— Хохмиш? — спитав я її улюбленим словом; до речі, й кагебіст його вживав.

— Хохмлю,— сумно зітхнула Лариса.— А чому б і ні?

— А тому, що почну до тебе приставати,— сказав я.

— О! — Лариса зирнула на мене і розтулила губки. Ті вуста, які я раз поцілував — мене аж млосною хвилею обдало.— Починаєш вести себе сміливіше...

Гралася зі мною, як кішечка. Але Бог з нею, здається, інакшою вона бути не могла. Мені принаймні це не не-подобалося, то що ж іще? Зрештою, в цей момент хотілося забути всі оті неприємні речі: візит чорного ангела, висліджування, потребу стерегтися, відчуття, що за тобою стежать немилосердні очі схованого звіра — з вікна, з юрби, з автомобіля, з якоїсь банальної людини, залізши в неї, як у дупло,— противно це все!

— Ходімо пошаландаємося,— сказав я, бо жахливо не хотілося залишатися самому.

— Ходімо,— згодилася Лариса,— якщо не будеш приставати. Правда, в мене побачення з тим бовдуром, але чорт з ним, правда?

Ми зупинилися на Замковій горі й дивилися на Долину джерел. Маленькі хатки, втонулі в багряних розливах, у сутінку дерева були кошлаті й розмиті, ніби на акварельному малюнку; потім повернулися й пішли на вулиці. Ходили люди, тягли в руках сумки й авоськи, хоч магазини вже були позачинювані, ніби кожен з них з якоїсь причини затримався, щоб глибше відчути осінь — в очах людей стояла втома від пережитого дня.

— Знаєш, про що я думаю,— сказав, вдивляючись у ті втомлені обличчя.— Про тих, що багато хотіли, а небагато могли. Про те, що “багато хотіти” є в кожного у юності, а потім десь зникає. Скільки їх, отих світлих юнацьких бажань, але життя побудовано так, щоб їх убивати. Убивають їх у нас батьки наші, вчителі, отакі нишпорки, що починають за нами стежити — здається, все суспільство тільки й існує, щоб убивати в нас світлі пориви й бентежні думки. Щоб загнати кожного в клітку квартири, роботи, родини і зробити кожного стандартним. Але найцікавіше не те. Той, хто з яснодухого і бентежного стає стандартним, починає мститися на інших нестандартних, адже кожному ясно: ренегат запопадливіший неренегата.

— Перейняв репертуар Славка? — спитала Лариса.— По-моєму, то його коник: проголошувати монологи.

— Не слухала мене?

— Чого ж, слухала. Тільки сьогодні не хочеться слухати.

— Згоден, Ларисо. Помовчимо!

Взяв дівчину за руку, вона її не відібрала. Подивився на неї: була мила сьогодні, але ніби й справді втомлена й трохи пригнічена.

“Бідна Лариса,— подумав я.— І всі ми бідні в цьому світі. Абсурдному й дурному світі, котрий такий прекрасний, як і ця дівчина, котру тримаю за руку. Нас викинули сюди із своїх лон матері наші, і ми закричали розпачливо, бо кожного з нас приречено бути розіп’ятим. Тож життя наше — шлях на Голготу, хоч не кожен це усвідомлює. А це значить, що життя наше — шлях назустріч смерті, але не смерть наше розп’яття, розп’яття наше — це життя, яке збагнути до кінця не дано. А може, це щастя, коли не все в світі розуміти? Щастя в неприкаяності й бентежності, хоч душа проти того протестує. Душа прагне заспокоїтися, але спокій — це і є смерть. Тому душа й протестує проти спокою, а водночас його й прагне”.

Лариса раптом засміялася.

— Все ще щось там думаєш? — сказала вона.— Мордуєш себе!

— Розумнішаю,— сказав я.— І відчуваю це.

— О! — Лариса розтулила губки й зирнула на мене.— І що при цьому відбувається?

— Це так, ніби осінь входить у тебе. В голову, серце.

— В печінки і в селезінку...

— В печінки і селезінку входить глупість.

— А це так значить розумнішати?

— Безсумнівно,— сказав я.

Лариса засміялася, бо вважала, що я жартую. Я, може, й справді жартував — не відаю. Принаймні на серці було боляче й печально.

Ми завернули на Михайлівську, влившись у юрбу. Навколо мигали обличчя — люди, які покинули свої турботи, сміялися, розмовляли і йшли, йшли. Хлопці стріляли очима до дівчат, а дівчата до хлопців. Я раптом побачив оту чудову дівчину, з якою часом перезирався, вона йшла, як завжди, з батьками. Миттю мене помітила, але зирнула не на мене, а на Ларису. Мені від того стало ніяково, але що є, те є. Лариса йшла мовчки, але руку свою від мене забрала. Стала чомусь напружена і відсторонена.

— Ходімо звідси,— сказала, і ми завернули на Бердичівську. Потім сіли у скверику на розі Бердичівської і Театральної. Я витяг сигарети й закурив.

— А даму забуваєш? — мовила вона.

— Дамам курити шкідливо,— сказав я і простяг сигарети.

Вона спрагло затяглася димом.

— Тобі не хочеться часом звідси втекти? — спитав я.

— Хочеться. Але куди?

— Ну, можна організувати маленьку втечу, не більше, як на два дні, бо в мене робота. Наприклад, у Львів.

— Чому у Львів?

— Бо він інакший, як Житомир. Українське місто, де люди говорять українською, і їх не вважають диваками.

— Не хочеш вважатись диваком? — Лариса випустила дим.— А по-моєму, то цікаво, бути диваком.

— Хочу кудись утекти,— сказав я уперто.— Ні, справді: гайда у Львів.

— А де там ночуватимемо?

— В готелі,— сказав я.— А ні, пересидимо на вокзалі. Або візьмемо квитки на нічного автобуса.

— Ні,— зітхнула Лариса.— В мене немає грошей на мандри.

— Фундую,— сказав я.— Маєш діло з людиною, яка одержує зарплату.

— Ні,— сказала сумно Лариса.— Почнеш до мене приставати.

— Хочеш, почну,— мовив я.— А не хочеш, дам слово.

Вона мовчала. Курила й дивилася крізь запалені осінні дерева на вулицю, по якій котилися авта. І я відчув: те, що нас розділяє, втислося між нас, як хтось третій, а може, виросло в прозору скляну стіну. Дивна вона все-таки, Лариса. Начебто знав її, а більше не знав. Не знав, наприклад, її прізвища, ніколи не був у її квартирі, не знав її батьків, не знав і отого красунчика, з яким вона гуляла, не знав її “компашки”, навіть сумнівався, що та існує, не знав, через які спонуки ввійшла вона до нашого гурту, чому не хоче, щоб я став її хлопцем, а може, хоче? Чому тримає мене на відстані і не бажає зійтися ближче? Знав тільки одне: зі мною вона не поїде. Ми начебто осінні листки, що росли на гілці поруч, але чудово розуміли, що подме вітер, і нас з тієї гілки зірве і розлетимося ми зовсім не для того, щоб лягти поруч і стати погноєм для життя. Ні, ми, очевидно, тільки тимчасові друзі, тимчасово з’єднані, а більше роз’єднані, тимчасово союзники, які зійшлися тому, що відчули: навколо пустеля і ми майже знищені нею, отож і рушили одне до одного, але відстань і дорога між нами неперехідна. Йдемо назустріч, а все більше одне від одного віддаляємося, і осінній вітер висвистує в наших душах осінні печальні псальми. Але й не йти назустріч одне одному не могли, бо в цьому була наша надія вбити в собі пустелю. Адже пустеля в душах — це як чорний птах, котрий довбе там дупло, і кожен удар його чорного дзьоба — прожитий день.

— Думай, Ларисо, думай,— сказав я.— Задихаюся уже в цьому місті. Простору мені хочеться.

— Предки не пустять,— сказала коротко.— Вам, хлопцям, простіше. Мої предки противні.— Вона раптом розсміялася.— До речі, коли б взнав їх, перестав би зі мною ходити.

— Я ж не з ними, а з тобою,— мовив я.

— Мені пора,— сказала сухо.

Підвів її до будинку, спробував поцілувати, але вона відхилилася. Повільно пішла до дверей, якась ніби справді втомлена й вичерпана, а мені раптом стало чогось гостро жаль. Стояв і дивився, а вона ні разу не озирнулася і навіть не малювалася переді мною. Зайшла в парадне й голосно плеснула дверима.

Прийшов додому, тут чекав мене батько, і я тільки тепер згадав, що обіцяв поїхати з ним на вечірні лови хваткою. І хоч було для того запізно, ми все-таки, незважаючи на материне гдирання, поїхали; зрештою, я хотів розповісти батькові про чорного ангела. Сів за весла, а він на кермо човна, тримаючи підвішену на тичці хватку.

— Так я й думав,— мовив він, уважно мене вислухавши.— По-моєму, повівся ти правильно. Але май на увазі, вони так просто від тебе не відстануть. Вгризаються в людину і не дають спокою. А коли не виходить по-їхньому, мстять.