Бабця справді була страшенно сувора. На щастя, Фімку вона не помітила, натомість хлопчик добре чув і бачив, як вона, висунувшись з вікна, сварила Мелісу, що та «так довго барилася!»

Він почекав у кущах, поки Меліса зайшла до палацу, а потім вирушив на пошуки безпритульного будинку. Як пояснила дівчинка, будинки в Охах теж особливі. Фімка сприйняв цю новину мужньо — він зрозумів, що тут все незвичайне. І будинки теж? Гаразд, нехай будуть і будинки.

Він навіть не розсміявся, коли Меліса сказала, що ці будинки розмножуються брунькуванням, наче якісь амеби? Будинок росте, а потім — бац! — і від нього відокремлюється маленька веранда чи балкон або лоджія. І потім те, що відокремилося, виростає до розмірів дорослого (тобто великого, звичайного) будинку.

А безпритульні будинки — ну, вони теж зустрічаються. Якщо їхні мешканці поїхали кудись або вирішили переселитися до іншого будиночка. Це нормально, на те воно і Місто, щоб кожен шукав місце собі до смаку. У тому числі і будинок. Вони, коли безпритульні, самі підшукують собі пожильців.

«От всиновить мене якась хатинка... — сумно думав Фімка. — І решту днів я проведу в ній і вже ніколи не повернуся додому, бо Двері мої зафарбували, а звернутися до Порядників я не можу через того дядька...»

Раптом він «того дядька» побачив — у компанії з якимось карликом, зростом по коліно, зате з величезними кулаками. Той цілеспрямовано крокував в тільки йому відомому напрямку.

Фімка заціпенів: тільки не вистачало ще потрапити на очі цим двом! Тихенько, намагаючись не привертати до себе уваги, він позадкув у вузький провулок і вперся спиною в двері.

Раптом двері з мелодійним дзвоном прочинилися, ніби запрошуючи його увійти. Позаяк Порядник із карликом простували сусідньою вулицею й ось-ось повинні були опинитися поряд із провулком, де заховався Фімка, він не вигадав нічого ліпшого, ніж зникнути в будинку.

Двері — з таким самим мелодійним дзвоном — за ним зачинилися.

І коли Сигізмунд і Шварцик пройшли повз цей провулок, Фімку вони, звичайно, не запримітили. Та й будинок, у якому він сховався, — теж.

Бо ніякого будинку там не було — тільки глухий кут, що закінчувався високим кам’яним парканом...

— А кулі ж нема, — глибокодумно зауважив Шварцик.

— Полетіла, — здогадався гвінпін. — Напевно, свіжим повітрям подихати.

Сигізмунд лише зітхнув.

Охівські повітряні кулі, як і звичайні, земні, літають, керуючись законами фізики і правилами небесного руху. Згідно з цими законами тепле повітря легше за холодне і тому завжди піднімається вгору. Тому в корзині є спеціальний підігрівальний пристрій, який «присмажує» повітря в кулі, і тоді повітря підіймає кулю до небес.

На превеликий Сигізмундів жаль, в охівських повітряних куль були ще й свої правила. Наприклад, вони вважали, що необхідно час від часу змінювати старе прогріте повітря на нове. І для цього кулі будь-якої миті могли полетіти до Воздухоспаду Найсвіжішого Повітря, щоб, так би мовити, заправитися.

Головний Порядник знав: надихавшись, куля повернеться до нього. Але доти — нема іншої ради — пересуватися доведеться на власних.

А йти було далеченько!

— Ти куди? — запитав гвінпін за кілька хвилин.

Він разом зі Шварциком поспішив за Сигізмундом і думав, що Головний Порядник іде до Будинку. А той щойно повернув на зовсім іншу вулицю!

— На Цвинтар, — відрубав Сигізмунд.

— Ой!!! — хором зойкнули гвінпін і Шварцик.

— А може, не варто? — обережно запропонував дрібний хуліган. — Ну чого ти засмучуюєшся, Сигі, справді? Ну, куля полетіла. Ну і що з того? Ну, хочеш, я тобі поверну твою улюблену ложку з подвійним дном?..

Сигізмунд загрозливо повернувся до Шварцика. Вітер, який з’явився з якогось далекого завулка (чи не з Каньйону Заблудлого Місяця?), розвіяв поли вбрання Головного Порядника. Зараз Сигізмунд справді виглядав загрозливо, і ніхто, навіть легковажний гвінпін, не ризикнув би назвати його просто Сигі.

— То це ти?! — загорлав Головний Порядник. — Ти ж казав, що виправляєшся! А сам ложки в чесних людей цупиш! Та ще — з подвійним дном! А я думав, куди вона поділася! Негайно поверни!

— Поверну, — зніяковіло пообіцяв Шварцик. — Я ж і справді виправляюся. Тільки вона теє... вона у мене... вона в мене не з собою. Можна, я за нею збігаю?

Але Сигізмунд не даремно був Головним Порадником. Він зрозумів, що Шварцик зізнався навмисно, щоб мати привід не ходити на Цвинтар Невиконаних Обіцянок.

— Точно немає? Нічого, — суворо сказав Сигізмунд, — потім повернені. А зараз ходімо з нами.

— З ким це — «з нами»? — здивувався Шварцик.

Поки вони сперечалися, гвінпін заліз до холодильника й утік. Лише виведений інеєм напис танув на асфальті: «Пішов до Будинку за портретами «туристів». Не чекайте, не повернуся».

— Я наздожену...

— Не треба! — наказав Сигізмунд. — Ходімо вдвох.

І поки вони прямують Містом Тисячі Дверей до своєї мети (а йти їм ще далеченько), ми розповімо тобі, читачу, про Цвинтар Невиконаних Обіцянок. Бо ти, напевно, дивуєшся, чому це вдень троє... скажімо так, більш-менш дорослих створінь бояться туди йти.

Хто з нас виконував у житті усе-усе, що обіцяв? Адже трапляється по-різному: пообіцяв ти, наприклад, друзям, що вийдеш увечері поганяти у футбол, а мамі з татом — що саме тоді виконаєш домашнє завдання. Як тут вчинити? Доводиться вибирати — спосіб утекти надвір, звичайно!

В Охах такого б не трапилося, тут живе народ обачний! Мешканці намагалися б і домашнє завдання виконати, і у футбол поганяти. Або не давали б таких суперечливих обіцянок. Знають: інакше одного разу вночі можна прокинутися від стукоту у вікно. І в тому вікні, ймовірніше за все, махатиме сторінками зубастий зошит. Або літатиме футбольний м’яч із сумними-пресумними очима. У кого що.

Ну, а ті обіцянки, які все ж залишалися невиконаними, вирушали просто на Цвинтар. Де й блукали вдень і вночі, лякаючи одне одного і випадкових перехожих (спеціально, як ви здогадуєтеся, ніхто туди не приходив).

Але дехто все-таки жив на самій околиці Цвинтаря. Цей дехто зовсім не боявся Невиконаних Обіцянок — навпаки, Обіцянки боялися його. Боялися і поважали. Бо іноді він їх виконував — просто так, з доброго дива.

Та, взагалі-то, була в цього безстрашного мешканця Охи і робота. Він працював детективом. І був Колреш Ямс (саме так його звали) найкращим детективом-нишпоркою в Охах. Оскільки — єдиним.

Хтось недосвідчений може здивуватися: навіщо місту потрібні і детектив, і Порядники. Але Порядники стежили за порядком, а нишпорка міг відшукати зниклі речі або розплутати особливо карколомну загадку. І Порядники частенько зверталися до нього по допомогу.

От наприклад, як сьогодні Сигізмунд.

Разом зі Шварциком він наблизився до хатинки Колреша Ямса й обережно постукав у двері. А не дочекавшись відповіді, постукав ще раз.

І ще.

І ще...

— Може, він нас не чує?! — прокричав у Сигізмундове коліно низькорослий Шварцик. — Га?!

— Може, і не чує, — погодилось коліно. — Цілком може бути. Я і тебе, чесно кажучи, погано чую.

— Що?!

— Я кажу...

Сигізмунд і Шварцик стояли на порозі хатинки детектива і вирішували, чи ввійти без запрошення, чи все-таки спробувати вкотре постукати, а Колреш Ямс у цей час натхненно награвав Другу симфонію «заморив» для барабана без слухачів. Річ у тім, що детектив дуже любив музику. І коли траплялася особливо карколомна справа, над якою треба було як слід помізкувати, Колреш Ямс починав награвати щось отаке на своєму улюбленому барабані, виготовленому великим майстром Зариваллі. Музикування допомагало — хоча б тому, що заглушало стогони і бурмотіння Невиконаних Обіцянок, які мешкали неподалік.

Раптом барабанний стукіт припинився і з-за дверей почулося:

— Заходьте, друзі! Очі б мої вас не бачили!

— Як ти здогадався, що ми прийшли, Ямсе?! — здивовано запитав Сигізмунд, коли гості зручно вмостилися перед каміном, потягуючи з кухликів мракку.