— Мої батьки,— сказав я не без уїлості,— як і я, вважають, що честь людська дорожча тимчасової вигоди.
— Думаю, вони так не вважають,— мовила Аллочка й пішла повз мене, ніби я був дерево чи камінь, на які й уваги звертати не варто.
Отже, я влаштувався працювати кочегаром — саме розпочинався опалювальний сезон. Кочегарка була в довгому підвалі, в глибині якого через отвір навалено купу чорного вугілля. Це вугілля мав підвозити тачкою, висипати біля печі, а тоді лопатою засилати у жерло, яке гоготіло й палало. Ще в моєму розпорядженні була довга коцюба, якою я підгортав чи, власне, запихав далі запалене вугілля, щоб було куди кидати нове. Отож я цим ділом і займався, а коли після роботи сякавсь у хустку, на ній лишалася їдка, брудно-чорна маса. Спецівка й сорочка бували мокрі від поту, обличчя, націловане вогнем, пашіло, і на щоках відчувалися неприємно гострі голки. Перші кілька тижнів я неймовірно втомлювався, і єдиною розвагою для мене було те, що вряди-годи до мене в часи роботи завалювалися Артур із Славком — в перервах між завантаженням вугілля ми вели гарячі, запальні суперечки чи, правильніше, балачки про все на світі. Найбільше при цьому дивував мене Славко, якого я досі мав за реготуна і Артурову тінь, а дружили вони через те, думав я, що Артур каліці співчував. Виявилося щось зовсім протилежне: Артур улягав Славкові значно більшою мірою, ніж той йому. По-перше, Славко в школі вже не учився, він був на першому курсі інституту іноземних мов, хоч різниця між нами була мінімальна, але він уже тим самим ніби ставав вище за нас — він студент, а ми школярі, хоч я вже також не школяр. Славко багато читав і в свої сімнадцять брався за Гегеля, читав греків та римлян, дістав десь дореволюційне видання Спінози, в обласній бібліотеці знайшов книжку Дмитра Багалія “Сковорода — український мандрований філософ”, захоплювався німецькою літературою і відкрив нам Борхерта, Ремарка, Бйолля і Дебліна, яких ми читали запоєм, хоч Гегеля, Канта чи Спінозу утнути не могли.
— Як ти можеш це читати? — наївно питав я.
— Все просто,— казав Славко,— бо я не можу собі дозволити чогось не могти.
При цьому він поморгував оченятами за скельцями окулярів — окуляри почав носити тільки рік тому, і вони йому смішно личили. Його характер найліпше відбивала одна історія, яка сталася із ним у десятому класі. Учителем психології у них був великий оригінал, котрий ходив у костюмі в смужечку і з краваткою-метеликом, відверто вважав своїх учнів бовдурами і ставив усім без розбору самі трійки — притому чинив це з таким зневажливим виглядом, ніби все йому остогидло: і учителювання, і власне дивацтво ставити усім трійки. Якось він викликав Славка, той порядно відповів, але дістав трійку. Тоді Славко голосно, на весь клас, сказав:
— Я не хочу, щоб ви мені ставили трійку!
Вчитель здригнувся і, розтуливши рота, на всі очі видивився на Славка.
— Да? — спитав він.— Ви це серйозно, монсеньйор?
Клас загиготів на “монсеньйора”, а Славко незворушно сказав:
— Абсолютно серйозно, я хочу п’ятірку.
— Дивно,— сказав учитель психології й покліпав очима.— І ви твердо впевнені, що знаєте на п’ять? П’ятірка — це дуже висока оцінка, я сам не впевнений, що знаю предмет на п’ять.
— Ви, може, й не знаєте, а я знаю,— спокійно відповів Славко, і клас завмер, бо це вже було зухвальство.
— Аж так,— покліпав очицями вчитель і поправив краватку-метелика.— Ну що ж, спробуймо.
То був двобій двох кентаврів, як розповідав, сміючись, Славко. Вчитель ганяв його вздовж і впоперек, ставив каверзні питання, запитував про речі, яких не було в підручнику, але Славко рівно й спокійно на все відповідав. Нарешті піт зросив лоба вчителя, і він поставив супроти учня скаламучені очі:
— Звідки ви взялися, молодий чоловіче? Ви що і раніше вчилися в цьому сонмищі остолопів і баранів?
Клас дружно гримнув реготом на цей безсумнівний учителевий жарт.
— Я був тут завжди, Єфреме Соломоновичу, тільки ви мене не помічали.
— Гаразд, маєте своє п’ять! — сказав учитель.— Хто ще хоче п’ять?
Руку підняла їхня кругла відмінниця.
Вона відповіла на всі запитання, але тільки те, що було в підручнику. Вчитель слухав її, уже відверто нудьгуючи.
— У вас п’ятірки й по всіх інших предметах? — кисло спитав він.
— Так,— сказала відмінниця.
— І ви хочете одержати медаль?
— Так,— сказала відмінниця.
— Гаразд, маєте своє п’ять. Хто ще?
Тоді виступило ще кілька з тих, що хотіли медаль, і також одержали свої п’ять. Решта змагатися з учителем не захотіла: їм досить було й трійки.
На перерві учитель сам підійшов до Славка, поправив краватку-метелика, обдивився його холодними сірими очима й сказав:
— Я б радив би вам вступати на філософію.
— Боюся, що не втну високої мудрості марксизму-ленінізму,— відповів, скромно потупивши очі Славко — явно з учителя іронізував.
— Думаєте? — глянув на нього уважніше вчитель і раптом сказав таке, що зруйнувало між ними неперехідну стіну, яка завжди відділяє учня від учителя:
— До речі, цієї високої мудрості не втямив і я також... Будьте обережні у висловах, молодий чоловіче, щиро вам раджу...
Цей учитель недовго пробув у їхній школі, невдовзі він зник, але Славко тільки про нього одного й говорив із симпатією.
— Дивно,— завершив він свою розповідь.— Мою іронію зрозумів. Ні, це була голова!
Артур оповів про свій конфлікт із учителькою — це була Сопля Іванівна, учителька української літератури. Вона розпоширювалася про реакційність митців, що сповідували мистецтво для мистецтва. Артур устав і сказав:
— А по-моєму, мистецтво й повинне таке бути. Коли вони не славили суспільного ладу, в якому жили,— це й була їхня форма протесту. Бо ті, що його славлять,— запроданці!
Учителька, Сопля Іванівна, отетеріла:
— Хочеш сказати, що сучасні письменники, які славлять існуючий лад, запроданці?
— Я кажу про письменників нашого важкого минулого,— підступно, але назовні цілком невинно мовив Артур, а вчителька вкрилася густою барвою, навіть злякалася: виходило, що це вона назвала сучасних письменників, які славили існуючий лад, запроданцями.
Ми недаремно зійшлися: всі три воювали по-дитячому проти стандартності, хотіли виломитися з тієї маси бетону, яким заливали наші думки й почуття, тіла наші й мізки, хотіли зірвати ошийники, а разом із ними того мацака, що приклеївся до нас і напомповував чорною отрутою. Збиралися в кочегарці й вели розмови, від яких зів’яли б вуха в наших батьків та вчителів, ну хоч би згадати отой прецікавий Славків монолог, який він виголосив, сидячи на перекинутому ящику в сутіні, облитий кволим електричним світлом і відблисками вогню із печі; я тільки-но наповнив невситиме жерло, а Артур курив, естетично випускаючи з рота дим, який вився над його головою гарними кудлатими кільцями:
— Українці — це порода триіпостасна,— сказав Славко.— Малороси, хохли і справжні українці. Малороси — це ті, що мову й культуру українську відкидають і зі шкури лізуть, щоб стати “русссскими”. Вони зневажають і ненавидять тих, котрі ще українською мовою говорять: селян, міський простолюд, хохлів, а особливо ненавидять українців справжніх, бо мають затамований комплекс вини за своє відступництво. Це викінчений тип ренегатів. Вони рекрутуються із міщан та напівінтелігентів, “напів” тому, що справжній інтелігент не допуститься національного відступництва. Це тип безперспективний — гній землі. Другий тип поширеніший — хохли. Їхній головний Бог — пристосуванство й вигода, користь. Вигідно йому говорити українською, буде українською, вигідно турецькою — миттю перейде на турецьку, хоч її і не знає. В роботі не перерветься, але вміє створити видимість діяльності. Він — прислужник, хапач чинів, блюдолиз; вигідно йому покинути свою землю — покине, в армії він служить сундуком, а коли вилазить у начальники, стає хамом (не доведи, Боже, з мужика пана!). У нього немає ні святого, ні Божого, а тільки взяти й пристосуватися. Це порода невмируща, бо має силу до виживання, культивувати таких не потрібно, вони не гній землі, а її бур’ян, але вони духовно вироджені, через це також безперспективні. І, нарешті, третій тип — справжній українець. Він великий трудівник, і там, де він живе, земля розквітає квітами, садами, плодоносить, а він, як бджола, трудиться від ранку до вечора. Він любить свою землю, а коли його насильно з неї викидають, робить садом землю чужу, тужачи за своєю, він ніколи не зрубає даремно дерева, не зірве без потреби квітки, не забруднить джерела, річки чи криниці. Він може вмерти за рідний край, і це він створив оті тисячі пісень, співаючи які, розриває й лікує свою душу. Він здатний до праці без винагород, а тільки задля радості душевної чи на благо загальне, він безкорисливий і байдужий до багатства, добрий, сентиментальний, але завзятий у своїх переконаннях та пристрастях, за які бореться з винятковою мужністю. Він не гній землі, а її сіль, її господар, оберігай і надія. Саме цей тип немилосердно винищувався малоросами, зайдами і їхніми холуями — хохлами. Але він невмирущий, бо має дивовижну упертість і витривалість.
