Сказала і пішла собі.

— Еге, — кажуть одні козаки. — Марить дівка.

— Е ні, — кажуть інші. — Щось тут нечисте.

Порадилися вони між собою, і питає їх Безродний:

— А що, хлопці, хіба ми не козаки, що будемо нечисті підкорятися? Ні, хай по нашому все буде. Хай прийдуть сюди люди і оселяться тут, а ворожа сила хай іде до біса!

На тому й порішили. Назвали це місце Маредівкою, щоб познущатися з нечистого, а вже як прийшли люди, то стало воно Маренівкою. Згодом рушив Безродний з козаками далі, а на цьому місці, як вони і казали, збудувалося село.

Різний люд селився тут — і гончарі, і ковалі, й старі запорожці, що пішли з Січі. Селище розрослося, побільшало, даючи притулок всякому народу, і згодом перетворилося на справжній хутір.

Жила собі у Маренівці Христя, дружина сотника Коржа. Недобрі історії ходили в селі про її чоловіка — казали, що той превеликий є химородник, і має за побратимство нечисту силу, за що його й вигнали з козацтва. І ось став сотник помирати — а люди знають, що чаклун не один раз може померти, а тоді знову живий — і наказав він жінці своїй, як помре, щоб вона цілу ніч просиділа з ним. Дуже злякалася вона такого прохання, бо ще й при житті був сотник страшною людиною, але відмовити не змогла… От помер Корж, а Христя й пішла до людей за порадою, бо дуже боялася, що повернеться чоловік з того світу та й забере її з собою.

Їй і порадили — як вечір прийде, прив'язати мерця до лави і читати молитви за спасіння душі. Подякувала вона та й пішла собі.

Не хотілося Христі йти у хату, де мертвий чоловік лежить, от вона сіла на лаві і замислилася. Аж бачить — летить шляхом вершник, за ним курява так і в'ється. Знатний чоловік, у широких червоних шароварах, що лопочуть на вітрі, в розшитому золотом жупані і шапці-кабардинці; і кінь під ним теж у золоті, скаче, нібито й землі не торкається. Ось порівнявся вершник з нею, та й зупинився, зіскочив з коня та й до неї вже йде.

— Доброго дня, господарочко, — привітався, скидаючи шапку. Його очі пильно дивилися на неї, немов би читаючи всі її думки. Не сподобався Христі цей погляд — наче льодяний він був — проте вона радо привітала подорожнього.

— Дай Боже здоров’я, путнику. Куди прямуєте?

— Та от шукаю місце на світі, де б мені можна було голову прихилити, — відповідав той. — А що, дівчино, приймеш гостя з дороги? З учорашнього дня хлібної скоринки в руках не тримав.

— Була б рада, пане, — відказує йому Христя. — та тільки негоже мені зараз гостей приймати. Помер опівдні мій чоловік, і ось чекаю, чи прийме Бог його грішну душу.

Подорожній анітрохи не збентежився і каже:

— Вовк цуценяти не боїться, а як приймеш мене та нагодуєш, то, може, і скажу тобі, як далі бути.

Замислилася Христя над словами незнайомця та й пустила його до хати. Сама швиденько на стіл зібрала, що в хаті було — м’яса, галушок, слив’янки… А подорожній увійшов, став на порозі і дивиться на померлого. Очі в нього блиснули, посміхнувся та й каже про себе:

— Не ходити вже тобі, Грицю, та й на вечорниці!

Жінка почула це і ще більш стривожилась. Дивним був цей чоловік — з довгими вусами, що вже сивіти почали, лоб наморщений, а на пальцях нігті довгі, що твої пазурі. Але як вже запросила в хату, то треба прийняти як годиться. Каже вона:

— Прошу до столу, пане подорожній!

Той сів на лаву, шапку поруч поклав і ну наминати, неначе й немає поруч покійника. Христя сіла біля вікна й розпитує його:

— А чи здалека приїхали ви?

— Та далеченько буде: як звідси до бусурманської Туреччини, і отак ще три рази.

— Немало ж ви їхали. А як же звуть вас?

— Запорожці кликали Данилом Чорним, — відказав чоловік, і більше ані пари з вуст, аж поки все не виїв. А як закінчив, то повернувся до господині й питає:

— То чого зажурилася, жінко? Розповідай, може, чим і допоможу.

— Боюся я, — каже вона, — що мій чоловік, сотник, який ще за життя вважався родичем чорту, повстане з пекла і мене до себе забере.

— Твоє лихо — не біда, — відповів Данило. — Доводилося мені за життя й самому чорту чортів виписувати. От як вийдеш за мене, то й піде твій чоловік спочивати на віки вічні.

Здригнулася Христя, коли почула таке, бо дуже страшним видався їй подорожній. Не інакше, як чаклун. Відповідає вона йому:

— Гріх це великий, добродію. Чоловіка свого ще не поховала, а вже знову заміж… Не по-божеськи це.

— Дивись, як би тобі жалкувати не довелося, — каже Данило насуплено. Видно, розгнівався він.

— Хай буде, як Бог схоче, — відказала Христя. Чоловік пирхнув і піднявся з-за столу.

— За обід спасибі, — каже. — А про інше гарно подумай. Як надумаєш, то тільки поклич мене. — Шапку в руки й вийшов з хати.

От спустився вечір, і на душі у Христі моторошно стало. Запалила вона свічки перед образами, тоді знайшла довгу мотузку і міцно прив’язала мерця до лави, як казали люди. Сама сіла і все згадує, що їй Данило Чорний сказав. „Нічого, думає, як Бог захоче, то й захистить від нечистої сили“.

Десь опівночі заворушився її мертвий чоловік. Сіпається, хоче підвестися, але мотузка міцно тримає. Христя злякалася і ну читати молитви за спасіння душі, аж тут він голову повернув і очі відкрив. Дивиться на неї і питає глухим голосом:

— А що, вийдеш за мене, Христино?

Вона зрозуміла, що це подорожній до неї балакає, і перехрестилася тричі.

— Ні, — відповідає. — Не піду! Бог мене вбереже.

— Дивись, — каже труп. — Мало в тебе часу залишилося.

Та й затих.

Довго думала жінка про те, що побачила. Стало їй ясно, що не треба було пускати до хати того лихого чоловіка, проте нічого вже не вдієш. І почала знову молитися, щоб врятував її Бог від нечистої сили.

Через дві години покійник знову відкрив мертві білі очі. Позвивався на лаві та й питає голосом Данила:

— То чи вийдеш за мене, Христино?

— Ні, — відказує. — Бог мене вбереже.

Чує — за вікнами щось вовтузиться, сміється і у шибки стукає. Превеликий страх стиснув її серце.

— Як знаєш, — він у відповідь. — Тільки ще менше у тебе часу залишилося.

Раз — і затихло все, і під вікнами більше нікого не чуть. Христя ледь жива від жаху, молиться без упину і поклони образам б'є. „Тільки б до півнів протриматися, думає, а там кілка йому у груди та й поховаємо“.

І ось пройшло ще дві години, і в третій раз розплющив очі мертв'як. Подивився на неї і питає:

— То як, жінко, підеш за мене?

— Ні! — скрикнула вона. — Ні, не піду!

— Як собі знаєш, — каже. — Сама собі долю обрала.

Розірвав труп мотузки, як павутину, і сів на лаві, а синє його обличчя страшно розтягнулося, немов би у посмішці, і язик з рота випав. Закричала вона від жаху і тільки хотіла хреста на себе накласти, як тут порозліталися всі шибки і полізла у хату всіляка нечисть. Накинулися вони на неї, схопили — і розірвали на шматки.

А тут якраз півень вдалині проспівав. Мертвий сотник впав на лаву, як бревно, а вся та гидота розлилася юшкою по всій підлозі. Так їх і знайшли люди.

Зрозуміли всі, що діло тут дуже нечисте, якщо чаклун і Божого імені не злякався. І тут з'явився серед них Данило. Зазирнув у хату через розбиту шибку і каже громаді:  „Я такий і такий, якщо оселюся тут, то зроблю так, що ніяка нечисть вас більше не чіпатиме“. Люди погодилися, хоча й не дуже їм сподобався незнайомець. Проте добре, коли є в селі людина, що може бісову силу подолати. Данило виніс з хати труп сотника, люди забили йому кола у груди і поховали на неосвяченій землі. А вже те, що від хазяйки залишилося, ховали по-християнськи, оскільки вирішили, що не винна жінка і постраждала через лиху людину…»