Сигізмунд змахнув перед собою Пензлем, немов мечем, але на веласираптора це не справило враження.
— Айо, Сигізмунде, пригніться! — заволав хтось за спиною Брехла. І відразу ж: — Прицільними — вогонь!!!
Коридором полетіли шашки: чорні, білі і чарівні бірюзові.
— Брешеш, не пройдеш! — волали гвінпіни.
— Не на тих напали!
— Знай наших!
— Нема чого без запрошення в чужий Будинок сунути!..
Одна шашка рикошетом бацнула Сигізмунда по лобі, але він анітрохи не образився — навіть тихо порадів, що колись навчив гвінпінів такій корисній грі, як «Чапаев».
Згодом, коли пристрасті вляглися, динозаврів було розбито (буквально — від ударів шашок вони просто розлетілися на паперові клаптики), Брехло подякував гвінпінам і Айо за допомогу і побрів нічними вуличками Охи додому. Сигізмунд бачив, як навколо і далі відбувалися дивні, неприємні зміни, пов’язані з тим, що він намалював Пензлем. Але зараз Брехло нічого не міг зробити.
«А раптом, — думав він, — все владнається само собою...»
Вдома Брехло влігся в ліжко, міцно стискаючи в руках Пензля-зрадника. І заснув. І йому наснилося, як він, маленький, катається на поні, і той постійно вириває в нього з рук повід.
І було чудово!
Доки він не прокинувся.
Розділ тридцять другий,
у якому наші доблесні герої рятуються звичайнісінькою втечею і опиняються в облозі
— ...Три! Продано!! — вигукнув за звичкою Мірмелеон.
Сигізмунд здригнувся і розплющив очі. Потім він підхопився на ліжку, і всі побачили, що на тому боці, на якому Брехло спав, у нього в кобурі висить щось дуже схоже на пістолет.
— Рятуйся, хто може! — заволали з усіх кишень Мосі. — У нього шашкомет!!! Причому заряджений бірюзовими шашками, а ці не промахуються!
Шашкомет Сигізмунду видали гвінпіни, про всяк небезпечний випадок. Брехло зовсім забув про нього, але лемент чеширських тарганів нагадав йому про зброю;
— Стій! Стрілятиму!
Та де там! Поки Сигізмунд витягав з кобури шашкомет, Лонгій-Л’Оккі, Фімка і, зрозуміло, Мосі в його кишенях, встигли втекти. Через вікно (вже в компанії з привидом Гороб’янія) вони вилізли на вулицю. І майже водночас із будинку вискочив розлючений Сигізмунд з шашкометом у руці.
— Тікаймо врізнобіч! — скомандували Мосі з кишень. І Фімка відчув, як його куртка розривається, намагаючись скористатися порадою. Він не став чекати, що ж відбудеться раніше: розірветься куртка чи його упіймає Сигізмунд. Фімка припустив бруківкою і не відразу зрозумів, що біжить слід у слід за Лонгієм-Л’Оккі. І, ясна річ, Брехло погнався саме за ними, бо його не цікавили ні Мірмелеон, ні привид Гороб’янія. Його цікавив Пензель, нехай тільки наполовину справжній.
Над головою Фімки просвистіли дві бірюзові шашки й врізалися в Лонгія-Л’Оккі, трохи нижче його спини. Чарівник мовчки змінив напрямок бігу.
— Наворожіть же щось! — крикнув йому Фімка.
— Не можу! Мені потрібно хоча б півхвилини спокою, щоб підготуватися.
Але стільки часу вони не мали.
І тому Фімка дуже зрадів, коли побачив попереду свій безпритульний будинок.
— Повертайте он туди! Бачите, де над дверима дзвіночок висить!
Лонгій-Л’Оккі кивнув і моторно шмигонув за двері. Фімка забіг слідом за ним, і вони міцно-преміцно зачинилися зсередини.
Хоча, звичайно, могли б і не хвилюватися. Будинок однаково не впустив би до себе Сигізмунда, якщо хазяїн, тобто Фімка, не хотів цього. По той бік Брехло щосили гупав кулаками в двері, кричав щось про законність своїх вимог і наказував негайно вийти.
— Дзуськи, — гмукнув Мось. — Навіть не слухайте його, нехай собі надривається. Краще розкажіть, що з Пензлем. Чому ви вирішили, буцімто він тільки наполовину справжній?
Чарівник підніс Пензель до обличчя й уважно роздивився, ніби хотів переконатися, що не помилився.
— Так, — сказав він після довгого мовчання. — Тільки наполовину. Коли дивишся на нього через мої окуляри, відразу видно. Ручка справжня, а от сам пензлик — підробка. На жаль...
— Що ж тепер робити?
— І так завжди, — пробасив зі свого кутка знайомий Фімчин Стіл. — От повернувся він додому — ні тобі «вітаю», ні «як ся маєте». Відразу розмови розмовляє, робить вигляд, що зайнятий.
— Напевно, світ рятує, — уїдливо прорипіло Крісло. — Вони ж усі такі, герої. Що їм до звичайних меблів... навіть якщо вони не зовсім звичайні...
— Вибачте, — засоромився Фімка. — Але за нами гналися вороги і взагалі... Вітаю. Тобто очі б мої вас не бачили, — виправився він. — Дякую, що вчасно опинилися з будинком на нашому шляху, а то б...
Він здригнувся, уявивши, що б трапилося, якби Сигізмунд їх упіймав. Брехло, немов відчувши, що про нього згадали, знову заволав, вимагаючи від них негайно вийти. Потім об двері загрюкали бірюзові шашки: на щастя, без особливої шкоди. Зате Сигізмунд, схоже, дечого не розрахував. Дуже скоро почулися його вигуки. (Зрештою, бірюзові шашки завжди знаходили собі ціль, навіть якщо вона анітрохи не нагадувала ту, в яку запулював їх стрілець... зазвичай якраз і не нагадувала.)
— Це даремно він, — скрипнуло Крісло.
Начебто підтверджуючи його слова, щось важке обвалилося з даху на ґанок. Сигізмунд, здається, встиг відскочити. І, мабуть, причаївся і вичікував.
— Виходить, — замислено сказав Мось, — не вистачає верхньої частини Пензля... Гей, Столе. Здається, в одній із твоїх шухляд бачили Ми дещо цікаве. А ну висунь на секунду найнижчу.
— Нічого там немає цікавого, — пробурчав Стіл. — Всього лише друга частина Пензля, туди її сам Король поклав, коли ще жив у нашому будинку.
— Так це будинок Короля? — захопленно вигукнув Фімка.
— А ти думав, чого він так довго до себе нікого не приймав? — гордовито відповів Стіл. — Добре, тримайте свій Пензель, — він висунув нижню шухляду, і Фімка витяг звідти те, що спершу сприйняв за стару перуку з твердого волосся незрозумілого кольору.
— Нумо, нумо... — Лонгій-Л’Оккі зняв підроблену і приставив справжню частину. Пензель у його руках ледь помітно здригнувся і на мить засвітився.
— Працює! — захоплено закричали всі, а Стіл тріумфально ляснув дверцятами, мовляв, знай наших!
— Тепер залишилося тільки знайти ті самі Двері, через які пішов Король-Маляр, — підсумував Лонгій-Л’Оккі. — Шановні Меблі, ви випадково не знаєте, де вони можуть бути?
— Ну от, зовсім інша справа! — добродушно пробурмотів Стіл.
— Так би відразу! — відгукнулося Крісло. — Щоправда, — додало воно дещо зніяковіло, — про ці Двері ми нічого не знаємо.
— Виходить, так чи інакше, а без допомоги Меліси і Розалінди не обійтися нам, — сказав привид Гороб’янія, який уважно слухав цю розмову. — От тільки як же до палацу проникнути, адже будинок наш в облозі!
— В облозі, в облозі! — похмуро підтвердив з ґанку Сигізмунд.
— Ідіть-но сюди, — покликало їх зі спальні Ліжко. — Я вам підкажу. І Брехло, до речі, нас не зможе підслухати.
— Так нечесно! — крикнув їм Сигізмунд, але на нього ніхто не звернув уваги.
Розділ тридцять третій,
у якому сила думки перемагає обставини
Правогін пронизує всі Охи і схожий на павутиння, тільки замість ниток у ньому труби, а у центрі цього «павутиння» знаходиться вежа, де щодня принцеса, яка качає права, власне, качає права. Звідти вони розходяться по правогону-павутинню і здатні потрапити в кожен будинок. Безпритульні будинки фундаментом чують правогін і можуть приєднуватися до нього будь-де. Точно так, як це зробив той, що колись належав Королеві-Маляру, а тепер прийняв за господаря Фімку.
Труби правогону були товщиною з Фімку... Чи навіть трохи товщі.
— Я не пролізу, — тихо сказав хлопчик. — Я там застрягну. Назавжди!
Лонгій-Л’Оккі зніяковіло кашлянув.
— Але ж іншого виходу немає. Тобто залишається, звичайно, той, біля якого чатує Сигізмунд, та навряд чи це кращий варіант.
— Ніж застрягнути? — образився Фімка.