— Дозволь, — Лонгій-Л’Оккі взяв у Мірмелеона свої окуляри. У них переливалися фарбами води Озера Кольорової Музики. — Я мушу поглянути на Пензель.

— Але ж ви не збираєтесь... — здригнувся Фімка. Він уявив собі, що станеться, якщо Сигізмунд раптом прокинеться і побачить їх.

— Збираюся, — зізнався чарівник. Тепер, надягнувши чарівні окуляри, він виглядав солідніше. — Пензель не повинен бути в чиїх попало руках... — Лонгій-Л’Оккі зніяковіло похитав головою: — Він узагалі не повинен був датися Сигізмундові до рук. Тільки — Королю-Маляру або його найближчим родичам. От, принцесі, наприклад... Вірніше, виконуючій обов’язки принцеси. Або пані Бенбоу, вона все-таки мама принцеси, дружини Короля. Але не Брехлу. Та навіть якщо він за допомогою якогось чарівництва і зміг заволодіти Пензлем, до добра це не доведе.

— Це я помітив, — сказав Фімка.

— Ну от, бачиш.

— А як же тоді ви зможете взяти Пензель, якщо він нікому не дається до рук?

— Якщо Сигізмунд зміг, то і я вже щось придумаю. Тим більше, з моїми окулярами. — І Лонгій-Л’Оккі дбайливо погладив оправу. У ній вода з Озера негайно почала переливатися особливо яскравими і приємними барвами, немов відповідала на дотик. — Ходімо, — сказав чарівник. — У нас мало часу.

І вони ввійшли до спальні. Головний Порядник міста Охи спав на ліжку, згорнувшись клубочком і міцно стискаючи Пензель у витягнутих руках. Дійсно, ніби водночас боявся його самого, але й боявся його втратити.

Лонгій-Л’Оккі охнув.

— Він тільки наполовину справжній!

— Як це? — запитав Мось із кишені.

— А так! Тепер зрозуміло, чому він дозволив чужому взяти себе.

— А ще зрозуміло, чому намальовані Брехлом Двері виявилися тільки наполовину справжніми, — здогадався Мось. — Інакше б, Фімко, злопали нас ці ящірки хвостаті! Тільки б вуса та крила залишилися.

— У мене немає ні вусів, ні крил, — образився Фімка. — То що ж, виходить, нам тепер ніколи не вдасться викликати Короля-Маляра? Бо якщо Пензель справжній лише наполовину, виходить, і ті особливі Двері не відчиняться.

— Щось вигадаємо, — підморгнув йому Лонгій-Л’Оккі. — Спершу заберемо те, що є.

Він обережно, самими кінчиками пальців взяв Пензель. Потім потягнув його до себе.

Сигізмунд заворочався уві сні і, причмокуючи губами, смикнувся. Відпускати Пензель він не хотів, але й не прокидався.

Лонгій-Л’Оккі потягнув трохи сильніше.

— Не виходить, — прошепотів він. — Допоможіть. Фімка взявся за Пензель, а чеширські таргани вибігли з кишені й заходилися обережно лоскотати Сигізмунда, щоб той перевернувся і розкрив кулаки. Привид Гороб’янія через свою безтілесність допомогти нічим не міг, тому він завмер біля вікна і видивлявся, чи не помітив їх хтось із вулиці; там поки що було спокійно.

— Тягніть! — скомандував Мірмелеон. — Раз! Два!..

Один із Мосей, видно, таки розбудив Брехла: той, не розплющуючи очей, потягнувся, щоб почухатися, і випустив Пензель.

— Три! — закінчив Мірмелеон. — Продано!! ...Потім він, звичайно, перепрошував і казав, що закричав за звичкою. Але це було потім.

А зараз вони опинилися в одній кімнаті з розбудженим і розлюченим Сигізмундом.

Сигізмундові сьогодні випала важка днинка. Коли Лонгій-Л’Оккі і Рету-Де-Мон принесли йому пісковий годинник, він саме побачив, що Пензель тільки наполовину справжній. А, відповідно, наполовину — підмінений. І значить...

Тут уже Сигізмундові стало не до жартів і не до подарунків. Якщо Пензель наполовину підмінений, виходить, усе, що він малював, не спрацює зовсім. Тут не буде за принципом «ти — мені, я — тобі», — в Охах мають силу зовсім інші закони.

Сигізмунд ледве дочекався, доки двоє носіїв установлять годинник і підуть. Потім він помчав до географічного парку. Брехло був майже впевнений, що там зараз коїться ого-го яке безладдя!

І він не помилився.

Узагалі, неприємності почалися відразу ж, варто було лише Сигізмундові вийти на вулицю. Він, Головний Порядник, бачив те, чого звичайні городяни ще не зауважили (а незвичайні — зауважили, але поки мовчали).

Відтоді як Пензель потрапив йому до рук, Сигізмунд працював без відпочинку. Наводив власні порядки. Або, точніше, малював їх. І тепер намальоване облуплювалося і розлазилось, як погана фарба під дією дощу і часу.

Сигізмунд злякався. Вивіски на будинках і покажчики («Прохід заборонено!», «Переходячи дорогу, не забувайте подивитися навсебіч і в небо!», «Стоянка тільки для повітряних куль п’ятої категорії надутості!») — нехай і змінилися, нічого особливого в цьому нема. Можна завжди намалювати нові, звичайні. Але він не лише таблички за цей час намалював.

У географічному парку всі доріжки зав’язалися вузлом. Сигізмунд попростував від каменя-покажчика до Долини Загублених Речей і побачив, як його страуси зникають один за одним. Немов хтось стирає їх гумкою. Загублені речі знову перемішалися в безладні купи. Сигізмунд ступив уперед, щоб хоч чимось зарадити, але доріжка раптом вигнулася і вивела його зовсім в інше місце.

Так, це була Хаща Хижих Равликів. Тут Брехло погосподарював зовсім трошки: намалював на черепашках кожного з равликів порядковий номер і прізвисько. Ну і паркан зробив декоративнішим.

Тепер паркан зник. І написи на черепашках теж — разом із черепашками!

Якось так виходило, що, зникаючи, намальовані Сигізмундом речі прихоплювали із собою в небуття і те, що існувало раніше!

Він не встиг домудрувати думку до кінця, бо Равлики його помітили. Без черепашок, до речі, вони рухалися набагато швидше. Приблизно зі швидкістю розлюченого бультер’єра. А розміром були з німецьку вівчарку.

Сигізмунд прожогом метнувся до виходу з парку, але доріжка знову схитрувала і вивела до Долини Загублених Речей. Брехло подумав, що це навмисно. Парк немов знущався з нього, дражнив цілковитим безладдям, якому не було виправдання.

— Порядники не здаються! — гаркнув Сигізмунд.

І побачив, як на крило літака, одного з тих, що стояли в Долині, вибирається живий динозавр. А за ним ще один. І ще.

Брехло упізнав їх — зрештою, він же сам і малював цих чудовиськ.

«Але як таке могло статися?!..»

Замість того щоб сушити над цим голову, Головний Порядник чкурнув світ за очі. Інакше він міг залишитися і без очей, і без голови: динозаври вже помітили Брехла і кинувся слідом.

Так швидко Сигізмунд ще ніколи не бігав. Він взагалі не дуже любив бігати, вважав, що це порушує порядок. Але хижі динозаври одразу завдали йому потрібну швидкість — щоправда, і самі не відставали, гади.

Ноги винесли Сигізмунда до Будинку Порадників. Позаду майже нечутно мчали веласираптори, але у тім-то й суть, що «майже»: тихий цокіт їхніх пазурів по кругляках бруківки був страшніший за гучне ревіння. Так поводяться лише істоти, абсолютно впевнені у тому, що станеться за кілька хвилин.

«Навіщо я їх намалював, ну навіщо?!»

Сигізмунд увірвався до Будинку, ледве не збивши з ніг Айо.

— У чому річ?.. — почав був той, потім помітив динозаврів і замкнув двері буквально перед самими їхніми мордами. — Це звідки такі взялися? — запитав він у Сигізмунда.

— Та... намалювалися, — пробурмотав Брехло, відводячи очі. — Слухай...

Почувся дзенькіт розбитого скла на першому поверсі.

Вони перезирнулися.

— Де Бульчин Жуск?!

— Він пішов прогулятися, — заспокоїв Сигізмунда Айо. — Але ж ми тут, — додав він тихо. — Скільки їх?

— Я, знаєш, якось не встиг порахувати. Але, думаю, у нас з’явиться така можливість, якщо ми...

Розлетілося ще одне скло. Щось важке гупнуло у сусідній кімнаті.

— Негайно до гвінпінів! — скомандував Айо. — Зрештою, не так вже й важливо, скільки цих динозаврів там. Головне, щоб вони не опинилися тут.

Порядники помчали до Вічної Криги. Раптом просто перед ними на повороті коридора з’явився веласираптор. Він був весь у порізах, напевно, тому, що проривався крізь вікно, але з цих порізів кров не текла, тільки стирчали розпатлані краї розривів, адже динозавр був паперовий.