Тут є один цікавий парадокс. Горіти у вогняній печі — це не значить перейматися тим вогнем і ставати його частиною, це значить пригасати, бо спалення обов’язково веде за собою пригасання. Вогонь з’їдає дерево чи вугілля наших єств, але самі єства існувати не перестають.

Поки що я йшов додому розчахнутий, роздратований, з уразою до Лариси, хоч і пробував угамувати себе тими резонами. Адже ми в своєму ставленні до дівчат не хочемо їх зрозуміти, збагнути, а тільки підкорити, приборкати, приневолити, і переконані, що вони самі того бажають. Здебільшого так і буває. Але незрозумілими, незбагнутими, підкореними й приневоленими виявляємося в конечному рахунку ми самі, тобто у зрілих та похилих літах, коли менше стає сили на безконечну війну із буднем, раптом починаємо відчувати гнітючу самотність, і та самотність — розплата за наш егоїзм. Кожна людина, навіть войовник, герой, переможець приречена на таку самотність, і тут уже ніде дітися — очевидно, треба набиратися не мужності, а терпіння. Ліпший варіант, коли нестримний потяг до жінки й бажання її завоювати перетворюється у жаль до неї — тоді ще любов не пропадає. Гірше, коли замість жалю в душі поселяється й починає ширитися пустеля. Тоді єдине, на що ми здатні,— це крик волаючого в тій пустелі, але на те вона й пустеля, щоб того крику ніхто не почув. Отже, самотність на нас наступає, як лицар у середньовічних обладунках, мчить супроти нас на закутому у залізо коні і безжалісно пронизує нас списом чи розрубує напіл шаблюкою. Ще хочемо врятуватися, падаємо на коліна, молитовно зводимо руки, але щадунку нема, бо ми вже не вугілля чи дерево, а тільки попіл, тлін.

Повільно брів засніженою вулицею, хоч мені нестерпно хотілося повернутися, зачекати, поки Лариса вийде від Славка й порозумітися з нею чи помиритися сердечніше. Але в глибині душі я знав, що це неможливо. Через те йшов, спрагло ковтав дим від цигарки й відчував на серці стуму. Відчував, що вже хочу покинути рідне місто й повернутися у те, чуже, але з яким уже почав уживатися — воно кликало мене до себе. Очевидно, надійшла пора обірвати пуповину, що в’язала мене з цими вулицями, будинками й людьми, хоч знав, що в моєму серці вони залишаться навіки. Знав, що зараз прийду додому, мати нарешті зможе розпитатися про моє життя-буття, про те, як я харчуюся, як мені жити в гуртожитку, яка там у мене робота, які люди довкруг, як там у мене з пранням і таке інше. Можливо, перебалакаю про щось із батьком, але більше, ніж розказав він мені у ту пам’ятну новорічну ніч, він мені не повість. Отже, треба було виїжджати і швидше.

І я закрутився в київському житті шістдесятих років: вечори у філармонії, Спілці письменників, клубі працівників мистецтв, клубі творчої молоді, театри, кіна, кав’ярні, які я також залюбки відвідував, де збиралася молодь, особливо біля метро “Хрещатик”, читання самвидаву й українських книжок, які проникали з-за кордону, з двадцятих років, виданих на Україні Східній, і двадцятих-тридцятих років, виданих на Україні Західній; саме тоді мені потрапив у руки матеріал “Процес над адвокатами” про Левка Лук’яненка та його товаришів, щоденник Василя Симоненка — той недавно помер — і його заборонені вірші і всяке таке — всі ці речі я читав не у гуртожитку, а по бібліотеках, беручи для годиться якусь “правильну” літературу, і в себе не затримував, бо не мав де ховати. Відвідував майстерні художників, і там часто спалахували гарячі суперечки, ходив на балет, на концерти в малому залі консерваторії, бо класична музика мені найбільше імпонувала — знайомих і друзів у мене ставало все більше, але переважно в українських колах. З Іваном Маркіяновичем після того, як я його не послухав, наші стосунки втратили сердечність, хоч він і далі ставився до мене прихильно, я йому навіть давав прочитати дещо із книжок, хоч із самвидавом остерігався. Книжки Іван Маркіянович читав швидко й повертав, але після кожної попереджав, щоб я був із тим ділом обережний. Вільного часу у мене практично не було: як тільки кінчав роботу, відразу ж їхав у місто, де й вечеряв, а суботи й неділі проводив у тих бібліотеках, які в ті дні працювали. В той час у мене й на дівчат бракувало часу, та й не вельми я ними цікавився, бо в серці моєму все ще сиділа Лариса. До речі, вона в Київ таки не приїхала, а до Житомира я теж не дуже поспішав, очевидно, з тієї-таки причини, щоб не ятрити собі серця.

Так минуло, може, кілька місяців, і от у п’ятницю, коли заскочив після роботи до гуртожитку, щоб перевдягтися і їхати в центр, вахтерка подала мені телеграму. Я взяв її тремтячими руками, бо не чекав, і кинув очима: “Буду суботу 9.30”. І все.

Я схвилювався. Ясна річ, що телеграма була від Лариси, вона таки зважилася, виїжджала аж зовсім рано, мабуть, для того, щоб побути тут день, а ввечері повернутися. Я швидко перевдягся — і от уже сидів у 27-му трамваї, і мені було якось так дивно на серці, ніби хтось обдарував чимось великим — все в мені співало й світилося. Був уже березень, тобто з часу нашого останнього побачення минуло майже три місяці, і тільки тепер я збагнув, що всі ці місяці тоскно чекав, сподіваючись, і думав, що вона, Лариса, з біса немилосердна, коли примусила так довго чекати. Зрештою, при моїх заняттях та захопленнях ці три місяці промайнули як один день, але тепер я пізнав, що в той довгий день в серце мені таки було забито терпкого гвіздочка, і той гвіздочок мене постійно непокоїв. Я дивився на звичні краєвиди, що пропливли переді мною: Дніпро, що вже майже скрес, київські горби, печерські закутки, по яких гримотів трамвай, зрештою, сам Печерськ, Арсенал, поворот біля Будинку офіцерів, потім до Кловського спуску, бульвар Лесі Українки, Палац спорту і нарешті Бессарабка, і весь цей шлях безгучно наспівував тихі й теплі мелодії, вони нуртували в мені, заполонювали — так гарно було й затишно. Не хотілося навіть іти в їдальню, а праглося десь забитись у кінотеатр, сховатись у темряву — і хай течуть переді мною картини чийогось життя. Так я і вчинив, перехопив щось нашвидку в буфеті “Панорами”, і ось я вже на останньому ряду, побіч із парочками, що сиділи тут, обіймаючись, і навіть не мав тихої заздрості до тих парочок, бо сьогодні був поблажливий, бо той гвіздок у моєму серці почав раптом розростатися, як весняна брость. Отож я сидів між парочок, дивився на примарне видиво чийогось життя, але зовсім того життя й історій, що розгорталися переді мною, не сприймав, хоч акторка, яка грала головну роль, була прекрасна, і я не міг на неї не дивитися із замилуванням. А в серці моєму проростав гвіздок, повільно розбруньковуючись, як це буває знову-таки в кіно при пришвидшених зйомках, бруньки розводили брунатні лусочки, з-під яких проглядала зелена плоть листка чи біла квіту, лусочки відпадали, а листок чи квітка випростовувалися, розгиналися, набирали форми, квіти витинали жовті, покриті легеньким пушком тичинки, листки набували блиску, а сам гвіздок ставав стеблом, з якого витиналися й пришвидшено виростали пагони. А та прегарна акторка з екрана дивилася на мене чудовими, вологими очима, вона, здається, одна розуміла мою схвильованість і м’яко її зі мною поділяла. І я думав, що ми в цьому світі без краси, навіть коли вона нам малодоступна, краса нас не тільки зворушує, але й ушляхетнює, краса нас самих робить у цьому світі гарнішими, краса розм’якшує нам серця, і саме завдяки їй у ньому може так несподівано проростати залізний гвіздок. Я намагався трохи збити цю дивну телячу ейфорійність, в яку потрапив, але нічого не міг із собою вдіяти, і всі мої тверезі резони пропадали, гинули, як краплі дощової води, котрі крапали у пісок пустелі. Бо й пустеля моя раптом десь пропала, почала заростати травою, і та трава вже гналась у стебло; ніколи ні до того, ані після не відчував я такого гарячого почуття, може, й дурного, може, й телячого, але воно залило мене, як заливає людину молодий весняний дощ перед тим, як мають заспівати солов’ї.

Вийшов із кінотеатру зовсім п’яний, понісши з собою останній розуміючий і теплий погляд прегарної акторки,— ми з нею розлучилися навіки, але я за тим не жалкував. Знову їхав у трамваї, і мене наливала тиха й тепла музика, і єдине, чого мені праглося, щоб мої сусіди по кімнаті не затіяли сьогодні пиятики — бо це могло б мене зруйнувати, надто на високе й гарне я був наладнований. Доля мені посприяла: в кімнаті світло вже не горіло, і я заповз у свою постіль, щоб там перед сном тихо завершити своє щастя, бо чомусь повірив, що Лариса мала приїхати до мене, щоб таки стати моєю дівчиною; я вже цього хотів без усяких застережень та умов.