Прокинувся, бо поїзд різко смикнуло — це прогнало мій жахкий сон. Я розплющився, намагаючись отямитися, бо коли відразу засну знову, сон може до мене повернутися, а я цього не бажав. Отже, почав думати про тих усіх, що мені привиджувалися, адже сьогодні, в цю ніч у поїзді, всі ланки мого колишнього “я” склалися в одну цільну картину, яка, як це помітив був уже раніше, цілком укладалась у часі від початку XVII століття до сьогоднішнього дня. Відчував, що, коли вжити зусиль, міг би проникнути глибше і відчути час давніший, але ту пітьму мені доведеться просвічувати з більшими труднощами, і я боявся, що на те в мене може не вистачити воскресительної енергії, адже і у пізніших часах люди із моїм “я” не завжди бачилися мені чітко та й не однаково. Ясно було тільки одне: по крові родичами вони мені не були, а хіба в дусі, отже, не свою родовідну я бачив в оцих історичних візіях, а, можливо, історію власної душі. Чому вона складалася саме так, не відаю, бо коли б це було в моїй волі, я б, може, не посмів поєднувати своє “я” із “я” людей відомих чи близьких до відомих. Може, бути також, що ніяких переселень “я” насправді не існує, а це тільки фантазійна гра моєї уяви, через це я на цих сторінках нічого містичного не стверджую, а лише констатую: було воно так, і край, а чому, розумові моєму збагнути годі. Отже, я ще раз спробував укласти цей ряд: юнак, що слухав Єлисея Плетенецького; молодий вояк, котрий утік із війська Хмельницького; дяк-пиворіз, котрого заарештували за те, що побачив лихі видіння у небі і антиурядово щодо цього міркував; Мельхиседек Значко-Яворський; юнак із поміщицької садиби з романтичним світобаченням,— ім’я й прізвища всіх, окрім Мельхиседека, залишилися мені невідомі; втікач від складностей світу, і, нарешті, безіменна людина із поїзду заарештованих у тридцятих роках. Що мене найбільше вразило в цьому ряду — це те, що всі вони за щось у світі боролися, деякі сиділи й по тюрмах: дяк, Мельхиседек, людина з поїзда, деякі були втікачами від світу (вояк і чоловік із хутора), деякі просто рефлектували (юнак, що слухав Єлисея Плетенецького чи той, із поміщицької садиби). Чи таке вже призначення моєї долі, власне, душі моєї, думав я: бунтувати проти світу, тікати від нього чи рефлектувати. Такі-от стежки були для мене простелені, і я не знав, на яку із них ступлю. Тепер же, коли пишу ці записки, вже добре знаю: я сховався від світу в оболону стандартної людини і переховувався в ній аж до нинішнього часу, коли з мене раптом полилися, як сповідь, оці записки, тобто я пішов шляхом вояка і хлопця із хутора. Але вони тікали від світу в інакший спосіб, вони його покидали, забивались у нетрі, в безлюддя, в пущу і хутір, для мене ж пущею і хутором стало моє власне “ніщо”, оболонка тіла, як я вже відзначав, найбільшою мірою стандартного. Отже, я йшов шляхом, визначеним мені, але щось тут мене не задовольняло, бо в мені, очевидно, не вмер до кінця й бунтар. Добре це чи зле, не відаю, але так воно є. Відтак і цей мій вибух із цими записками — теж закономірність, од якої нікуди не втекти.

Я зумисне описую так докладно ту ніч у поїзді, бо вона одна була така насичена, решту ночей у дорозі я вже був утомлений, через це спав міцніше, то й ніякі видіння мене не турбували...

Вранці ми добре поснідали, Лариса запросила до трапези своїх картярських напарників, вони не відмовилися, і Ларисині запаси ретельно перемололи. Потім, коли ми вже виходили з поїзда, у Москві, вони привітно шкірили до Лариси зуби, цілком ігноруючи мою присутність.

— Бачиш,— сказала Лариса,— коли ми йшли пероном,— добре, що я тебе з собою взяла, а то б оті типи до мене, напевне, приставали б.

Я змушений був зупинитися під приводом того, щоб закурити; Лариса, як завжди була дивовижна: отак захотіла і мене собі для супроводу власної персони і взяла, а з тими типами принаймні могла б не входити у стосунки (карти і спільне снідання),— то вони б їй своїх зубів не продавали б. Але я вже до Лариси звик, тому припалив сигарету й пихкнув димом.

— Звісно,— сказав зарозуміло, примружуючи око, бо сигарету мав тримати в зубах, обидві руки були зайняті.— Без мене ти б у цих нетрях пропала.

— Це Москва — нетрі? — спитала Лариса, підбігаючи, бо я рвонув трохи зашвидко.— Це ж “столиця міра, серце всей Росії”...

— Саме тому,— сказав я, розмірковуючи, куди і як тепер іти.

Нам треба було переїхати з Київського на інший вокзал, щодо того я також дістав інструкції: метро до певної, записаної в мене на сигаретній пачці станції. Лариса ж була як цікава Варвара, крутила головою й роздивлялася.

— Вони так смішно говорять і, по-моєму, противно,— сказала вона тоном переконаної провінціалки.— Нє, етот “могучій” і “вєлікій” язик мені не подобається.

— По-російському говорять і в Житомирі,— буркнув я переконаній провінціалці.

— Ну да,— сказала Лариса.— Але в нас вони говорять нормально.

Я спробував їй популярно розтлумачити, що саме в нас вони говорять ненормально, а нормально говорять тут, але вона мене не слухала: крутила головою і роззиралася. Я спитав якоїсь жінки, як мені потрапити на метро, а Лариса пирснула:

— Ти кошмарно говориш по-російському,— сказала вона.— Ну, просто дивовижно кошмарно.

— А ти? — трохи образився я.

— Ну, я цілком пристойно! Правда, не так противно, як ці...

Але з філологічними диспутами треба було кінчати, ми пірнули в жерло метро. Ритм цього міста був швидкий, люди тут не йшли, а майже бігли, нас переганяли, а часом і штовхали, тобто й ми мали б підключитися до цього ритму, що я й учинив, Лариса ж вела себе незграбно і на неї налітали й штовхали все частіше.

— Вони що тут, усі малахольні? — спитала вона, коли ми вже стали на платформі.

Але я на це часу відповідати не мав, бо підійшов поїзд і нас штовхнули всередину. Я протиснувся до схеми метро, щоб роздивитися, куди нам їхати, а Ларису від мене відтисли — я побачив її невдоволену й насуплену мармизю, хоч в Києві ми також потрапляли в набитий людьми транспорт, на що вона реагувала інакше. Я ж до неї не поспішав, а вивчав схему метро, отже, Магомет пішов до гори — протислася до мене.

— Хочеш, щоб я загубилася? — спитала вона сердито.— Не покидай мене.

— О, не бійся,— сказав я трохи в’їдливо.— Я ж приставлений супроводжувати тебе.

— Ну да,— сказала Лариса.— Для того я тебе і взяла.

— Згоден,— мовив я.— Отже, тримайся мене і не відставай!

Скинула бровами, але промовчала, лише засопла. Щодо цього я більше з нею клопоту не мав: знічена й зніяковіла, вона не відставала від мене ані на крок. Ми щасливо дісталися вокзалу, переєрестрували квитки, здали до камери схову валізки, щоб з ними не тягатися, і присіли на вокзальні стільці порадитися: поїзд відходив аж увечері і перед нами був цілий день у незнайомому місті.

— Що робитимемо? — спитав я.

— Не знаю,— знічено сказала Лариса.— Тут таке все чуже!..

— І правильно,— мовив я.— Бо тут чужа земля і чужий народ. А ми — туристи. Отже, розкривай очі і ковтай враження. Хочеш побачити Красну площу, мавзолей, Кремль і всі офіційні красоти?

— Ну да,— сказала Лариса.— Все одно треба щось робити.

Я вийняв записничка й почав вивчати свої записи — були там інструкції Степана Вітличного.

— Ходім,— сказав і героїчно повів її в метро.

Ми щасливо дісталися Красної площі, ане ні Кремль, ні мавзолей, ні церква Василя Блаженного, ні цар-гармата, ані цар-дзвін, ні церква в Кремлі і таке подібне в Лариси захоплення не викликали: дивилася на все це порожніми очима. Зате сильно зацікавив її ЦУМ, і вона відразу ж потягла мене туди. Тут ролі наші помінялися: вела мене вона, а не я її, і мені вже треба було дбати, щоб не загубитися. Отож ми лазили по магазинах першого й другого ярусів, де я відчував невимовну нудьгу й оспалість; Лариса ж розглядала все з пожадністю, щось питала, просила показати, і я мав щастя почути і її хвалену російську мову: говорила вона тим жахливим язичієм, що його вживають житомирські міщани з центру міста із єврейським протяглим прононсом. Людей тут товклося безліч, але тут вони Ларису не пригнічували, хоч пригнічували мене.