Зовні правогін нагадував звичайний кран, з яких на наших кухнях ллється вода, та замість раковини під ним стояла велика таця. З крана на тацю полилася уже знайома Фімці різнобарвна рідина, яка відразу ж перетворювалася на торт.

Ледве дочекавшись заповітного моменту, хлопчик тицьнув у цю смачну вежу ложкою і повільно, смакуючи кожен шматочок, узявся за ласощі.

Щоб негайно їх виплюнути!

— Ти чого? — здивувався Мось.

— Він же!., він же весь тхне сиром! — закричав Фімка. — Старим запліснявілим сиром.

— Ну вибач, — зітхнув чеширський тарган. — Просто Ми хотіли зробити тобі сюрприз і додумали до твоєї уяви дещо від себе.

Зрештою Фімка змушений був задовільнитися звичайними бутербродами — з ними Мось нічого б не створив, навіть якби захотів. Потім хлопчик вирушив спати, і уві сні бачив маму з татом, тому коли прокинувся, йому ще більше захотілося знайти Двері назад, на Землю.

Нашвидку перекусивши, він посадив Мося в кишеню і, сповнений рішучості, подався до палацу..

— Добре все-таки мати серед знайомих осіб царської крові, — замислено прошепотів Мось із кишені. — Якщо правильно поводитися, можна потім цим скористатися.

— Та я випадково познайомився з нею, — зніяковів Фімка. — І ні про що таке і не думав навіть. Просто біг вулицею і наштовхнувся на неї. А потім допоміг права качати, от вона і запросила...

— Ми про Нас, — холодним тоном уточнив тарган. — Хоча, звичайно, не заперечуємо, що певна користь від знайомства з іншими особами царської крові теж буває. От як, наприклад, у твоєму випадку.

— Слухай, а чому ти не зміг потрапити до палацу якимось іншим чином? Ти ж умієш прикидатися невидимим...

— Я не прикидаюся! — від хвилювання Мось навіть почав говорити про себе в однині. — Я справді буваю невидимим! Я ж таки з Чешира.

— А що це за місце таке? — зацікавився Фімка. — А то я читав про одного кота, твого земляка...

— О, Чешир, Чешир... — мрійливо зітхнув Мось. — Наша батьківщина, Наш дім. Знаєш, він міняється, завжди міняються. Ти ніколи не вгадаєш, куди потрапиш, виходячи за поріг.

«Ну, я б, напевно, довго такого не витримав», — подумав Фімка. Але промовчав — дуже вже цікаво розповідав Мось, а йти до палацу було ще далеченько.

— Саме тому чеширці, — продовжував тарган, — можуть ставати невидимими. Більше того, щоразу, потрапляючи в незнайоме місце, Ми проявляємося і з’являємося поступово. Бо куди б не пішли, завжди ми потрапляємо в місце незнайоме!

— А чому ж ти тоді не пробрався у палац... ну... ставши невидимим?

— А гідність?! — гонорово спитав Мось. — А поняття про імператорську честь?!

— Добре, вибач. Просто я думав, що ти хочеш потрапити додому і... Ну, я б, наприклад, у цьому випадку намагався щосили.

— Ми теж, — відрубав тарган. — Намагаємося.

На щастя (і дуже вчасно), Фімка побачив, що вони вже прийшли. Ще минулого разу його трохи здивував вигляд палацу, але тоді хлопчик був занадто схвильований тим, що трапилося з ним самим. А от тепер міг без особливого поспіху розглянути місце, де жила Меліса зі своєю сестрою і бабцею.

Те, що палац не був схожий на звичні Фімці палаци, не стало для нього несподіванкою. Зрештою, в Охах Фімка зустрів дуже мало речей, які називалися знайомими йому іменами і дійсно були на них схожі. Якщо чесно, йому навіть подобалося: це виглядало чудово, ніби ти потрапив у гру, затіяну цілим містом.

Палац теж грав у цю гру. Він був двоповерховим і нагадував старий дачний будиночок, який розрісся до неймовірних розмірів. Варта біля його воріт виглядала б, напевно, так само смішно і безглуздо, як академік за шкільною партою. Тому варти там і не було. І Фімка ніяк не міг зрозуміти, хто ж не пускав Мося у палац.

«Ну добре, — вирішив хлопчик, — може, просто він боявся йти сам. Вони, імператори, напевно, взагалі не звикли до самотності. От він і каже про себе у множині, «Ми» та «Ми», мабуть, саме через це».

Міркуючи про нелегку долю можновладців взагалі і Мося зокрема, Фімка штовхнув невелику хвіртку, які зазвичай бувають на дачних парканчиках, і увійшов на подвір’я тутешнього замка. Подвір’ям бігали самовари в пір’ї, скльовували щось із землі й час від часу пронизливо пищали, при цьому з-під їхніх кришок бив тоненький струмок пари.

— Ой, — сказав Мось із кишені. — Це ти ввійшов уже чи що?

— Увійшов, — підтвердив Фімка, зупиняючись й оглядаючись навсебіч. Він пам’ятав, що Меліса вчора забігла в якісь двері, та не міг згадати, у які саме. А найменше йому хотілося наштовхнутися замість Меліси на її бабцю.

— А це самовари бігають, у пір’ї такі, га? — не вгавав Мось.

— Угу.

— Ох...

— Це вони тебе не пускали?

Чеширський тарган багатозначно промовчав.

Тим часом пернаті самовари помітили Фімку і зібралися довкола нього. Вони здивовано попискували, погойдувалися на своїх металевих ніжках й подеколи намагалися дзьобнути кросівки хлопчика. Струмені пари, які вони випускали, боляче облекали Фімці ноги, навіть через штани.

— Гей, а ну припинить! — обурився той. Але самовари не послухалися, і тоді Фімка поспішив до найближчих дверей.

Усередині палац теж нагадував дачний будиночок-переросток: скрипучі дерев’яні сходи, переходи, галереї, комірки, напхані всіляким мотлохом... Уздовж стінок тяглися якісь різнобарвні нитки. Фімка випадково доторкнувся до однієї, і мелодійний жіночий голос просто в його голові вимовив: «До бібліотеки».

Фімка аж підскочив з несподіванки!

При цьому він зачепив за другу нитку, і та повідомила (знову просто у нього в голові), що веде до кімнати Розалінди. «Та це ж сестра Меліси!», — згадав Фімка.

Він вирішив, що краще вже завітає до Розалінди і запитає в неї, як знайти Мелісу, ніж плутатиме цими дивними коридорами. Він міцніше взявся за нитку і рушив уперед. Щоправда, вже за кілька хвилин у Фімки з’явилися деякі сумніви, але поки він боровся з ними.

І правильно, що боровся! Бо нитка зрештою привела його до дверей, над якими була виведена велика літера «Р». Фімка, як ввічлива людина, постукав і тільки тоді увійшов.

— Очі б мої тебе не бачили! — сказала йому Меліса. — А ти хто такий?

— Як це — «хто такий»? — образився Фімка. — Ми ж учора з тобою права качали, пам’ятаєш?

— А-а! — засміялося дівчисько. — Та це ти не зі мною, ти з Мелісою качав!

— Але ж...

— Не розумієш? Просто ми із сестрою щоразу міняємося не тільки статусом, а й зовнішністю. Учора я була виконуюча обов’язки, а сьогодні качаю права. Тому сьогодні я така ж, якою вчора була Меліса. А вона схожа на мене вчорашню. Зрозумів?

— Зрозумів. Слухай, а де мені її знайти?

— Ходімо проведу, — сказала Розалінда, схожа на вчорашню Мелісу. — Та зачекай, чого ж ти тоді до мене постукав? Треба було йти по нитці моєї сестри.

Фімка зніяковіло знизав плечима:

— Загалом я...

— Ти в нас нещодавно, — зрозуміла Розалінда. — Ну, тоді пояснюю: бачиш на стінах нитки різнокольорові?

— Спробуй не поміть! Вони ж просто в голову залазять зі своїми розмовами!

— Дурний! Це спеціально, замість покажчиків.

— Як у легенді про Мінотавра? Ну, про людино-бика, який жив у лабіринті й усіх з’їдав. А Аріадна тоді дала Тесею нитку, щоб він не заплутався, — не даремно ж Фімка з позакласного читання п’ятірку отримав!

— Ну, щось схоже на твого Тесея, — погодилася Розалінда. — У нас тут теж без ниток за дві секунди заблукати можна. От Король їх і понавішував. У всякому разі, — додала вона зніяковіло, — так кажуть.

— А що кажуть ці нитки? Куди нам?

— Ось по цій, рожевій, — сказала Розалінда, вибравши потрібну.

Деякий час вони йшли мовчки, а потім Фімка не втримався, запитав: