— А пізнаєш, то що? Краще од того житимеш? — спитала спокійно Аллочка.— По-моєму, все, що ти кажеш, ні до чого... Бо від таких речей і безпутним можна стати...

Я тоді відчув, признаюся, зверхність над отими старечими, елементарними, я вважав, цілком міщанськими, усталеними й застиглими Аллоччиними резонами. Це була якась мурашина філософія, мені смішна. Найцікавіше те, що я й справді кинувся у той великий світ, обнишпорив величезні бібліотеки, роки поклав, щоб перечитати гори книжок, пізнав усе, що міг і хотів, кидався на все незвідане і додумував недодумане і тільки тоді довідався, що ота елементарна, чистенька, глибоко порядна, невибаглива в помислах і своїх бажаннях дівчина, проголосила мені одну із найсокровенніших світових ідей — ідею святої простоти (sancta simplicstas), яку сповідували й християнські філософи, й середньовічні схоласти, й гуманісти, і просвітники, що й Григорій Сковорода, зрештою, мав той-таки ідеал — прочитайте хоч би його “Вдячного Еродія”, що ідея самоомеження людського розуму така ж велика, як і ідея його безмірного розвитку. Небагато треба розуму, щоб додуматися: розкриті нові обшири розуму — це новий неспокій і бунт, зрештою, це нова кара Божа для непокірної людини у формі нових її проклять, які несуть їй нові нещастя. Велике благо автомобілі, але вони вже доїдають кисень на планеті, велика таємниця у розщепленому урані, але в ній затаїлася можливість загибелі цивілізації; велика таємниця розкривається літаками й ракетами у небі, але від того ширшають озонові діри; великого блага чекали від нових вір двадцятого століття: комунізму та фашизму, але вони принесли стільки бід, крові й нищення, якого історія ніколи не відала. Отож апологія глупоти, як не іронізував з того Еразм Роттердамський, мала й має свій високий смисл, недаремно так ярісно її обстоював Іван Вишенський. Як це сказав апостол Павло: “Як кому з вас здасться, що він мудрий у цім віці, нехай стане нерозумний, щоб бути премудрим”. Але тоді я ще всіх тих резонів не знав. Не відав, що Аллочка сповідує речі високого смислу, через це ми й розійшлися, по-дурному засперечавшись і до решти з’ясувавши, що між нами надто багато неперехідного. Мене палив юначий неспокій та вогонь, а вона ніколи такого вогню не відала — не по дорозі мені з нею було. Тож я пішов від неї, легковажно насвистуючи і зверхньо посміхаючись, а вона залишилася десь там, у темені часу, хоч ми потім з нею ще не раз зустрічалися, але щоразу холодніше й холодніше, а потім Аллочка почала виявляти до мене і якусь не зовсім зрозумілу зненависть, але це було вже не через моє ставлення до неї чи її думок, а через Артура, її брата, про це я ще розповім. Потім ми в житті розійшлися, і наша любов розтала, як хмарка в небі, не полишивши й сліду. Але ні, слід залишився: оця дивогідна пам’ять про ту дівчинку, а зрештою, і те, що і вона, і я стали стандартними людьми. Життя моє від того не збагатилося, тобто я не став “краще жити”, хоч і розумію високий смисл теорії sancta simplicstas — одне діло теорія, а інше життя.

Отже, я покинув школу і влаштувався кочегаром в одному із високих будинків, кочегарка й отоплювала його. Саме тоді я зійшовся ближче з Аллоччиним братом Артуром і його калікою-приятелем Славком. Перестрів їх якось на вулиці, і Артур оповів, що в школі мій учинок викликав немало суперечок, що вони із Славком цілком на моєму боці й вітають мій героїзм, що Соф’я Вольфовна казиться і ще з більшою ярістю доказує учням, що російська література “самая лучшая, самая ра-развітая, самая богатая, самая неподражаемая в мірє”, а “русскій народ самий видающійся в мірє” і так далі. “Какіє тіпіческіє черти русского народа?” — питала вона в кожного учня, і всі мали відповідати: “Русскім прісуща смелость, чесность, героїзм, доброта, ум, любов к труду, патріотізм, верность долгу”,— ну і скільки ще хто зможе придумати виключно позитивних рис. Славко при цьому заразливо реготав, звішуючись на костурах, а Артур саркастично всміхався.

Вчителька ж української літератури, теж Соф’я, але Іванівна, кожному учневі задавала інше запитання:

— Під впливом якої літератури розвивалася творчість Шевченка (Франка, Лесі Українки, Грабовського, Панаса Мирного і так далі)?

На це учні неодмінно мали казати готову формулу:

— Творчість Шевченка (Франка, Лесі Українки і т. д.) розвивалася під впливом великої російської літератури,— і при тому робити ягнячі очі.

Славко й на це реготав, аж головою поводив, звішуючись на костурах.

Новини були не тільки такі. Соф’я Вольфовна (ми її називали, як і Соф’ю Іванівну Сопля Вольфовна), чи директор, чи хтось інший, може, молодцюватий Білик, що був у школі парторгом, на мене в КГБ все-таки донесли, бо приходив звідти страшенно мордатий чолов’яга-нишпорка, і цей нишпорка в директоровому кабінеті розпитував про мене учнів, зокрема Аллочку і Артура — їм стало відомо, що з Аллочкою я трохи дружив. Мордатий розпитував, чи не говорив я ще чогось “анти” — хто що там наляпав, хто знає, але Артур сказав, що нічого від мене “анти” не чув і що, взагалі я дуже високої думки про “партію і правітільство”, а особливо про космонавтів.

— Та ти що? — здивувався я.

— Ну да, я люблю хохми,— сказав Артур, а його приятель Славко аж заливався від сміху, звішуючись на костурах.

— Про “партію і правітільство” він подумав, що я заливаю,— мовив Артур,— а про космонавтів повірив.

По тому Артур дав мордатому клятву, що нікому про цю розмову не розказуватиме, тож був відпущений з миром.

— Тобою, бач, поважні дяді зацікавилися,— підморгнув Артур.

— А що Аллочка?

— В Аллочки сам спитай. Вона свято виконує обіцянку про розмову з дядями нікому не слова! Серйозна дівчина!

Оте “серйозна дівчина” було сказане із глумом. Я теж запримітив: вона надто серйозна, аж прагматично, запрограмовано серйозна, із тих, котрі від засвоєних догм буття не відступають. Зрештою, мені таки довелося з нею зустрітися, і цього разу випадково — то була наша остання відверта розмова, як людей, котрих щось зв’язувало, по тому ми тільки віталися, а коли й перекидалися якимсь словом, то принагідним, поки не перестали робити й це.

— Правда, що ти покинув школу? — спитала вона, а добре ж це знала — ми вчилися в одній школі, хоч і не в одному класі, вона була на рік молодша.

— Правда,— сказав я.— Стало нудно в тій школі.

— І що ти цим довів?

— Довів, що я людина, яка має право на власну думку.

— Вважаєш, що це треба доказувати?

— Звичайно,— мовив я.— Бо коли добра людина не доказуватиме, що вона добра, гріш ціна її доброті. Коли людина з принципами не доказує своїх принципів, тобто не дотримується їх, гріш їй ціна.

— А може, тим принципам і справді гріш ціна?

— Може,— відповів я.— Але вони мої!

— І з-за тих принципів, яким гріш ціна,— розсудливо мовила Аллочка,— ти псуєш собі життя, не бажаєш учитися, щоб здобути порядне місце в житті, аби пристойно жити, не зможеш і вступити — оце ціна твоїм принципам?

Так міг би сказати мені хтось розсудливо-дорослий, і я зрозумів би його логіку. Але коли таке говорить юна миловидна особа, якій поки що належить бути піднесеною, романтичною, поетичною, може, й трохи безрозсудною й нерозважливою — це вже в людині якийсь гандж, подумав тоді я. Отож ми трохи постояли, трохи щось одне одному сказали; звісно, Аллочка й не заікнулася, про що там її допитував один із слуг диявола з Миколаївської і що він хотів у неї про мене довідатися,— глянули одне на одного, як гідні жалю: вона жаліла чи, власне, засуджувала мене за те, що я переходив у стан безпутних, тих, які нічого в житті добитися не можуть, отже, не можуть бути претендентами на її серце й руку, бо з того числа безпутні вилучаються категорично, я ж жалів її за повну відсутність у ній пориву, за старечу запрограмованість і надмірну впевненість, що чинить вона єдино правильно і що правда в цьому світі тільки така, яка вимірюється її мірильцем.

— Шкода,— по-менторському зауважила Аллочка.— Взагалі, ти хороший хлопець, але став на криву дорогу. І твої батьки тобі нічого не кажуть?