На початку вересня мені потелефонував у гуртожиток один із нових моїх знайомих і сповістив, що в кінотеатрі “Україна” відбудеться прем’єра фільму “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова і що має зайве запрошення. Я з готовністю на те відгукнувся, а наступного дня був біля кінотеатру, прийшовши, як то водилося, раніше, щоб перекинутись із знайомими словом-другом. Людей на вулиці стояло вже чимало, але всі були якісь ніби стривожені. Назустріч пішов мій приятель і відразу ж сповістив, що між української інтелігенції почалися арешти: у Львові, в Києві, Одесі, Житомирі і ще десь. Заарештовано Степана Вітличного, у Львові братів Горбачів і ще когось.

— А в Житомирі? — спитав я, хвилюючись.

— Ніхто точно не знає, кажуть — двох,— відповів приятель.

В мене похололо у грудях — це могли бути Славко з Артуром, або ж Славковий дядько і котрийсь із моїх приятелів — іншого варіанта я не знав.

Публіка стривожено гула, я побачив високого юнака із очима, що лискали, мов ножі чи полиски меча, і з важкою нижньою щелепою — він щось говорив, різко ріжучи повітря.

— Хто це? — спитав я.

— Якийсь поет,— відповів приятель.— Здається, його звуть Василь.

Ми долучилися до невеличкої юрби. Називали Масютку, Русина, Караванського, Герету, Вітличного, Заливаху, Горинів, Осадчого, Косова, Горбачів і ще якісь прізвища, яких я раніше не чув. Оповідав невисокий, енергійний із зачісаним назад волоссям, майже білявий чоловік з невеликими вусиками. Я протиснувся до нього.

— А в Житомирі не знаєте? — спитав.

Він зирнув на мене й, очевидно, побачив мою стурбованість.

— Повних відомостей ще не маємо. Здається, там заарештували двох.

— Протестувати! — вигукнув хтось із юрби.

Підходили нові й нові люди, юрба росла. Люди прислуховувалися до розмов, де-не-де виникали маленькі гурти.

— Пора заходити! — сказав хтось голосно, і ми посунули в кінотеатр.

Спершу показували фільм, який був цікавий і несподіваний, барвистий, але я його погано сприймав: думки мої біля того, що почув. Невже Славко з Артуром знехтували моїм попередженням і не знищили чи не поховали паперів? На Артура це схоже, судячи з останньої нашої розмови, але Славко завжди був обачний. Мене з’їдала невідомість: на жаль, ніхто з моїх приятелів, ані батьки мої телефону не мали. Ларисі свій гуртожитський телефон я дав, але чи здогадається вона мені потелефонувати? До речі, сама вона телефон мала. А може, телефонує мені зараз, коли я сиджу тут і дивлюся фільм. Я вирішив найближчої суботи податися до Житомира і все розвідати. З другого боку, чи було б це обачним? Чи не ліпше вичекати — все одно допомогти своїм друзям я не зможу. Треба також готуватися й до того, що мене можуть допитувати як свідка.

Нарешті фільм закінчився, зала зааплодувала. До екрана вийшли автори, хтось про твір уже навіть говорив — ясна річ, хвалив.

Нараз на сцену вийшов Іван Дзюба, я знав його по виступах у Спілці письменників, хоч особисто з ним знайомий не був.

— Ми побачили тут чудовий фільм,— сказав він голосом, котрий трохи тремтів од хвилюванняя.— Але, на жаль, я мушу осмутити наше свято. Річ у тім, що на Україні почалися масові політичні арешти і для багатьох родин прийшло в їхні хати горе.

Зала схвильовано зашуміла. Якісь люди побігли на сцену, мікрофон почав густи. Сердитий чоловік намагався зігнати Іван Дзюбу.

— Люди, протестуймо! — вигукнув хтось.

Між рядів пішли отой поет Василь і чоловік із зачісаним назад волоссям.

— Хто протестує, встаньте! — кричали вони.

Люди почали повільно зводитися. Але далеко не всі: тих, що протестували, була меншість. Я відчув, що приріс до стільця, якась остережна сила тримала мене й не давала звестися. Але я все-таки подолав себе і встав. Поруч мене встало ще кілька чоловік.

Автори фільму були розгублені, обговорення, звісно, зірвалося. Хтось підскакував до мікрофонів, але вони були виключені. Зала гула, всім було запропоновано вийти. Люди повставали, змішалися й потоками попливли до виходу. Більшість була збентежена...

Їхав у трамваї й настійно думав про те, що сталось у Житомирі. Випадало, що мені таки доведеться потелефонувати Ларисі (телефон можна було взнати через довідкове), хоч як того не хотілося: одне, що той телефон міг прослуховуватися, а друге, рурку могли взяти Ларисині батьки, які Ларису до телефону, з огляду на останні події, напевне, не покличуть. Вирішив потелефонувати в такий час, коли батьки мали бути на роботі, а вона вдома. Зрештою, цікавить мене лише одне: кого заарештували?

Наступного дня я так і вчинив. Відпросився в бригадира, сказавши, що конче треба потелефонувати додому, й пішов у конторку до Івана Маркіяновича. Той використати телефон мені дозволив і тактовно вийшов, бо відчув, що мені треба залишитися самому. Рурку взяв Ларисин батько. Я свою поклав, а Іванові Маркіяновичу сказав, що абонент не відповідає.

— Не до дівчини дзвонив?

— До дівчини,— почервонів я.

— Так і подумав, бо вдома в тебе телефону нема. До речі, сюди приходили оті й розпитували про тебе. Ніхто тобі не казав із хлопців?

— Ні,— мовив я.— А що їх цікавило?

— Чи не читаєш антирадянської літератури і чи не пропонував її комусь прочитати,— Іван Маркіянович примружився, бо з усіх таку літературу давав читати тільки йому.

— Почалися арешти, Іване Маркіяновичу,— сказав я тривожно.

Жартівливий настрій в інженера як рукою зняло.

— Звідки знаєш? — спитав насторожено.

Розповів йому про вчорашні події в кінотеатрі “Україна” і чесно признався: хотів, телефонуючи, довідатися, що там, у Житомирі.

— Хіба не знаєш, що телефони прослуховуються? — спитав Іван Маркіянович.— Зараз тобі треба принишкнути й чекати. Не лізь на шпильку! Що тебе тривожить?

— Друзі,— сказав я.— Боюся, один з них міг попастися.

— Тим більше тобі зараз не треба дзвонити. Принишкни й сиди!

Зирнув подячно на Івана Маркіяновича, він був усе-таки славна людина, недаремно мій батько з ним дружив. Принаймні такий виказувати не стане.

Дорогою мене перестрів Коля.

— Слиш,— сказав він, очі йому при цьому бігали.— Там, кажуть, почали вашого брата в кутузку кидать.

— Звідки знаєш? — спитав я, насторожившись.

— Один мій кореш учора здуру в кіно поліз. В “Україну”. Знаєш, що там було?

— Знаю,— сказав я.— Сам там був.

— Ну, конешно,— сказав Коля.— Там собрались усє націоналісти. Бандеровци.

— Біжу, Коль! Нема коли зараз теревенити.

— Нє, стой! Мо’, в тебе є, що сховать тре, то я пожалуста! Є таке мєсто сховать — ніякий хрен не знайде.

— Нічого, Коль, у мене немає, щоб ховати,— мовив я.— Ти й сам у мою тумбочку не раз лазив і знаєш!

Коля закліпав повіками, як зловлений на гарячому злодій.

— Та ти що! — скрикнув він.— Не лазив я в твою тумбочку! Що ти на мене кладеш?

— Кладу те, що є. Мені час, пока!

Покинув його й побіг, а він стояв, розтуливши рота й вирячивши очі. Я знав, що в мене стало на одного ворога більше, але й раніше другом мені цей Коля не був. За що він продався, не знаю, очевидно, за можливість похвалитися перед самим собою, що він, мовляв, теж виконує державні доручення, а що він був провокатором, я вже не сумнівався. І хоч вважав він себе “не дураком”, тобто розумним, але таки був “дураком”, і саме за це мені було його жаль. Як казав один батьковий знайомий, теж пошановувач Біблії, він нещасний уже тим, що грішний. Про тумбочку я слів даремно не кидав, бо одного разу, коли ми сиділи без роботи (не привезли вчасно цементу), я вирішив заскочити до гуртожитку по книжку. Відчинив двері й побачив Колю, котрий присів біля моєї тумбочки спиною до дверей і там рився. Я хутенько причинив двері, Коля мене побачити не міг, і ото тільки тепер йому сказав.

Послухався Івана Маркіяновича і в Житомир більше не дзвонив, сподіваючись, що потелефонує мені Лариса, хоч це була сподіванка таки примарна. Але вона потелефонувала, причому в цей-таки вечір,— я, зрештою, сьогодні після роботи навмисне нікуди не пішов.