— Замолчі, дурак! Люді сплят!

Скавуління чи хлипання замовкло. Провідник зирнув у наш бік і пішов до себе; я лежав у цей час на спині й бачив це. Знову повернувся до Лариси, обійняв і взяв за руку. Вона тихенько мої пальці стисла.

Було тихо, тахкотів поїзд, нас коливало й поштовхувало. В цей час захропів на горішній полиці чоловік. Так голосно, ніби гарчав пес. Жінка звелася з полиці й, певне, штовхнула чоловіка.

— Што такое? — спитав той хрипко.

— Ричиш,— сказала жінка.

Чоловік перевернувся.

І я заснув. Не заснув, а проваливсь у глибоку яму, а може, на дно якоїсь криниці, де тихо плавали повільні й понурі риби, а ще якісь молюски чи п’явки, риби розтуляли роти, хапали ті молюски чи п’явки і понуро їх жували, молотячи щелепами; я ж був тільки в тій воді присутній, а може, також був однією із риб, але не їв ні молюсків, ні п’явок, а тільки дивився, як вони те чинять; може, я був одним з тих молюсків чи п’явок, бо найбільша риба розтулила величезного рота, і я побачив, що рот її — жерло палахкотючої печі, і там гогоче вогонь, і в тому вогні ходять юначі постаті. Язики полум’я лижуть їх, але не спалюють, і всі ті юнаки сліпі, бо в кожного на очах чорна пов’язка, а в руці по патериці, а ходять вони довкола вогняного куща, який і палає тим вогнем, а довкола куща ростеляється безкрая піщана пустеля, в якій вряди-годи розлунюється крик, далекий і відчайний. Тоді юнаки зупиняються й повертають у той бік, звідкіля пролинув болісний крик, обличчя з чорними пов’язками на очах, і всі ті юнаки на одне обличчя і в однаковій одежі — в тюремних робах. Коли ж крик затихав, вони знову починали йти по колу, часом біля них лунав звук, ніби хтось плеснув бичем, тоді юнаки починали бігти, але швидко втомлювалися і знову йшли.

Риба клацнула щелепою, але не заковтнула мене, бо я сахнувся; тоді підпливла друга рибина й так само розверзла пащу. І я побачив ту саму пустелю, але не було на ній уже вогненного куща, а стояв величезний золотий ідол, а біля ідола стояли навколішках люди й молилися, здіймаючи руки. Клацнула щелепа, але й цього разу я відсахнувся. Тоді підпливла до мене третя риба, розтулила пащеку, і я побачив обплутані колючим дротом паркани, і клаптик двору канцтабору, і на тому клаптику вихудлого юнака, який кличе мене до себе й манить, всміхаючись. І я вже згоден був пірнути в ту пащу, але почув автоматну чергу, юнак схопився за груди й почав повільно падати, а з його тіла потоками полилася кров. І я кинувся тікати від цих розведених пащ, упав коліньми на пісок, затулив голову руками, а наді мною свистить меч, і я починаю рити пісок руками, внурююся в нього головою, влізаю в той пісок і повзу в довгому холодному сутерені, повзу, задихаючись через нестачу повітря, однак маю й мету — там, попереду, у кромішній темряві горить світло. Я прокидаюся, ніби риба, яка виплескується з води в повітря, хапаю ротом і очунюю остаточно. У вагоні розточується тихе й мерке світло, чути жахливе хропіння з горішньої полиці, жінка навпроти скулилася клубочком, так само скулилася біля мене Лариса, а з купе провідників чути спокійні голоси: провідники мирно балакають, ніби й не сталося тієї нічної пригоди. Я ще коливаюся у хвилях сну, який не покинув мене до решти, в мене несвіжа, важка голова, трохи понуджує, вряди-годи западаю в морочні хвилі, і переді мною пливуть якісь нереальні обличчя, якісь напіврозмиті й зруйновані речі, якийсь абсурдний світ, може, з часу минулого, але швидше, з часу неіснуючого. Зітхаю і хочу прогнати від себе каламутні пасма видінь, але до мене раптом простягаються чорні карачкуваті пальці, щоб схопити мене за горло, і я сам видаю хрип чи покрик і прокидаюся цього разу таки остаточно...

У Москві ми розрахувалися з провідником, другий намагався на нас не дивитися, і зіскочили з поїзда. На пероні було повно людей, ми побачили серед них і своїх попутників: повільно брели пероном, опущені, покірливі і якісь мов неживі — що воно за люди, ми так і не довідалися.

— Хочеться додому, вмираю! — сказала Лариса.

За ці кілька днів її обличчя втратило рум’янці, вона ніби постаршала й була притрушена попелом доріг, та й одежа на ній уже не була така чиста й охайненька, отже, й ми, в певний спосіб, посіріли й почали подобати на всіх цих людей, що товчуться по поїздах.

На Київському вокзалі вже чулася українська мова — це був ніби оазис серед пустелі Москви, і Лариса трохи ожила.

— Фу! — сказала вона.— Тут уже легше дихається.

Мали поки що клопіт: узяти квитки до Києва, здати речі до камери схову, поснідати і лише тоді можна було б поблукати містом, хоч Лариса заявила, що їй аж зовсім не хочеться ним блукати. Турбувати ще раз дружину Даля ми не зважувалися, отож лазили вулицями, мов сновиди,— Лариса втратила інтерес і до магазинів.

— Щось не гуляється,— сказала вона.— Їдьмо на Київський вокзал, там і справді легше дихається.

Ми подрімали в кріслах, щось переїли, забрали речі, і ось перед нами синій поїзд, в якому чисто, тепло й затишно, де ми маємо купейні місця, де сніжно-білі фіранки і така ж постіль, де можна до провідниці говорити українською мовою, де на підлозі м’які килимові доріжки і де нарешті відчуваєш себе людиною. Тут уже подавали чудовий солодкий чай, а поїздом ходили з корзинами продавці, пропонуючи кефір, булочки й пиріжки, але ми пішли у вагон-ресторан і спокійно, не кваплячись, повечеряли. Потім ми стояли в тамбурі, і Лариса вперше за весь час попросила в мене сигарету. Ми курили, нарешті вона всміхнулася мені тією колишньою таємничою всмішкою і сказала:

— Нє, це все-таки чудово, що я вибрала в супровідники тебе!

Потім подумала хвильку, пихкнула димом і додала:

— Це був якийсь жах! Мандрівка в пітьму! Вже не зберу в собі сили, щоб поїхати туди вдруге... О, ні!

Я подивився на неї здивовано! “А Артур?” — хотілося запитати. Але вона дивилася не на мене, а на вагонну шибку, по якій повільно повзло випущене нею пасемко диму.

Через який час мені прийшов лист від Артура, в який було вкладено цидулу до його батьків з проханням переслати її — це означало, що Артур бажав, аби його листа до мене знав тільки я, виключаючи, звичайно, цензорів, які ті послання читали. Лист написано трохи езопівською мовою, а що він має значення для цих записок, переписую його сюди повністю.