— А ти спостережливий хлопчик, — уїдливо зауважив чеширський тарган. — Довідатися б тільки, що саме тут відбулося...
— Запитаємо в страусів?
— Як? Ти вмієш розмовляти з тими, чия голова засунута в пісок? Може, нам краще пошукати наш будинок, га? А то він знову блукає безпритульний...
— А може, до палацу? — запропонував Фімка. — Меліса з Розаліндою напевно знають, у чому річ.
— А їхня бабця знає, хто ти такий, — додав Мось. — Вона ж бачила, як ти пішов. І якщо ти тепер повернешся, у неї виникнуть підозри. Слухай, а в тебе в місті немає ніяких знайомих? Крім, звичайно, того Порядника в сірому дранті.
Фімка подумав-подумав і згадав:
— Є! Господар однієї кав’ярні. Його звуть якось дивно... так, Димон чи щось на кшталт того.
— Зовсім інша річ! А де ця кав’ярня знаходиться?
— На пагорбі.
— І все? Більше нічого не пам’ятаєш?
Фімка зажурено похитав головою.
— Та-ак, — протягнув Мось. — Не густо. Та нічого, спробуємо знайти. А в крайньому разі звернемося до одного детектива, чув я про нього, начебто він будь-яку річ здатен знайти. Якщо вже він нам не допоможе... Але спершу все-таки спробуємо самі. Згоден?
— Авжеж!
Розділ двадцять четвертий,
дуже маленький, у якому майже нічого не відбувається
Містер Колреш Ямс, великий (і — єдиний) детектив в Охах, сидів у своєму улюбленому кріслі й вистукував на барабані сумну мелодію. Настрій у містера Ямса був меланхолійний і мрійливий. За вікнами навшпиньках ходили Невиконані Обіцянки, але сьогодні — не для того, щоб підкрастися і налякати когось, ні. Просто вони не хотіли привертати увагу великого детектива. У такому настрої він міг запросто їх виконати.
— Ну і чого я домігся? — запитав містер Ямс у когось, не видимого Невиконаним Обіцянкам. — Чого ж зрештою я домігся, га?
— Я думав, ви знаєте, що робите... — обережно і неголосно вимовив хтось. — Це ж елементарно, Ямс!
— Тоді здавалося, що саме так. Тепер я ні в чому не впевнений, — журливо вимовив детектив. — Бачите, я зовсім не такий великий.
— Справа не в розмірах, — примирливо повідомив голос. — Повірте, я знаю.
Якийсь час вони мовчали, тільки Ямс продовжував вибивати на барабані мелодію.
Потім у двері постукали...
Розділ двадцять п’ятий,
у якому будуються плани і ухвалюються рішення
Зрештою, пагорбів в Охах було не так багато, кав’ярень на них — трішки більше, а от господарів кав’ярень з ім’ям, яке звучало як Димон, узагалі п’ятеро. Дрібниці, якби всі господарі жили на одному пагорбі. А так — довелося полазити по схилах.
Зате тепер Фімка сидів у вже знайомій кав’ярні, а Рету-Де-Мон підливав йому мракки. Мракка була огидною на смак, зовсім не така, якою Рету-Де-Мон пригощав Фімку минулого разу.
— Незабаром і цієї не буде, — сумно проказав господар кав’ярні. — Мракковари з дня на день несуться гірше і гірше.
Він помітив Фімчин подив і пояснив:
— А як ти думав, звідки береться мракка? Не з Горщичка ж! Мосі кажуть, ви були у палаці. Тоді ти повинен бур бачити там мракковарів.
— Це котрі схожі на самовари? А поводяться, як курки?
— Саме вони!
— Бачив!
— Оце і є мракковари. Бо варять мракку. І відразу ж несуться нею. Як звичайні курки відкладають яйця, так вони відкладають невеликі барильця з мраккою.
Рету-Де-Мон відвів Фімку на задній двір і показав своїх мракковарів. Хлопчик пам’ятав, як виглядали палацові — бадьорі, товариські (навіть занадто!), рухливі. А мракковари господаря кав’ярні були мляві, з тьмяними боками, з ніжками, що запліталися на ходу. Вони ледь-ледь шкутильгали подвір’ям і зрідка випускали слабенькі струмені пари.
— Лишенько, — погодився один із Мосей. — І що це на них найшло? Невже хтось випустив із клітки Всесвітній Сум?
Рету-Де-Мон замахав руками:
— Що ти! Сум як сидів у географічному парку, так і сидить! Його інвентаризували, дали номерок і наказали «не порушувати»! Тобто на відвідувачів не нападати і за межі своєї ділянки не вилазити.
— Слухається?
— Слухається! У нас тепер знаєш які суворі порядки!
— Бачили, — скептично відгукнулися Мосі. — Мабуть, Сигізмунд Брехло руку доклав, га?
— Він самий... Двері зафарбували та й будинки перефарбували майже всі поспіль!
— Це ми помітили, — зітхнув Фімка. — Ну і нудно ж тут тепер стало...
— Не те слово! — підтримав Рету-Де-Мон. — Просто сумно! Жити не хочеться!
— А чого ж ви дозволили? — обурилися Мосі.
— Але ж Сигізмунда пані Бенбоу підтримує. Ти з нею знайомий?
— Доводилося зустрічатися...
— А ти можеш уявити, щоб хтось ризикнув їй заперечити? Еге ж!.. До того ж, — додав він, — у нас зараз лихо крутіше за Сигізмундові вигадки. Зник Горщичок.
— Як зник?! Куди зник?! — в один голос закричали Мосі й Фімка.
— Отак — зник, — невесело посміхнувся Рету-Де-Мон. — Хтось поцупив його з Кухні.
— Але навіщо?!
— Пам’ятаєш, Фімко, я розповідав тобі про Короля-Маляра? Вважається, що він повернеться після того, як намандрується досхочу. Чи коли з Охами щось трапиться.
— Ви вважаєте, Горщичок спеціально поцупили, щоб Король-Маляр повернувся?
— Чому ж ні? Адже Горщичок зник після того, як усю владу в місті загарбав Сигізмунд.
— Ну, а раптом це зробили, щоб нашкодити?..
Рету-Де-Мон похитав головою:
— Сумніваюся. Ми ж усі тут харчувалися раніше, як то кажуть, зі спільного Горщичка. Звичайно, залишаються мракковари, але, як бачиш, вони почуваються дедалі гірше. Тримаємося тільки завдяки правам, але їх скоро на всіх не вистачатиме. Ти помітив, що в місті майже немає повітряних куль?
— Так. Я подумав, це тому, що вже вечоріє, і...
— Ні, вони просто перестали літати. Наші повітряні кулі й кораблі живилися тінями міжДвірних вітрів. Тепер вони голодують і впадають у сплячку. А мракковари, на мою думку, хворіють через те, що сюди перестали потрапляти сонячні зайчики з інших світів. Мракковари харчувалися саме ними.
— Ось чому вони так накинулися на мене, коли ми прийшли до палацу! — здогадався Фімка. — Напевно, на моєму одязі десь причаїлися сонячні зайчики з мого світу.
— Імовірно, так воно і було, — кивнув Рету-Де-Мон.
— Нас от що цікавить, — подав голос Мось. — Наскільки Ми пам’ятаємо, чарівний Пензель дістався Сигізмунду. Він і тепер у нього?
— Він Пензля з рук не випускає ні вдень, ні вночі.
— І ним же Сигізмунд зафарбовував Двері?
— Ні, для цього вистачило звичайних пензлей і фарб. Але деякі порядки в Охах він навів — вірніше, намалював — саме чарівним Пензлем. Все, що ви бачили в географічному парку, його рук справа.
— Отже, — продовжував Мось, — чому б нам (Ми маємо на увазі не тільки Нас-тарганів), — поспішно уточнив він, — чому б нам не поцупити Пензель? Наскільки Ми пам’ятаємо (це Ми вже про себе), за допомогою Пензля можна відкрити ті особливі Двері, які ведуть у світ, куди пішов Король-Маляр. От і відкриємо! І покличемо його на допомогу!
— Чудова ідея, — зітхнув Рету-Де-Мон. — Тільки як її здійснити?
— Ну... — кашлянув Фімка, розуміючи, що ще трохи, і його друзі ухвалять поспішне рішення, яке може йому не сподобатися. — От мені, наприклад, здається, що якщо і красти, то... Брехло — тип небезпечний... Ви не подумайте, що я боюся, просто...
— Збройне пограбування не годиться, — підсумував Мось. — Ми (таргани) теж так думаємо. Зброї в нас (нас усіх) немає. Та й як грабіжники ми не вельми кваліфіковані...
— Але ж і Сигізмунд повинен інколи спати, — замислено сказав Фімка. І додав обережно, пам’ятаючи, у яке місто потрапив: — Ну, мені здається, що повинен...
— А це ідея! — вигукнув Рету-Де-Мон. — Ми проберемося до будинку Брехла і викрадемо Пензель, коли він спатиме.
Фімка подумки зітхнув з полегшенням: збройне пограбування відмінялося.
— Але перш ніж робити це, нам варто довідатися, де знаходяться особливі Двері, що ведуть у світ Короля-Маляра, — зауважив Рету-Де-Мон. — Можливо, нам доведеться рятуватися втечею і кожна хвилина буде на вагу золота. Я маю на увазі, що після викрадення ми не матимемо часу з’ясовувати, куди саме бігти.
