— Звичайно, можливо, — гмукнув Колреш Ямс. — А як же інакше!

— Він знає, що каже, — підтакнув Мось. — Що-що, а безлад утворюється сам собою, досить лише відвернутися і порахувати до трьох. Хоча ми перевіряли — іноді можна просто відвернутися і навіть не рахувати. Спрацьовує. Ти дивишся — а там уже безлад!

— А Сигізмунд не просто відвернувся, він пішов з географічного парку, — підсумував Рету-Де-Мон. — Тому тепер він має багато клопоту. От тільки б Брехло...

— ...не утік від клопоту кудись в інше місце, — подав голос Колреш Ямс. — Тобто, ти пропонуєш нам вирушити до географічного парку і спробувати роздобути ложку?

— Пізно, — сказав Мось. — За нашими розвідданими, Сигізмунд уже повертається додому.

— Виходить, треба йти до нього додому! — підвівся з крісла Лонгій-Л’Оккі. — Я не можу більше чекати. До того ж, Мірмелеону може знадобитися наша допомога. Згодні?

— Думаю, наша компанія приверне до себе надто багато уваги, якщо вирушить туди гуртом, — заявив детектив. — Ідіть-но ви, Лонгію-Л’Оккі, і візьміть із собою Фімку й мою Невиконану Обіцянку.

— Ви забули про Нас, — невдоволено пробурчав Мось.

— Та ви однаково пішли б з ними, — посміхнувся містер Ямс.

Він постояв на ґанку, дивлячись услід цій різношерстій компанії, яка крокувала нічними охівськими вуличками, а потім повернувся до будинку.

— Здається, ця історія розгортається зовсім не так, як ти очікував, — сказав Рету-Де-Мон.

— І в цьому її привабливість, — відповів містер Ямс.

Самотня повітряна куля, що поверталася від Повітреспаду Найсвіжішого Повітря, дихала, як то кажуть, на повний балон. І хоча почувалася трохи сонною, не поспішала причалити до даху рідного будинку, а вирішила ще трохи повисіти у небі й поспілкуватися з іншими літаючими істотами. Сьогодні вночі місяць узяв вихідний, тому тут, нагорі, було темно, і в повітрі пролітали найрізноманітніші створіння, які у місячні ночі в небесах не з’являються.

Відьми на старомодних пилососах мчали на своє відьмацьке збіговисько у бік Не Зовсім Лисої Гори — густо порослого ялинником пагорба. Звідти доносилися перші «Ой!», «Ух!» і «Ну от, знову промахнулася!» Це новоприбулі здійснювали посадку — не м’яку, а яку вже вийде. Повітряна куля зітхнула і подумала, що пилососи все-таки не зовсім досконалі літальні апарати, адже вони не створені для польотів у небі. Так само як і мітли. Але відьми — вони ж відьми, їм потрібно, так би мовити, тримати фасон. Навіть якщо при цьому доводиться приземлятися на ялинові лапи. Куля здригнулася, коли уявила собі, що б голки вчинили з нею.

Потім розпочалося найцікавіше: за зміною повітряних потоків і пожвавленням серед зірок куля здогадалася, що десь поруч літають вакуумні летяги. Звичайно, вона ніколи в житті не бачила їх (до речі, у повітряних куль і очей немає, вони зовсім по-іншому сприймають навколишній світ). Але здогадуватися про присутність вакуумних летяг могла. І навіть іноді обмінювалася з ними кількома ввічливими словами про погоду.

Однак сьогодні поспілкуватися з летягами кулі не пощастило. Вона помітила, як до будинку повертається хазяїн, і вирішила, що краще б до його приходу з’явитися на даху. До того ж вона, як і інші повітроплавальні кораблі, потроху впадала у сплячку через відсутність тіней міжДвірних вітрів.

Вже спускаючись на дах, куля також помітила дивну компанію, яка рухалася однією з вуличок. Але добре роздивитися (або, якщо точніше, завважити) вона не встигла, оскільки хазяїн був зовсім близько. Куля опустилася на дах і сумирно завмерла. Задрімала.

Тим часом дивна компанія, яка складалася з Фімки, Лонгія-Л’Оккі і Невиконаної Обіцянки (і, зрозуміло, Мосей у Фімчиних кишенях), уже встигла добряче перехвилюватися, блукаючи нічними вуличками Охів. Як і в кожному місті, в Охах було два життя: денне і нічне. І нічне життя Охів дуже сильно відрізнялася від денного. Як уже було сказано, ночами у небі над містом літали на пилососах відьми, й іноді вакуумні летяги (самі, без пилососів). Але між будинками теж блукали всілякі-різні... городяни, якщо можна так висловитися. То промчить карета, запряжена величезними псами з палаючими очиськами, то прострибає на одній нозі лелека в блюзнірському ковпаці, а то прошкандибає чийсь надміру активний журнальний столик.

Чомусь Фімці здавалося, що з деякими нічними мешканцями Охів краще не зустрічатися. Тут узагалі все начебто розмежовано: одні живуть уночі, інші — вдень. І буцімто домовилися зайвий раз одне одному на очі не потрапляти. «А хто не сховався, я не винен», — пригадав він слова лічилочки.

Хоча, напевно, в минулому нічні мешканці, навіть якщо і заставали когось із денних, не надто суворо до них ставилися. Але то були звичайні часи, коли ще не пропав Горщичок, а мракковари без проблем здобували собі заДвірних сонячних зайчиків. А зараз усе змінилося, і нічні городяни, як і денні, були трохи... злостиві.

Тому Фімка, як і Лонгій-Л’Оккі, намагався триматися в тіні будинків і якнайменше шуміти. Тільки Невиконана Обіцянка великого детектива нехтувала всілякими умовностями і простувала, а вірніше, пливла над бруківкою, анітрохи не звертаючи уваги на нічних городян. Ті, збентежені такою зухвалою поведінкою, відповідали Обіцянці взаємністю.

— Наближаємося, — повідомив з кишені Мось. — От він, будинок.

Лонгій-Л’Оккі кивнув, підтверджуючи.

— А у вікнах світло горить, — сказав привид Гороб’янія. — Напевно, хазяїн будинку вже вдома.

— Та й Ми вже тут, — захихотів Мось. — Ну то що, як діятимемо?

— Дочекаємося, поки Брехло засне, — запропонував Фімка. — А потім дамо знак Мірмелеону, що ми тут.

— Світло згасло, — прошепотів Лонгій-Л’Оккі. Зараз він анітрохи не був схожий на могутнього чарівника: просто звичайна собі людина, тільки окуляри надто темні та надто великі. — Ходімо, я знаю, де в нього вікно, яке він залишає на ніч відчиненим, щоб кімнати провітрювати.

— А це правильно? — раптом засумнівався Фімка. Насправді він страшенно боявся, що їм доведеться зіштовхнутися з Сигізмундом, боявся більше, ніж невиконаного домашнього завдання з англійської, більше, ніж виклику в школу батьків, більше, ніж...

Словом, він волів би ще раз зустрітися з веласирапторами і танками (тільки цур — паперовими!), ніж лізти до будинку Брехла.

— Не зовсім правильно, — зітхнув Лонгій-Л’Оккі. — Але ми ж збираємося лише забрати назад мої окуляри — і нічого більше. Тому все-таки правильно.

Вони через вікно залізли до будинку Брехла. У кімнатах пахло льодяниками і фарбами.

— Десь тут... — почав був Лонгій-Л’Оккі.

Але договорити не встиг.

Бо з цієї миті події понеслися вперед зі швидкістю розлючених носорогів, переганяючи одна одну, а іноді навіть накладаючись одна на одну (чого пристойні носороги ніколи б собі не дозволили).

Отож, найближчим часом Фімка мусив пережити чергову порцію Страшенно Небезпечних Пригод.

Але він про це, певна річ, не знав.

Отже, Лонгій-Л’Оккі почав говорити: «Десь тут...» — але цієї миті відчинилися двері й до них вийшов Мірмелеон, весь у піску, але задоволений. У в передній парі лапок він обережно ніс окуляри.

— Ось! — пошепки, але гордо повідомив він. — Здобув.

— А що Сигізмунд?

— Спить. Він прийшов весь скуйовджений, розхристаний, у пошарпаному одязі... й узагалі...

— Ну, в нього одяг і так не дуже цілий, — сказав Лонгій-Л’Оккі. — А де Пензель?

— Брехло спить, не випускаючи його з рук. Але якось дивно. Немов боїться втратити і водночас боїться його самого.