліз у горло:

Кутуляли надсилу.

Хтось плямкнув, — і осікся.

Але тишу було оскоромлено.

— Сьогодні один із вас

Зрадить мене... —

Сказав стомлено.

І усміхнувся гірко:

«Та хіба в тому їхня вина?»

Сахнулись од хліба й вина.

(Від жаху зіщулилась зблідла трепета,

Відчувши: за гілку її, мов тенето,

Схопила мотузка, і зашморг вужачо

Згорнувся в кільце.

І — чиєсь лице...

І синій язик обвисає ледачо.

О, тільки не це!!!).

Перезирнулися: хто се прорік?

У когось нервово зламало сірник,

Ніяк не міг прикурити — руку звела остуда.

...Двері були відкриті.

На порозі стояв Іуда.

Решта все було за Писанням.

Ізняли Його страдницьке тіло з хреста,

Плащаницею згорено вкривши.

І занесли у склеп, і поклали Христа

На погребне, холодне узвишшя.

А на третій, як діви прокрались у склеп,

Щоб оплакати і помолиться, —

Вже Його не було. Тільки сиве крило,

Опустила сумна плащаниця.

І невимовний подив єство їм опік,

Як за спинами Вісником Бога

Горній Янгол постав, і суворо прорік: —

Хто шука серед мертвих живого? —

...Мертві піють і п’ють. Тягнуть цвяхи з хреста

На колекції та сувеніри...

Перейшли у Апостоли учні Христа,

Запаливши світильники віри.

Мертві грають в політику, «водять козу»

Та дівок загряницею манять.

Оббирають, як липку,народ і казну,

Обирають себе на гетьманів.

І вже так Україні прилипли до губ,

Так її закохали, пролизи,

Що — дивися — небавом якийсь перелюб

І за пазуху неньці полізе.

Вже таємна вечеря ішла до кінця,

Коли, гостро відчувши колюччя

Від болючих тернин рокового вінця,

Він удруге сповідався учням:

— А сьогодні один з вас мене вже продав..

Решту знаємо за Писанням.

Вірую... Одначе:

Що Його розп’яли на покуту усіх, —

То тяжка, але — істина, люди.

Лиш єдине гризе — хай проститься мій гріх! —

А чи й справді повісивсь... Іуда?

Владно сіли в шинку вже нові хазяї

Сам Хрещатик їм слався під ноги.

Всі однаково гожі. Достоту — свої,

З напіслова познаша свойого.

Налили у чарки за удатний оброк.

А шинкарка ж, як фея, облесна!

Тепло й сито. Та раптом якийсь холодок

Перебіг поза спини і чресла.

Хтось засовався не по чину.

Хтось невміло впустив чарчину.

Третій раптом гукнув: — Тримайтеся! —

...Двері були відчинені:

На порозі стояв... тринадцятий.

«Добривечір» — сказав.

Свій крават розв’язав.

(Дещо й справді на зашморг подібний).

По-свояцьки окинувши поглядом зал,

Сів до столу. Як рівний. І — рідний.