— Розберемося, — впевнено заявив Мось. — Тобто розберемося Ми, таргани. Поки ми тут з вами теревенимо, певні розвідувальні роботи вже ведуться.

— Тоді які наші плани? — запитав Рету-Де-Мон. — І чи можу я чимось бути вам корисним?

— Нам потрібен час, щоб уточнити всі деталі. Мінімум — до ранку.

— Кав’ярня до ваших послуг. Фімка може тут заночувати — і ті з вас, Мосей, хто не пішов у розвідку, теж, — запропонував Рету-Де-Мон. — Місця на всіх вистачить.

Трохи згодом Фімка сидів на подвір’ї кав’ярні і сумно дивився на мракковарів. На душі в нього було тоскно, і не тільки через недугу цих маленьких істот. Фімка сумував за домом — усер’йоз, як ніколи ще в житті ні за чим не сумував.

І чомусь найбільше було шкода акваріумних рибок, яких він так і не погодував.

— Додому хочеш? — здогадався Рету-Де-Мон. Хазяїн кав’ярні закінчив усі господарські справи і тепер, без свого фартуха, мав абсолютно буденний вигляд. — Не переживай, — сказав Рету-Де-Мон, — ми знайдемо вихід. Навіть багато виходів — в усі світи, чиї Двері зафарбував Сигізмунд.

— А раптом не вийде?

— А ми дуже постараємося, і тоді неодмінно вийде. Та що я тобі розповідаю — сам побачиш! А тепер йди-но спати. Вранці матимемо багато роботи.

Зранку, снідаючи несмачною мраккою, Фімка вислухав доповіді тарганів.

— Ситуація така, — звітував Мось. — Сигізмунд живе неподалік від цієї кав’ярні. Цвяхи в його будинку дуже смачні, Ми куштували...

— Не відволікайся, — нагадав Фімка.

— Так, вибач. Отже цвяхи в будинку смачні, а більше нічого у тому будинку доброго немає. Ну, і Пензель... Він його повсякчас носить з собою; навіть коли спить, обнімає, як дітлахи усіляких плюшевих ведмежат. Яка гидота! Цих плюшевих ведмежат зовсім неможливо їсти!..

— Моєю! — докірливо вимовив Фімка.

— Ох, знову відволікся, вибач. Так от, про Пензель. Брехло не залишає його ні на мить. Тому підмінити чи вкрасти так, щоб він не помітив, не вдасться. Доведеться здіснювати напад!

— Без цього ніяк не обійтися?

— Ну, хіба що ми обійдемося без самого Пензля.

— А може таке бути?

— Не знаю. Один із Нас учора був у палаці. Він запитав у Розалінди і Меліси про ті самі Двері, але вони нічого не знають. Може бути, Брехло зафарбував і їх. А може, вони просто дуже добре заховані. Мелісса сказала: певно, щоб відшукати Двері, потрібен чарівник. Справжній чарівник!

— По-моєму, в Охах кожен мешканець — чарівник.

Рету-Де-Мон зажурено похитав головою:

— Ти помиляєшся! Для тебе, напевно, всі ми виглядаємо трохи дивними, тобі здається, що ми здатні творити чудеса. Але ми — звичайні. І водночас кожен із нас — унікальний. Як і ти. Як і кожен з тих, хто живе у твоєму світі. Але, звичайно, ми не чарівники: не вивчаємо магію,, хоча іноді й користуємося нею. А це різні речі. Ти можеш користуватися тарілкою, але коли потрібно буде зробити кілька нових тарілок, ти тільки розведеш руками. Чи не так?

— Але невже в Охах немає жодного чарівника?! — засмучено вигукнув Фімка.

— Раніше їх було тут багато, та коли Сигізмунд почав зафарбовувати Двері, більшість із них повтікали. Залишився один-єдиний чарівник, але він — Порядник.

— І його звуть Лонгій-Л’Оккі, — додав Мось. — Тільки він зник, і ніхто не знає, де він тепер.

— Ну що ж, — підсумував Рету-Де-Мон, — доведеться, мабуть, нам, друзі, зазирнути на вогник до мого молодшого брата. Здається мені, він єдиний, хто може нам допомогти.

— Він чарівник? — із надією запитав Фімка.

— Ні, — відповів Рету-Де-Мон. — Він — детектив.

Так і вийшло, що під час описаної в двадцять четвертому розділі розмови у двері будинку Колреша Ямса постукали.

Великий детектив відчинив двері й радісно вигукнув, побачивши свого старшого брата, Рету-Де-Мона Ямса в компанії Фімки і Мосей:

— Очі б мої вас не бачили!

— Давненько ти до мене не забігав! — сказав він, коли гості зручно влаштувалися в кріслах. — Ну, розповідай, що трапилося.

— Може, спершу познайомиш нас зі своїм приятелем, який ховається в льосі? — запропонував Рету-Де-Мон.

— Упізнаю свого старшого брата! — засміявся Колреш. — Ти завжди був проникливим. Я ж казав, тобі слід було податися в детективи.

— Два детективи для такого міста, як Охи, — забагато. Хтось повинен годувати городян, правильно? Ну то що твій приятель, він так і ховатиметься?

Великий детектив підвівся з крісла і відкинув ляду:.

— Виходьте. Ви ж чули, від мого брата нічого не приховаєш.

У кімнату вибрався невисокий пан абсолютно непримітної зовнішності, якщо не зважати на темні окуляри, що майже повністю закривали його обличчя.

— Очі б мої вас не бачили! — привітався він з Ре-ту-Де-Моном і Фімкою (Мосей він не бачив, вони, як завжди, відсиджувалися в кишенях Фімчиної куртки). — Даруйте, що ховався, від вас у льосі. Зараз у мене такий період життя, коли хочеться побути на самоті. Так би мовити, переосмислити прожите і все таке. Ну, ви розумієте?

— Розумію, — погодився Рету-Де-Мон. — Але скажіть, чи довго ви маєте намір залишатися на самоті?

— А чому вас це цікавить, шановний?

— Та, бачите, Лонгію-Л’Оккі, ви тепер єдиний в Охах чарівник. І нам дуже потрібна ваша допомога.

— Заждіть, — втрутився отетерілий Фімка. — Я ж бачив цього Лонгія-Л’Оккі, він зовсім по-іншому виглядав. Він же височенний був, як три баскетболісти вкупі! Щось тут не так!

— Усе так, Фімо, — заспокоїв його Рету-Де-Мон. — Тепер з паном чарівником справді все так, еге ж?

— Ви надзвичайно проникливі, — посміхнувся крізь свої темні окуляри Лонгій-Л’Оккі. — І водночас ви помиляєтеся. Зі мною дійсно все так, я ніби загубив себе і довгий час не міг відшукати. І от нарешті знайшов. Але... я більше не чарівник.

— Як?!

— Більшою частиною своїх магічних властивостей я володів завдяки окулярам, наповненим водою з Озера Кольорової Музики. На жаль, окуляри в мене вкрали, і тепер я не здатен творити чари.

— Ну що ж, вкрадене можна знайти, — вирішив не здаватися Рету-Де-Мон. — Тим більше, що серед нас є великий детектив — мій брат.

— Для цього пан чарівник і прийшов сюди, — сказав Колреш Ямс. — І, звичайно, я знаю, де знаходяться його окуляри. Ви б отримали їх і раніше, якби не забудькуватість... одного пана. Боюся, тепер дістати їх буде не так легко.

— Де ж вони?

Колреш Ямс, як він це полюбляв, витримав театральну паузу і потім тихенько стукнув барабанною паличкою по своєму новому барабану.

— Вони в будинку Сигізмунда Брехла, — сказав великий детектив. — Точніше, у його ложці.

— У ложці?!

— Так-так, саме в ложці. У ложки Сигізмунда Брехла є подвійне дно, і там заховані окуляри.

— Що ж нам робити?

— Є у мене одна ідея... — із задоволеним виглядом повідомив Колреш Ямс. — Але нам буде потрібна допомога.

Сигізмунд Брехло, Головний Порадник Охів, замріяно смоктав цвях (зрозуміло, льодяниковий). Не так давно він з’ясував дещо дуже для себе неприємне. Так би мовити, непередбачені обставини. Яких він, власне, ніяк і не міг передбачити.

Але від цього вони не ставали менш неприємними. Отямитися Сигізмунда змусила підозріла метушня під вікнами його будинку. Непорядок!

Брехло визирнув: метушилося кілька незрозумілих типів. Вони тягли до Сигізмундових дверей величезний пісковий годинник.

— Ви що тут робите? — із погрозою у голосі гукнув Сигізмунд. — Порядок порушуєте?!

— Ні, що ви, — похитав головою один із них, середнього зросту пан із непримітною зовнішністю і великими темними окулярами на пів-обличчя. — Ми лише принесли вам подарунок від вдячних городян.

— Мені? — Сигізмунд був зворушений. — Подарунок?!