— Славко? — подивився на нього вражено.— Та ви що? Та ніколи в світі!.. І не Артур почав говорити про диктатуру, а ви... Отож розкажіть мені, бо я тут не дотумкую, передам Артурові — от і всі проблеми! Я тільки спробував побудувати логічний умовивід. Може, десь і Артур спробував побудувати такий умовивід, не знаю, я принаймні такого не чув,— то це вже антирадянщина? До речі, він дуже любить читати книжки про Велику Вітчизняну війну і космонавтів. Просто без ума від цього й нам набридає!..

І знову зазвучав у моїй свідомості батьків голос: “Не говори з ними багато, бо вскочиш, запам’ятай,— це не люди!”

У мене в’їдалися холодні, як п’явки, очі: чи вловлює він, думав, що я з нього кепкую? Здається, з гумором у нього нормально, але чи не переграю я? Однак ту ідіотську фразу про війну і космонавтів я начебто промовив із належним пафосом, імітованим, на мій погляд, цілком натурально.

— А що це ти за книжки хотів у бібліотеці замовити? — недбало спитав він.

— Ви й це знаєте? — спитав я заскочено.— Звичайні книжки.

— Ну, одна з них незвичайна.

— Спенсер чи Брандес?

— Ні, та, інша.

— Записки ВУАН?

— Так. Це антирадянська книжка.

— Але змилуйтесь! — вигукнув я.— Вона вийшла в радянський час і в радянській Академії наук!

— Вийшла в той час, коли в Академії засіли вороги радянської влади. Тепер це заборонена книжка. Що тебе там цікавило?

— Хотілося подивитися, що воно таке, та й цікавила мене стаття про українського поета Івана Манжуру.

— Він у двадцяті роки жив — як ти його назвав?

— Манжура,— відповів я.— А жив у дев’ятнадцятому столітті. Це поет-бурлака.

— А звідки ти взнав, що та стаття є в тій книжці?

— З бібліографії — це просто,— мовив я.

— А чому назвався не своїм іменем? Як ти назвався?

— Бобчинський Акакій Акакійович.

— Чому саме так?

— Ну, це два відомі гоголівські літературні герої, працівник бібліотеки мав би те знати.

— Хохмив?

— Зрозумів, що та почвара книжок мені все одно не замовить.

— До речі, ми можемо допомогти тобі замовити ті книжки.

— Вже інтерес пропав,— сказав я.

— Даремно! Коли ти чесна радянська людина, мав би з нами дружити, а не йоршитися.

— Як це дружити?

— Ну, в чомусь допоміг би нам, а щось ми тобі. Могли б допомогти, наприклад, вернутись у школу, а не сидіти в цій ямі. Потім в інститут тобі треба — ти ж недурний хлопець.

— А з мого боку? — спитав я.

— Про це можна буде поговорити окремо.

— Не варт,— сказав я і додав довірчо: — А знаєте, мені в цій ямі, як назвали, подобається. Отак ганяю тачку й думаю: грію квартири стільком людям.

— Хохмиш?

— Цього разу не хохмлю,— сказав я серйозно.— Справді так думаю. А з вами дружити, кому б я тепло давав?

— Радянському народу,— сказав він.— Подумай!

— Не варт,— сказав я.— Ліпше при своїй простоті залишуся в цій ямі.

— Ну, дивись! — сказав, недобре всміхаючись і зводячись, він.— А коли передумаєш, ось тобі мій телефон.— Він подав мені папірця.— І ще одне: про нашу розмову нікому ні слова, зрозумів? Ні батьку, ні матері, ні друзям. Це не прохання, а вимога.— Голос його став залізний, а мертві очі впали мені на обличчя.

Пішов, попрощавшись, а я знеможено впав на сидіння — був повністю вичерпаний і мав таке почуття, ніби цілий день борсався у смердючій клоаці. Сидів закостенілий, і мозок мій гарячково працював, перепускаючи через себе щойно перебуту розмову. Ні, я вів себе, здається, правильно: жодної інформації йому не дав і твердо відмовився бути сексотом, водночас засвідчивши свою лояльність. Очевидно, добре, що не відпирався, коли зайшло про мої відвідини бібліотеки, вони мене з доносу діккенсівського героя таки вичислили — це невелика проблема. Зрештою, я й раніше знав,— це сказав мені батько,— що бібліотеки в першу чергу під їхнім наглядом, вони вивчають, хто що читає і так виходять на вільнодумців; батько навіть казав, що за бібліотечними абонементами за Сталіна садили.

Усе в мені дрібно тремтіло, бо в час розмови я був неймовірно напружений, а зараз відходив. Одне лише тішило: про братство наше мова не заходила, очевидно, вони про це нічого не знали. Але відтепер ми всі — під недремним оком, і це також доконаний факт. І незвідь-чому мені захотілося раптом стати зовсім маленьким, отакою мишею, щоб шугнути в нірку, зачинитися там чи сховатися, затулити лапками вуха й сидіти тихенько, бо наді мною пролетів чорний, холодний і нещадний смерч. Цей смерч без жалю і вагань може закинути мене у прірву, і ніхто про те не довідається і не поспівчуває. Я вів себе, правда, трохи визивно, і це навряд чи сподобалося нечистій силі, що послала до мене свого темного янгола. З другого боку, саме так мені було легше боронитися. У руці в мене світліла смужка паперу, я зирнув на неї: написано Іван Іванович і ряд цифр. Устав, відчинив дверці печі й кинув папірця у гогітливий вогонь. Вогонь пожер його миттю, метнувши в глибину печі клаптик сажі. Я зачинив дверці і знову сів. Бракувало повітря, я дихав розтуленим ротом. Було мені тоскно й самотньо, а дітися нікуди. Нікуди дітися метеликові, нашпиленому на голку і який тільки й може, що махати крильми, сподіваючись злетіти. Але нашпилені метелики не злітають. Нашпилені метелики висихають у маленькі опудала, і крила їхні навіки стають здубілі.

Перше, що вчинив, розповів про ці відвідини Артуру, Славку та Ларисі — ми зібралися цього разу у Славка. Виявилося, що подібна розмова була вже і з Славком, розпитували його про мене й Артура і теж натякали, що ми вели антирадянські розмови, хоч конкретних звинувачень, окрім питання: над ким у нас диктатура пролетаріату, не було. Артур напружив пам’ять і згадав, що говорив він те у школі, здається, задавав подібне запитання учителеві історії.

— Отже, в нас гуманітарні вчителі — сексоти,— виснував він.

— А чи не нюшка це за братством? — спитав я.

— Довідаємося,— мовив Артур.— Тепер черга за мною і Ларисою. Думаю, вони засікли наші сходини в кочегарці, туди вони, по-моєму, підключать підслуховувальну апаратуру. Збиратися не покинем, але розмови — невинні.

— А мені як себе вести? — спитала Лариса.

— Вдавай дурочку,— відповів Артур.— Ти це вмієш чудово.

Лариса незвідь-чому почервоніла. Сиділа, як завжди, поруч зі мною, поклавши руку мені на плечі, ніби я й не прохав її перестати гратись у цю гру, що ми, мовляв, парочка.

— Тобто хочеш сказати, що я дурочка?

— Оце вже ні! — сказав Артур і зирнув на неї трохи ніжніше, ніж треба було.

Лариса такі речі сікла на ходу. Зокруглила очі, підкинула брівки і щільніше притислася до мене. Я хотів вивільнитись із тих обіймів, але не міг. Отак не міг рухнутися — і все! Клята Лариса!

— Слухайте, в мене є план. Давайте будемо вдавати, що ми компашка найнижчого сорту. Влаштуємо в кочегарці танці, обмажемося, як чорти, вугіллям і будемо бацати. По-сучасному бацати і Славко зуміє.

— Я вже не зумію,— цього разу почервонів Славко.— Тоді вони нам припишуть аморалку.

— Аморалка — це щось менше, як політика,— сказала Лариса.

— Наскільки мені розказував дядько,— мовив Славко,— їхня улюблена провокація: робити політичних морально ущербними, щоб скомпрометувати.

— Жаль! — зітхнула Лариса.— А це була б картинка. Нудики — і бацають, як чортенята!

Хлопці позирнули на неї трохи здивовано: при такій розмові вона ще й жартувала.

— Вдаватимемо, що нічого не сталося,— мовив Артур.— Так, ніби Славко і він,— показав на мене,— нам нічого не розказували, що їм і наказано. Але як тільки вони почнуть знову допити, відразу ж сходимося і докладно все обговорюватимемо. Треба конче довідатися, що вони знають і що нюшать.

На цьому ми розійшлися. Артур пішов окремо, а ми з Ларисою трохи згодом.

— Знову вдаєш, що ми парочка? — сказав я їй на вулиці.— Домовлялися ж!

— Нічого ми не домовлялися,— мовила Лариса.— До речі, ти й тому кадебісту сказав, що я твоя дівчина. І не можна бути аж таким ревнивим!