— І я маю з вами усіма жити? — спитала трохи обурено Лариса.

— Ну да,— показав зуби Артур.— По графіку.

Ми розсміялися, а Лариса ні. На такі речі вона гумору не мала.

— Це мені не підходить,— сказала.— Я тільки його,— показала на мене,— подружка. Чи ти хохмиш?

— Хохмлю,— згодився Артур.— Але що буде, коли ми всі в тебе закохаємося?

— Мені це не потрібно,— знову-таки без гумору відповіла Лариса.— Тільки він має право в мене закохатися.— Вона знову тицьнула пальцем у мій бік.

Ні, ця Лариса була дивовижна. В присутності Артура та Славка, вона відверто декларувала, що ми з нею пара, хоч парою ми не були. Зрештою, я навіть не знав про неї багато, хіба те, що вчилась у новоутвореному шляховому технікумі, що жила в тринадцятій квартирі (та й це ще треба було перевірити) і що мала компашку якихось бовдурів — це також треба було перевірити. Через те я сидів, і пік на її декларації раків, вона це відчувала й мала, очевидно, якусь чисто жіночу, майже садистичну, приємність так мене підколювати.

— А він іще в тебе не закохався? — зловив її на слові Артур.

— Це вже не ваше діло, а наше,— відрізала Лариса.— І я вже не раз казала, що я його подружка і нічия більше.

— Чудово! — мовив Артур.— Це ми вже вирішили раз і безповоротно і без хохм.

— А про таємне братство теж хохмиш? — з підозрою спитала Лариса.

— Ні, це серйозно,— сказав Артур.— Але з конспіративних міркувань, коли хтось із нас з ідеєю не згодний, відкидаємо саму ідею, щоб не було людей поза братством, які про нього знають.

— Я згоден,— мовив Славко.

— Ми теж,— сказала Лариса й за мене.

— Хай він сам скаже.

— Згоден,— пробурмотів я.— Тільки перш, ніж казати “згоден”, треба визначити, на що згоден.

— Правильно,— мовив Артур.— Зараз ми сказали “згоден” про братство взагалі, тобто про можливість його існування. Тепер про мету братства. Це не політична організація, а морально-єднальна спілка. Тобто ми відновлюємо давній український звичай побратимства, десь я читав, що він існував іще у скіфів. Українці — індивідуалісти, а ми заперечуємо індивідуалізм.

— А що це таке? — спитала Лариса.

— Коли кожен по собі,— терпляче пояснив Артур,— Там, де два українці, там три партії, ми ж заперечуємо різнодумство. Українці саможерні, ми заперечуємо саможерство, а поклянемося до кінця днів наших зберегти дружбу і що б з кожним із нас не сталося, один одного підтримуватимемо, допомагаючи один одному морально, навіть матеріально, і ніколи один одного не зрадимо. Хто не згодний?

Незгодних не було. Ми знову підтвердили це кожен персонально. Гоготів у печі вогонь, у присмерку хиталися світляні хвилі, і це створювало у підвалі моторошно-урочистий настрій. Я позирнув на Артура зі здивуванням, досі я вважав його Славковою тінню, але тепер бачив, що це не так: він увіч виявляв талант ватажка, і навіть Славко з ним німо погоджувався.

— Присягатимемо тут? — схвильовано спитала Лариса.

— Ні, цей акт має бути урочистіший,— сказав Артур.— Дай іще закурити.

Я дав йому сигарету, Лариса підійшла й узяла куриво й собі. Артур запалив і деякий час сидів таємничо-мовчущий.

— Дай і мені сигарету,— попросив Славко, очевидно, й він був схвильований.

Отож ми сиділи, димлячи цигарками, ніби старовічні змовники, й мовчали.

— Зробимо так,— сказав Артур.— Завтра о дванадцятій ночі сходимося на тому боці в яру, де глиняне урвище. Запалимо вогонь, його запалить той, хто прийде перший. Кожен добиратиметься туди самостійно, навіть вона,— Артур кивнув у бік Лариси.— До завтра ще дається час, щоб обдумати. Хто вагається чи боїться, може не приходити. Коли хтось не прийде, братства ми не засновуємо знову-таки з конспіративних причин. Там, біля вогню, кожен прийме присягу, а текст присяги (його принесу я) спалимо. Хто має проблеми з батьківським контролем,— це був камінчик у бік Лариси,— хай щось придумує або ж не приходить. Запитання є?

— У мене є,— сказала Лариса, і її голос прозвучав якось по-дитячому.— А коли в мене є інша компашка — не ви, то мені з неї вийти?

— Не обов’язково,— сказав Артур.— Але твоя компашка про братство не повинна ані здогадуватися. А що це за компашка?

— Ну, там кілька дурнів. Ми танцюємо, хохмимо і дуріємо.

— Це тобі треба? — спитав Артур, заскочений.

— Ну да,— наївно сказала Лариса.— Бо ви ж такі нудики! До речі, він,— показала на мене,— зовсім не проти тієї компашки.

— І ходить до вас танцювати? — не ймучи віри, спитав Славко.

— Ну, ні,— засміялася Лариса.— Він не такий дурний. Він, як і всі ви, нудик...

Лариса випустила клубінь диму, а ми розіграли німу сцену, як у фіналі “Ревізора” Миколи Гоголя.

Щоб згаяти час до дванадцятої ночі наступного дня, я пішов у парк, аби поблукати алеями,— останнім часом мене вабило до самотніх гулянь, та й був я у віці, коли люди схильні до рефлектувань. Отож збирався мило, по-осінньому порефлектувати, але мені це не вдалося, бо в глибині алеї, ближче до залюднених місць, я побачив дівчину, надзвичайно схожу на Ларису, і це мене б не вразило, коли б не була вона із високим, струнким і гарним білявим хлопцем, десь таким, як зображають німецьких арійців. Я пішов слідцем за ними, по-дурному схвильований і насторожений: парочка мило розмовляла. Лариса була в темній вузькій спідниці, в туфлях на високому підборі (я відразу ж подумав: чи збирається вона в тих туфлях блукати по зарічних горбах та ярах?), у червоній кофтині, а волосся мала зачісане на “кінський хвіст”. Була гарна, струнка, фігурна і якась безмежно від мене віддалена,— вони ввійшли в людну алею і подалися в бік танцмайданчика. Перед цим пройшов дощ, людей на танцмайданчику було мало, але оркестр уже грав, і я мав змогу, завмерши в сутіні, бачити, як граційно й гарно ця пара кружеляє в оточенні таких самих, як вони. Не втримався, підійшов до зеленої загорожі і притисся обличчям до щілини між дощок. Усе в мені колотилося: чи від заздрості, що я сам так ніколи не міг би повести в танці дівчину, чи від ревності, чи від образи-здивування. Зрештою, Лариса постійно підкреслювала, що вона таки моя подружка, і я почав уже до цього звикати, навіть інколи думав про неї перед сном цілком сентиментально. Тепер же стояв, облитий холодом, із твердим наміром більше ніколи не мати з нею ніякого діла, але поки що ніякого діла зі мною не мала вона: дивилася на свого гарного напарника замлоєним, мені здалося, закоханим поглядом, і вони кружляли, легкі, граційно-розкуті й цілком поглинуті одне одним. Я ж був ніби облитий помиями і не мав сили відірватися від своєї щілини, не мав сили не відчувати своєї неповноцінності, ницості й малості, бо таки був пошитий у дурні, а це нікому не буває приємно.

Танець закінчився, хлопець обійняв Ларису за стан і повів до лавочок, а вона завернула до нього голову й дивилася із легкою, мрійною напівусмішкою — ніколи ще не здавалася вона мені такою гарною, але й недоступною, навіть чужою. Парочка сіла поруч, тісно один до одного притулившись і почала мило вуркотати, а я зібрав силу, щоб таки відірватися від щілини й піти геть, але знову-таки не міг не озирнутися: музика знову грала, й та чудова пара захоплено й граційно закружляла між інших.

“Отже, наша затія з братством,— подумав я,— це тільки міраж, ясна річ, вона й не збиралася до нас приходити”. Але Бог із нею — мені було жаль тільки Славка, який через дурну Артурову забаганку мав сам дертися по кручах на костурах — про це ми якось не подумали, а Славко, звичайно, щодо цього й не заїкнувся, він був у таких справах дразливо-самолюбний. Треба було б організувати те зібрання в мене в підвалі, тоді й Лариса б прийшла,— ні, Артур характером трохи жорсткий.

Я довго блукав закутковими алеями, полохаючи парочки, які обіймалися,— на душі мені було кисло. Думки весь час наверталися до Лариси, я відбував із нею якісь цілком дурні розмови, в чомусь їй докоряв, на щось сердився, аж поки мені самому не стало смішно — попри все я її ревнував. Ні, не міг до кінця збагнути цієї дівчини, вона до нашої компанії не дуже підходила, коли не сказати — зовсім не підходила, але чому тоді Артур повів балачку про братство при ній? Куди менше було б клопоту обходитися в цьому без жіноцтва, як це робили запорожці,— а може, раптом подумав я, сидячи на лавочці біля паркової кручі й смалячи одна за одною цигарки, і Артур таємно в неї закохався? Вона ж з усіма нами гралася, як досвідчена кокетка,— оце, очевидно, і складало її до нас, нудиків, як називала, інтерес. Бо в суті своїй була дівчина смілива, навіть трохи відчайдушна і, здається, зовсім незле почувалася саме в хлопчачій компанії. Можливо, вона з тих дівчат, подумав я, котрі виростають між хлопців, як курча між каченят, і яким дівоче товариство відразливе.