— Я ж казав! — зловтішно вигукнув Брехло, вказуючи на Фімку і Мелісу. — Бачите, пані, ваша онука тут. Разом з її викрадачем!

— Я відразу зрозуміла, що з ним щось не так! — заявила адміральша. — Занадто уже він підозрілий! І — товстий!

І вона рушила до Фімки, явно маючи намір покарати його. Він не знав, як саме, але розумів — жорстоко.

Та тут втрутилася Меліса.

— Бабусю! — закричала вона. — Очі б мої тебе не бачили, бабусю! Та ніхто мене не крав! Фімка навпаки — рятував мене!

— Від чого ж він тебе рятував?! — недовірливо поцікавилася адміральша.

— Від небезпек! І взагалі, він добрий.

— І ще я хочу повернутися додому, — сказав Фімка. — Але не можу, бо Двері у мій світ зафарбували. А ви ж усе-таки бабуся принцес, правильно? Виходить, ви можете мені допомогти. Я тому й прийшов до палацу. — Фімка знав, що брехати негоже. Але якщо поміркувати, він і не зовсім брехав. Так, трішки.

З єдиного ока піратки, на превеликий подив усіх (навіть її власний!), раптом викотилася величезна сльозинка.

— Так чим же я тобі допоможу, сиріточка! — схлипнула бабця. — Я б тобі, звичайно, Двері намалювала, але для цього потрібен Пензель. А Пензель давним-давно загубився.

— Бабусю, — втрутилася Меліса. — Ти пам’ятаєш, де ми знаходимося?

— Ну? — не розуміючи, глипнула на неї адміральша.

— У Долині Загублених Речей! Де ж ще шукати Пензель, як не тут? От я його і знайшла!

— Справді?!

— Дивись, — і Меліса простягнула адміральші Пензель.

Але чиясь чіпка і спритна рука перехопила його — і, звичайно ж, це була рука Сигізмунда Брехла, Головного Порядника міста Охи. Він зовсім не для того ховав цей Пензель (до речі, аж ніяк не в Долині) і наказував перефарбувати місто, щоб тепер навіжене дівчисько все зіпсувало.

— Пані, — сказав Сигізмунд, чарівно посміхаючись бабці, — пані, дозвольте я... Мені здається, я міг би... е-е-е... допомогти хлопчикові. Зараз ми миттю організуємо тобі Двері, малий, — тепер він посміхнувся Фімці, котрому ця посмішка і «малий» категорично не сподобалися. До того, ж Фімка впізнав Сигізмунда. І не сумнівався, що той упізнав його.

Але, здається, цей Порядник хотів Фімки позбутися. Якщо так, тоді, може, він справді намалює Двері, які ведуть на Землю?

А Сигізмунд аж пританцьовував від нетерпіння! І щосили вимахував Пензлем, приміряючись, де б намалювати Двері для Фімки. Нарешті він обрав для цього крило літака. Лонгій-Л’Оккі підсадив Брехла і Фімку туди, і Сигізмунд узявся до роботи. А Фімка поки прощався з Мелісою і Мірмелеоном.

Він хотів сказати їм, що ніколи не забуде два дні, проведені тут, в Охах, з такими друзями. І що в Мірмелеона життя обов’язково налагодиться. І що в Меліси насправді класна бабуся, дуже стильна і, головне, добра. І...

Але Сигізмунд уже ляснув Фімку по плечу, натякаючи, що Двері готові. Тоді Фімка махнув наостанок рукою своїм друзям і ступив у ці Двері.

По той бік на нього чекали вже знайомі гараж і паркан.

Так-сяк Фімка вибрався з-за гаража і пішов додому.

Пригоди закінчилися.

— Фімко, ти чого так довго? — запитала мама з кімнати.

Фімка промовчав, обережно зачиняючи двері. Він не знав, що відповісти, бо не знав, як довго його не було. Ну, мабуть, не більше кількох годин, інакше б мама запитувала зовсім іншим тоном і не сиділа у кімнаті, а вже бігла до нього зі сльозами на очах, обніматися. Або з паском у руці, самі розумієте, для чого.

Хоча про пасок це Фімка так подумав, задля красного слівця. Батьки ніколи не били його, хоча, звичайно, часом карали (от нещодавно з Вітьком Жирмунським грали у давніх богатирів, так Фімка випадково розмолотив діжку з фікусом на третьому поверсі... ой, що було!..).

— Фімко, це ти чи не ти? Чого мовчиш?

— Так, мамо. Я. Вибач, ми з хлопцями гралися, ну і...

— Добре. Давай-но мий руки, а я поки нагрію тобі поїсти. Картоплю смажену будеш?

— Угу! — радісно відгукнувся Фімка зі своєї кімнати. Смажену картоплю він любив. До того ж, Фімка добряче зголоднів після пригод в Охах. Адже востаннє він їв, вважай, ще вранці, у своєму будинку, який раніше був безпритульним...

— Ой! — злякано прошепотів Фімка. Він пригадав дещо, про що зовсім забув з радості, коли повертався додому. Вірніше — про кого забув.

— Мось, — покликав він обережно, щоб мама в кухні не почула. — Мось, ви там?

Тиша. Ну, значить, усе в порядку. Видно, чеширські таргани самі тихенько втекли з його кишені. Фімка зняв куртку, повісив на вішалку в передпокої і зазирнув на кухню.

— Мамо, довго ще?

— Вже все готово. — Мама посміхнулася йому і скуйовдила волосся. Але він ухилився, наче в її руці була розлючена кобра.

— Мамо, у тебе рукав зайнявся!

Вона ковзнула по синові розсіяним поглядом, підійшла до крана і, набравши в чашку води, полила на рукав. А Фімка стояв і з жахом дивився на те, що залишилося від рукава. Це було схоже...

«Ні, — подумав він, заплющивши очі. — Тільки не це!»

Потім Фімка розплющив очі. І побачив те саме, що й раніше. Тканина маминої сукні обвуглилася, але не так, як зазвичай обгорає тканина. А так, як зазвичай згоряє папір.

На підлозі валявся лапатий попіл.

— Підмети тут, синку, а я поки перевдягнуся, — спокійно сказала мама. Це його мама, яка завжди страшенно боялася пожеж!

Або це — не його мама?..

Тоді хто?!

Фімка пригадав фільм «Термінатор-2» і похолов від жаху. Просто від однієї думки, що з його мамою — з його, з ЙОГО мамою! — могло трапитися щось таке!

Хтось перетворився на неї. А де ж вона сама? І що з його татом?!

Фімка примусив себе підійти до дверей маминої кімнати і тихенько покликати:

— Ма!.. А де тато?

— Він у майстерні, — відгукнулася вона. — Телефонував, обіцяв незабаром бути.

Тато у Фімки художник, його майстерня неподалік. Що робити? Бігти туди?

Або все ж спочатку подзвонити другові Вітькові й запитати, чи не помітив він чогось дивного? Раптом це вторгнення інопланетян?

Фімка взявся за віник і заходився підмітати жмути обгорілого паперу. І поки підмітав, поступово заспокоювався. «А може, мені просто здалося? Ну, вбрання зараз таке роблять. І все. А я вигадав якусь нісенітницю. Це ж тільки в книжках буває й у кіно. В житті все інакше».

Правда, у житті він не разу не стикався з чарівними Дверима, але це зовсім інша річ.

— Фімко, так ти їсти будеш? — нагадала йому мама. Вона вже перевдяглася в нову сукню. І аж ніяк не скидалася на інопланетянку.

Фімка відразу згадав, що страшенно зголоднів. Він вирішив, що все йому примарилося. Так, точно примарилося.

Але Вітькові він все-таки зателефонував, трішки пізніше, після картоплі.

— Ти що там бурмочеш? — не зрозумів той. — Які ще «дива»? Буселе, ти що, на сонце перегрівся?

— Чому відразу «перегрівся»? — образився Фімка. — Просто...

— А, зрозумів. Ти мене вирішив розіграти, так? Думаєш, куплюся?

— Та я серйозно! Слухай, ти зараз вільний?

— Та наче...

— Давай за десять хвилин у парку, біля «тризуба».

— Давай... — розгублено погодився Вітько.

«Тризубом» вони називали три дерева, що росли з однієї точки і так тісно переплелися віттям, що кращого місця для ігор у джунглі загалом і Тарзана зокрема не варто було і шукати. Зазвичай тут хтось був, але сьогодні ввечері, як на замовлення, нікого не виявилося. Навіть Вітька. Вітько, як завжди, спізнювався.

Холоднішало, і Фімка пошкодував, що не захопив із собою куртку. Але ж він так квапився вийти з дому!..

Фімка відчув, як боляче защипало в носі. Адже він поспішав піти з дому, бо боявся власної мами. Боявся: знову щось трапиться, і він тоді точно довідається, що вона — це зовсім не вона, а хтось чужий!

Фімка засмутився і зовсім забув, навіщо сюди прийшов.