— Тра-та-та за Бусла! — кровожерливо заволав Аверинцев, вискочивши з-за рогу. Фімка щойно вибрався з тієї щілини між парканом і гаражем і тепер збирався бігти додому. Він і гадки не мав, що потрапить назад у той самий день і в ту саму годину.

— Вибач, мені додому треба.

Аверинцев затнувся.

— Ти чого? — запитав він із підозрою. — Образився чи що?

— Та ні, просто обіцяв... батькам обіцяв, що сьогодні буду до третьої вдома.

— Ну так ти вже спізнився, зараз десь пів на п’яту, — гмукнув Аверинцев. — Слухай, — додав він обережно, — а з тобою все гаразд? Ти не захворів? Вигляд у тебе якийсь... дивний, чи що. Так одразу і не зрозумію.

Фімка відбувся жартом, мовляв, сам ти дивний, і вже рушив уздовж паркану до свого будинка, коли Аверинцев загорлав йому вслід:

— Зрозумів! Ти ж схуд, Буселе, от що!

— Дурень ти, і жарти в тебе дурні! — огризнувся Фімка.

Але насправді він злякався. Невже те, що трапилося за Дверима, може проникати й у наш світ?

Краще б це виявилося неправдою! Краще б уже Фімка дійсно занедужав і на мить втратив за гаражами свідомість, і виявилося б тоді, що Охи йому просто примарилися. Бо інакше виходить, що там дотепер чекають його повернення і що він повинен знайти для них Короля-Маляра.

Він би знайшов, слово честі! Якби потрапив у світ, схожий на Охи. Але де, скажіть, будь ласка, шукати Короля-Маляра на Землі? Може він, цей Король, узагалі звідси вирушив кудись далі, у інший світ? І як Фімка про це довідається?

А завтра, до речі, йому їхати до дитячого табору відпочинку, вже і квитки на потяг куплено.

«От візьму і залишуся тут, — з гіркотою думав він. — Вірніше, поїду до табора. І все. Я ж не винен, що так вийшло. І зробити нічого не можу».

Удома Фімка нікого не застав, батьки ще були на роботі.

Підступна Фімчина совість раптом прокинулася й картала його все сильніше і сильніше. Фімка сів за стіл і заходився малювати Двері, великі і маленькі, круглі, квадратні, розсувні, відчинені і зачинені. Він малював і думав про своїх друзів, які залишилися в Охах. Ні, він не боявся, що Сигізмунд зможе їм нашкодити. Але ті бездушні порядки, які, немов хвороба, охопили все місто...

А раптом ніхто нічого не робитиме, сподіваючись на Фімку, очікуючи, що він повернеться з Королем-Малярем?

«Ні, — вирішив він, — так нечесно. Я от що зроблю: вирушу в Охи, скажу їм, що Короля не знайшов, а потім уже піду сюди назавжди. Вони зрозуміють. Обов’язково зрозуміють».

Про всяк випадок — а раптом затримається? — він написав батькам записку, прихопив банан і заквапився назад до Дверей. Тільки біля дзеркала у передпокої на хвилинку зупинився.

«Оце так! Дійсно схуд! — подумав Фімка. — Виходить, все по-справжньому, без обману».

Дорогою він з’їв банан і нарешті опинився біля шкільного паркану. Хлопці вже закінчили гру і розійшлися по домівках, тут було порожньо й тихо, тільки з вулиці гуділи моторами автомобілі та брязнув дверима тролейбус.

«А шкода, що Маляра немає в нашому світі, — зітхнув Фімка. — От було б здорово!..»

І тоді він дещо пригадав.

— Мосі! Ви ще тут, із мною?

— Куди ж Ми подінемося, — подав голос чеширський тарган. — Тут Ми.

— А чому ж тоді мовчали?

— Ну... Це було б нечесно, якби Ми заговорили. Ти повинен був сам вирішити, йти тобі чи залишитися.

— І ви б не образилися на мене?

— Звичайно, ні! Ми б просто тихенько пішли назад в Охи і сказали б, що ти не знайшов Короля. Якщо хочеш, Ми і зараз можемо зробити саме так: підемо і все їм там передамо. Хочеш?

— Я сам, — твердо сказав Фімка.

Коли Фімка разом з Мосями вибрався з малюнка, виявилося, що в кімнаті нікого немає. Тільки лежала записка: «Ми пішли до правокачальної вежі».

— Що їм там знадобилося? — здивувався Фімка. І навіть трохи образився, що він повернувся, а ніхто його не зустрічає.

— А справи-то кепські, — зауважив із кишені Мось.

Дійсно, за час Фімчиної відсутності кімната Розалінди ще сильніше зменшилася в розмірах. Тепер на кожній її стіні висіла табличка з написом «Стіна», на стелі — «Стеля», а на дверях — «Зворотній бік дверей. Відчиняти від себе». І взагалі скрізь, де тільки можна було, висіли таблички і бірочки, які пояснювали, що означають різні предмети.

У коридорі діялося те ж саме. Кожна паркетина була пронумерована, на кожному вікні були зазначені його розміри, товщина скла і кількість порошин. Фімка трохи похуліганив: потер рукавом одне з вікон. І негайно табличка потьмяніла, а потім змінилася. Тепер кількість порошин, вказаних на ній, була іншою.

Мракковари надворі сумно зітхали та зрідка починали зривати наліпки, які висіли на кожному з них, немов дзвіночки. У тих, кому це вдавалося, негайно виростали нові.

— Невже Сигізмунд хотів саме цього? — у розпачі прошепотів Фімка. — Навіщо?!..

— Ні, — сказав хтось за його спиною. — Я хотів не цього. Я хотів, щоб був порядок, хотів зробити якнайкраще.

Фімка озирнувся й ледве впізнав у людині, що стояла перед ним, Сигізмунда Брехла. Той тепер був схожий на новорічну ялинку: так багато висіло на ньому наліпок.

— Це все через плащ, — пояснив він, помітивши Фімчин подив. — Наліпки виростають на кожному клаптику плаща. І обривати їх безглуздо.

Він зітхнув і поправив на грудях табличку: зазвичай із такими ходять ті, хто купує золото або пропонує на продаж квартиру, але на цій табличці були виведені ім’я Сигізмунда, його вага, зріст і таке інше.

— І що ж ви тепер робитимите? — обережно запитав Фімка. У крайньому разі він дав би дьору: тепер, схуднувши, бігти він міг довше і швидше.

— Ну, я сподіваюся якось це виправити, — зніяковіло зізнався Сигізмунд, вказуючи на таблички. — Тільки не знаю, як. Може, за допомогою Пензля?.. Але Пензель виявився справжнім лише наполовину, а потім ви його зовсім у мене відібрали. Але й у вас нічого з ним не вийшло, правда?

— Взагалі-то так. А коли ми зробили його повністю справжнім, виявилося, що ним може скористатися лише Король. Я вирушив за Королем, спеціально, але не знайшов його.

— Що ж тепер?

— А ходімте зі мною, — великодушно запропонував Фімка. — Наші усі зараз на правокачальній вежі. Може, разом щось вигадаємо.

Удвох із Сигізмундом вони пішли вулицями Охів. Зараз був ранок, нічні і денні городяни перемішалися. Вони схвильовано перемовлялися, і Фімка, прислухавшись, розібрав окремі слова: «дощ», «наші права», «відмовитися», «а як же інакше»... Він смикнув за рукав зелену горилу в солом’яному капелюшку, яка саме пробігала повз нього:

— Скажіть, будь ласка, що тут відбувається?

— Потім, — відмахнулася та. — Даруй, хлопчику, але в мене немає часу все пояснювати. Йди до правокачальної вежі, там сам зрозумієш, що й до чого.

І вона помчала далі.

— Фімко, — покликав Сигізмунд.

— Зачекайте, я...

— Фімко! Роззирнися, швидше!

— Що?

— Мені здається, чи будинки справді рухаються?

— Справді, — прошепотів вражений Фімка. — Але як таке може бути?!

— Не про те ти запитуєш, — пробурчав із кишені Мось. — Як — не важливо. Головне, чому!

Будинки продовжували рухатися, обережно і граціозно, немов гігантські циркові слони. На їхніх балконах, башточках, а то і просто на дахах сиділи господарі, скеровуючи будинки так, щоб нікого не зачепити і не покалічити.

І рухалися вони усі в одному напрямку.

До правокачальної вежі!

Перезирнувшись із Сигізмундом, Фімка поспішив услід за будинками.

— Ми тут про дещо довідалися, — подав голос Мось. — Це через правогін. По ньому права качаються тільки в один бік: від вежі до будинків. А навпаки ніяк не можна. Тому вони йдуть до вежі.