Було пів на дванадцяту, музика на танцмайданчику затихла півгодини тому, і парк лишився тільки пристановищем для парочок. Я зійшов із гори в долину, в альтанці на скелі теж обіймалася парочка, в долині під скелею стояла ще одна, назустріч із завулка йшла третя, біля річки на траві бовваніла четверта, на дощатому мості стояло їх ще кілька — ніби це була ніч для парування, всі-всі сьогодні парувалися, тільки троє диваків вирішили забитись у глибину ночі і запалити свій наївний, смішний вогонь, ніби вони не були друзями до того і ніби їм так конче треба було для ствердження тієї дружби ще й клятви. Я думав, що однією із парочок у цій ночі парування є і Лариса зі своїм хлопцем — десь вони застигли у млосному єднанні, і світ для них перестав існувати. Вона з увагою вдивляється в нахилене над нею зосереджене обличчя, сп’яніле від цієї тьми, подиху осінніх дерев, шелесту листя, котре опадає й уже опалого, присмаку гіркого й таємного. Пішов під круту, зарослу кущами гору, хапаючись за гілки, і від гілок легко відвалювалося листя, як розмокла глина. Я взяв того листя повні жмені і втулив у нього обличчя, дихаючи й упиваючись жовтим тліном, сутінковими ароматами, замішаними на місячному світлі, бо місяць, здається, і творив оцю загадкову ніч, пануючи над світом і розсипаючи міріади ламких, блідих лапок-променів, пробиваючи тими променями здивовано зведені до себе очі.

На горі озирнувся: місто палало тисячею вогнів. Мигали лискавиці від трамвайних дуг, по вигнутій, обтиканій ліхтярями вулиці котилися іграшкові авта — одні вкочувались у місто, а інші з нього викочувалися. Я пішов росяною травою, мочачи взуття і холошви штанів, довкола все причаїлося й завмерло, але в заростях, куди я мав ступити, чулися обережні шерехи — ішло там таємне, приховане життя, очевидно, точилися свої пристрасті, змагання, вбивства — невидимі нічні істоти розмножувалися, паруючись перед цим, а може, це тільки людям для цього діла не існує пори й часу; може, й те таємне життя по-своєму відчувало осінь, бо мало підготуватися до зимового сну, а це ж такий клопіт і для того мають зробити стільки потрібного й необхідного. От вони й клопоталися, бо день для них — ніч, справжній день для них — тьма, бо в ній менше небезпеки.

Я побачив у глибині кущів вогонь, очевидно, Артур уже прийшов і встиг його запалити. Місце, де мали зійтися, було романтичне, зусібіч круті глиняні стіни, і тільки з того боку, звідки я йшов, а йшов дном відгалуження яру, було протоптано вузесеньку стежечку. Ну, от і вогонь, я помітив, що там сидять обоє, Славко з Артуром, сиділи на хмизі, на який було накидано леглого листя.

— Отже, нас, як завжди, троє,— сказав Артур, дивлячись на годинника — було за п’ять дванадцята.— Твоя дама прийде?

— Це важко вгадати,— сказав я.— Як циган ворожив...

— Такий у ній невпевнений?

— У жінці не можна бути впевненим,— сказав я.— До речі, навіщо було втягувати у братство і її?

— Але ж вона твоя дівчина,— мовив здивовано Артур.— Чи, може, ні?

— Вона моя дівчина,— відповів я сердито, але є ще один резон: міцна дружба може бути тільки між чоловіками.

Славко розреготався.

— Вони, мабуть, уже погризлися,— сказав.— А по-моєму, він має рацію.

У цей час ми почули над головою тріск гілляччя і шелест листя: хтось до нас пробивався. Звели насторожено голови й принишкли, бо тріск долинав не від стежки нагорі, а збоку. За хвилину над кручею звисла Ларисина голова.

— Агов! Як ви туди спустилися? — спитала вона.

— Стрибали! — мовив Славко й зайшовся сміхом.

— Хохмите? — спитала Лариса.— Де тут можна зійти?

— Не, справді стрибай,— сказав Артур і розставив руки.— Я тебе зловлю.

Ларисина голова зникла. Почувся тріск хмизу й шерех листя, яке розкидалось ногами,— Лариса пішла в обхід нашої ями. Я ж у цей час сидів мов задубілий. Те, що вона все-таки прийшла, мене чомусь непомірно вразило. Ні, ця дівчина все-таки незбагненна!

— Я тут! — мовила щасливо вона, підходячи до вогню й сяючи очима.— Це нічого, що я прийшла на п’ять хвилин пізніше? Заблукала! Добре, що почула голоси. Ви так кричите, що за кілометр чути.

— Це для того, щоб ти не заблудилася,— сказав Славко, і я помітив, що він дивиться на неї так ніжно, так тепло, ніби хоче розплавити. Лариса підійшла до мене і наставила щічку, і я мусив ту щічку поцілувати, хоч не скажу, що це було мені приємно — надто я супроти неї кипів.

— Привіт! — сказала Лариса й сіла до мене впритул. Відразу ж відчув, як від неї заструміло тепло і хотів відсунутися, але не посмів. До речі, прийшла вона сюди боса, тримаючи в руках туфлі на високому підборі, саме ті, в яких танцювала. Нагнулася і взулася, бо восени босим ходити — треба бути моржем.

— Годі жартів! — жорстко сказав Артур, і ми позамовкали, до нас ніби ближче присунулася темрява, і ми опинились у круглій світляній кулі, затулені від світу чорним склом ночі, що обгорнуло її і застигло. Лариса обійняла мене за плечі, і хоч я здригнувся на цей жест, але залишився нерушний. Артур підкинув хмизу до вогню, до речі, хмизу тут виявилося багато, очевидно, Артур наносив ще вдень. Славко замріяно завмер і вже не дивився на Ларису.

— Відсьогодні,— урочисто мовив Артур,— ми засновуємо таємне братство на вічну дружбу і даємо на те урочисту клятву. Чи всі згодні?

— Згодні,— сказали ми гарячим шепотом.

Артур вийняв листка паперу.

— Це проект клятви. Спершу обговоримо... Клянусь,— почав урочисто читати він,— що буду вірним членом братства до смерті, нікому не викажу і не зраджу його, а члени братства будуть пожиттєвими друзями моїми. Дбатиму за них при будь-яких обставинах і допомагатиму, де б я не жив, а коли порушу цю клятву, хай буду проклятий під цим небом. Обіцяю, що буду справжнім українцем і ніколи України не відречуся. Сіятиму українство, де зможу і як зможу, і хай це стане ділом мого життя.

— Але ж ти сказав, що наше братство не буде політичне,— мовив я.

— Казав,— відповів Артур.— Але будь-яка спілка — це вже діло політичне.

— Тоді давайте без останнього речення,— сказав Славко.— У кожного з нас, хай буде власне діло життя, яке сам собі обере.

— Згодна, щоб було так, як є,— сказала Лариса.

Я покосував у Ларисин бік, до речі, вона схильності до українства поки що не виявляла, хоч говорила українською мовою вільно й правильно. Що ж, може, й мав рацію Артур, втягуючи її в наше братство.

— Твоя думка,— подивився на мене Артур.

— Без останнього речення,— сказав я.

— Останнє речення знімаємо,— мовив Артур.— Усі повинні бути згодні із кожним словом клятви. Однодушно. Решту тексту приймаємо?

— Приймаємо,— сказали ми.

І ми почали урочисто проказувати клятву. Коли ж це чинив я, в мене мурашки бігали по спині: щиро переймався тим. Потім ми ще посиділи, покурили, майже не розмовляючи. Вогонь догоряв.

— Як будемо розходитися? — спитав я.

— Ти іди з Ларисою, а я із Славком,— сказав Артур.

Я глянув на нього вдячно: ні, про те, що Славкові важко дертися по кручах та кущах, а ще вночі, не забував. Очевидно, вони й сюди прийшли разом.

Лариса встала й поправила спідничку, яка була завузька.

— Тобі не холодно босій? — спитав я, коли ми вже пішли й продиралися крізь кущі.

— Не буду ж іти тут на високих каблуках,— спокійнісінько мовила вона.— Дай руку!

Я дав руку й допоміг зібратися на горбка. Нас освітило місячне проміння — стояли ми в полі.

— Тепер ми з тобою друзі, зв’язані клятвою,— мовив я.— Можна у тебе щось запитати?

— Ліпше не питати,— відповіла Лариса, рушаючи босоніж по зарошеній траві.— Але коли тобі так потрібно...

— Потрібно, Ларисо,— сказав я, наздоганяючи її — в мене ледь тремтіли губи.— Навіщо вдаєш перед хлопцями, що ми з тобою пара?

— А хіба ні? — наївно продзвенів її голосок.— Я ж твоя подружка.

— Перестань, Ларисо,— тужно сказав я.

Вона тихо засміялася.

— Так говориш, ніби ревнуєш,— мовила.— Жахливо люблю, коли мене ревнують... Але чого тобі ревнувати?