— Наморилася? — спитав я турботливо.

— Не було від чого,— сказала вона, активно беручись до борщу.

— Шкода, що мало маєш часу. Побродили б по Подолу, пішли б у Софію Київську.

— Церков мені досить,— сказала атеїстично Лариса.

Уже було після дванадцятої, отже, мали час спокійно пообідати, прогулятися Хрещатиком — і пора було б їхати.

— Люблю незнайомі міста,— сказала Лариса.— Ніхто тебе не знає, і ти нікого не знаєш. Клас!

— Але ж тебе знаю я.

— Ну, ти не рахунок. Що б я робила сама?

Отже, я був “не в рахунок” — дуже мило! Я був тільки для того, щоб вона не відчувала в чужому місті покинутості. Що ж, і це непогано.

— Приїжджай до мене частіше,— сказав я сердечно.— Мені з тобою добре!

— Це вже як вийде! Я від себе не залежу.

— Коли ж будеш залежати від себе?

— Для цього багато чого треба,— загадково сказала Лариса.

— А коли признаюся, що люблю тебе, Ларисо? — сказав несподівано для себе я.

Вона завмерла, не донісши ложки до рота.

— Це виключається,— сказала.— Я люблю Артура, і ти це знаєш.

— Нічого я не знаю! — мовив сердито.

— А Славко тобі не розказував? — здивовано спитала вона.— Ні, Славко не міг не розказати. Та і я про це тобі не раз казала.

— Це правда? — спитав я тихо.

— Правда,— відповіла серйозно.— Ти славний, але з тобою мені важко. З тобою відчуваю себе дурочкою.

— А з Артуром ні?

— З Артуром ні. Він простіший. Окрім того...

— Що, окрім того?

Вона поставила проти мене холодні, я б сказав, безжальні очі й раптом прорекла безцеремонно:

— В тобі мало мужчини!

Я почервонів. Не зовсім розумів, що це таке “мало мужчини”, але трохи здогадувався. Коли жінка має підстави мститися чоловікові, в ньому, можливо, й справді “мало мужчини”, навіть коли б він уродився бугаєм з волячою потенцією. Лариса ж мені мстилася. І тим, що зійшлася з Артуром, і тим, що таки приїхала до мене, і тим, що так холодно й спокійно відкинула мою до неї любов.

Ми замовкли. Настрій було зіпсовано, й обід уже нам не смакував. Між нами раптом виросла прозора стіна, і я вже знав, що це назавжди. Знав, що вона приїхала до мене зовсім не для того, щоб поєднатися зі мною, а щоб подивитися отими холодними й безжальними очима на мою малість і жалюгідність. Хотіла бачити мене приниженим і досягла цього. Ну, що ж, коли так, то так, я особливо не заперечував. Адже в хлопця часом буває інше задоволення: дати жінці відчути над собою перевагу із жалю до неї, хоч, може, це й не так. Ми доїли обід мовчки і вийшли з кафе. Сипався ріденький, плюгавенький сніжок.

— Скільки в мене ще часу? — спитала крижаним голосом Лариса.

— Півтори години.

— Коли хочеш, поїду на автовокзал сама. Посади мене тільки в тролейбус.

— Не бажаєш, щоб проводив?

— Це ти не бажаєш,— сказала безапеляційно.

— Справді,— згодився я.— Але проведу. Тут часом таких провінційних дівчат, як ти, крадуть.

— Можеш зараз хохмити? — поставила супроти мене очі.

— Ну да,— сказав я.— А потім піду й повішусь на гілляці. Із передсмертною запискою про нещасну любов.

— Ті, що вішаються, не хохмлять,— сказала безпомічно.

— Залежить від характеру,— мовив я.— Зрештою, можна й повіситися задля хохми.

І я раптом побачив ще одне диво: губи Ларисині затремтіли, а очі наповнилися слізьми.

— Не проводжай мене! — скрикнула вона й кинулася до тролейбуса, що саме зупинився й відчинив двері. Зрештою, я міг би її й відпустити, бідолашку, але тролейбус їхав зовсім не в бік автовокзалу, а в зворотному напрямку. Через це я кинувся за нею, і тролейбус прищемив мені плаща. Лариса вже встигла пройти вперед, тікаючи від мене, але озирнулася. Побачила, що я прищемлений, й пирснула. Я показав їй знаком, що треба зійти; люди в тролейбусі із задоволенням за нами спостерігали; Лариса, однак, зрозуміла, що я хочу вести з нею переговори й гордо відвернулася, тим більше, що я й цього разу був у принизливому становищі прищемленого. Тільки на наступній зупинці я звільнився, за цей час Лариса встигла спитати в людей, чи в той бік вона їде, і, збагнувши свою помилку, кивнула мені — ми зі сміхом вивалилися із тролейбуса.

— Слухай, чого ти раптом збісилася? — спитав я.

— Я не чортиця, щоб біситися!

— Ну, це ще як сказати,— мовив я.

— Гаразд! — проказала вона з погордою, задираючи носика.— Можеш мене до автовокзалу провести.

— Матиму за честь! — сказав я іронічно, але вона мого гумору не сприйняла.

Ми перейшли на зворотний бік Хрещатика, сіли в 1-й тролейбус, але він був такий забитий, що тут було не до розмов. І знову я відчув той холодок між нами; їхав, стиснутий зусібіч спинами й животами, на лопатках у мене гойдалися чиїсь важкі хитливі жіночі груди, в ногу мені впиралася чиясь валіза, від себе я налягав на широку спину опасистої бабери; вже не робив спроб пробитися до Лариси і думав, що ті жарти після того, як вона піднесла мені гарбуза, були, може, й недолугі, вони образили Ларису, бо їй, може, було б миліше, щоб я справді пішов і повісився б на гілляці із романтичною запискою в кишені, але добре хоч те, що я таки спромігся хоч на такий реванш — це було добре, але навряд чи щось вирішувало. Так ми проїхали, розділені, до автовокзалу, а коли випхались із тролейбуса, в мене було таке відчуття, що з мене зроблено біфштекс.

— Слухай,— сказала Лариса.— На біса тобі цей Київ?

— Ну, це мова провінціалочки,— сказав я.— Воліла б, щоб я у Житомирі милувався твоїм щастям?

Лариса швидко кинула в мій бік позиром.

— Все-таки ревнуєш? — спитала з надією.

— Шляхетні лицарі не ревнують,— мовив я півникувато.— Вони задирають носа й гордо йдуть геть.

— А чого ж ти кидався за мною й хотів проводжати?

Міг би ще раз помститися й сказати, що кинувся за нею не тому, щоб її в чомусь переконати, а тому, що вона не знає міста, а шляхетні лицарі в таких випадках дівчат не покидають, але відчув свою перевагу і з жалю до неї й пробурмотів:

— Бо я овечка, як ти сказала. І в мені мало мужчини.

— А, запам’ятав,— повіла вона тріумфально.— Значить, це тебе зачепило. Не будемо сваритися. Скільки ще в мене часу?

— Півгодини.

— Чудово,— сказала вона й рушила зовсім не в той бік, куди треба,— я мусив її завернути. Це знову ніби трохи пригнобило її, і ми мовчки дісталися до автовокзалу, а коли стояли й чекали автобуса, то лише перекидалися принагідними словами — з усього було видно, що Київ вона прагне покинути найскоріше, і їй аж зовсім не подобаються міста, де вона нікого і її ніхто не знає.

— Пока! — сказала вона, коли подали автобуса, й підставила щічку.

Я ту щічку поцілував.

— Не сердься, що я був настирливий,— сказав тепло.

— Ти був настирливий? — здивувалася вона.— Все було чудово, Київ мене зачарував. Коли не проти, скоро приїду ще раз. Поведеш мене в Софію Київську і на Поділ.

Це було сказано тоном гранд-дами, вона величаво кивнула мені й сховалася в автобусі, а коли той від’їжджав (я стовбичив на хіднику), послала мені повітряного поцілунка. Я помахав їй услід і тверезо подумав, що вона до мене більше ніколи не приїде.

Десь на початку літа я зустрів на вулиці Степана Вітличного — його якийсь час не відвідував, бо мав уже товариство ровесників, з якими спілкувався: розмова за кавою, суперечки, а, окрім того, після Ларисиного одкоша на мої зальоти, почав цікавитися дівчатами, і у мене вже було зо два швидкоплинні романи, які обірвалися, бо дівчата глибше не зацікавили, як і я їх. Кілька разів навіть знамірювався відвідати Вітличного, але щось перебивало.

— Ходімо сядемо десь на лавочку,— сказав Вітличний, і ми пішли на бульвар Шевченка.

Тут він мені сповістив, що йому стало відомо: серед української інтелігенції готуються арешти. Складено списки, і в тих списках є і він.

Сказав це спокійнісінько, усміхаючись отією тихою усмішкою,— ані тіні занепокоєння чи страху я в нього не побачив. Степан радив мені зараз його не відвідувати, бо я ще дуже юний і мені нічого підставляти під сокиру голову — маю вчитися. Ще він спитав, чи не збираюся я до Житомира. Я не збирався. Він сказав, що треба було б там людей попередити, щоб познищували небажені папери, тобто він мене поїхати до Житомира ніби м’яко просив. Я згодився, бо таки треба було відвідати батьків.