— Все в порядку? — запитує вона.

— Як в Сингапурі,— відказую я.— Квитки є, поїзд нас чекає. Але як тебе відпустили з дому?

— А чого мали не відпускати? — спокійно каже Лариса.— Я ж не з дому тікаю, а їду відвідати свого хлопця.

Я захопив її валізку, заодно і свою — ми рушили.

— А те, що зі мною їдеш, вони знають?

— Аякже, знають,— сказала Лариса.— Саму вони б мене не пустили.

— Ти героїчна дівчина! — мовив я не без захоплення.

— Героїчні жінки,— мовила Лариса,— кидали все і їхали туди, де сидять їхні чоловіки чи наречені, щоб розділити з ними неволю. А я б, може, того не змогла.

— А звідки знаєш про таких жінок? — спитав я.— І про те, що в царських тюрмах з нареченими давали бачитися?

— Й досі вважаєш мене дурочкою? — спитала Лариса.— Читала...

— Але ж ти хвалишся, що не читаєш книг.

— А це читала,— мовила незворушно Лариса.— Батько мені з бібліотеки приніс. Про декабристів і народників.

— Саме це мене й дивує,— пробурмотів я.

— Чого ж, він сам мені запропонував почитати ті книжки. Я й прочитала. Інтересно.

Ми йшли до десятого трамвая, отож і був час на ці балачки. Значить, вони дійшли вдома згоди, раз батько носив їй такі книжки і дозволив їхати так далеко і в такі темні краї.

— Як же тобі вдалося батьків переконати?

— Просто,— сказала Лариса.— Я їх лякаю. Не хочете, то візьму й поїду сама. І може, й не вернуся, от! А вони, виявляється, цього жах як бояться.— Вона раптом засміялася.

— Отже, займаєшся шантажем?

— Ну да,— незворушно сказала Лариса.— Інакше не виходить.

Ми сіли в трамвай, зупинка була кінцева й людей небагато, отже, вільно вмостилися на сидіннях. Я розповів Ларисі, як маємо їхати.

— Таке враження, ніби ти туди їздив,— сказала вона.— А я думала, що будемо блукати й шукати. Жахливо люблю блукати й шукати. А звідки ти це все знаєш?

— Їздив не я, а інші. А шукати й блукати все одно доведеться.

— Ти якийсь загадковий,— мовила Лариса.— Знав, що будуть арешти, знаєш, як їхати, тобто знаєш людей, які туди їздили. Ти в якійсь конспіративній організації? Чи про це не можна питати?

— Питати можна,— сказав я.— Але це не значить, що я маю конче тобі відповідати.

— О! — сказала із захватом Лариса.— Конспірації? Я починаю про тебе ліпше думати.

— І даремно,— відповів я.— Просто знаю людей, які туди їздили. До речі, в Москві зайдемо до одних, які також їздили. Нещастя зв’язує, нічого дивного.

— Але я тих людей не знаю, хоч нещастя більше мене торкнулося, а ти знаєш.

— І ти знатимеш,— мовив я.— І розповіси, як їхати, Артуровим батькам.

— Вони на мене вовками дивляться,— мовила вона.— На тебе сичать. Вважають, що це ми втравили Артура в конспірації. Щодо мене — це дурниця, а щодо тебе, мабуть,— правда.

Я промовчав: надто вже доскіпливо Лариса допитувалася. Навіть зрадницька думка в мене майнула: а що, коли наші колишні підозри до Лариси мають підставу? А що, коли вона їде не так заради Артура, а щоб дорогою розколоти мене і щось про мої гадані конспірації вивідати? Чи не тому її батько так легко згодився її відпустити, чи не дістав щодо цього від своїх патронів розпорядження?

Зирнув на Ларису, була вона цілком добродушна, навіть весела. І я покартав себе за ці ідіотичні підозри, бо коли їм аж дуже піддаватися, то в голову і справді вдарить шиз. Зрештою, й вивідати в мене Лариса могла небагато, бо й конспірації я мав малі: читання книжок і самовидаву — і не більше. Але в державі, в якій маємо щастя жити, це вважається особливо важким злочином.

— Ага, злякався, що в тебе розпитую? — сказала Лариса.

— Тремчу з переляку! — відповів я.— Але ж ти, Ларисо, не прокурор?

— Я таємний агент КДБ, якому доручено вивідати твої конспірації,— грайливо-понурим тоном сказала Лариса.— І я це зроблю!

Вона по-змовницькому підморгнула мені. Я відчув, що червонію, тож відвернувся до вікна.

— Давай не будемо грати в ідіотичні ігри, Ларисо.

— Згодна,— сказала Лариса,— а в які ігри можна грати?

— В мандрівників, котрі їдуть у пітьму,— сказав я серйозно.

Вона замовкла. Ніби зніяковіла й посерйозніла.

— Нам здається, що це гра, а це й не гра,— мовив я,— бо для гри надто темно. Та й оточені ми людьми, які не вміють грати, а все беруть надто всерйоз.

— Буваєш такий серйозний,— пробурмотіла Лариса,— що я починаю сумніватися, що ти розумний. І починаю тебе боятися.

Замовкли вже обоє і так мовчки доїхали до вокзалу. Тут, на вокзалі, поблукали, подивилися таблиці відходу й приходу поїздів, потовклися біля кіоску: Лариса купила журнала мод, а я “Україну” і “Ранок”. Лариса роздивлялася навкруги великими й щасливими очима.

— Признатися тобі в одному гріху? — спитала вона.

— Признавайся! — показав я зуби.— Може, дам відпущення.

— Еге, дай! Я ніколи раніше не їздила в поїзді, уявляєш?

— Відпускаю тобі, раба Божа, гріх неїждження в поїздах! — прогугнявив я.— Тим більше, що днесь маєш його спокутувати. Амінь!

Ми сіли на вокзальні стільці, і я запропонував Ларисі пиріжків.

— Нє, не треба,— сказала Лариса.— Мені стільки всього напакували...

Це була правда, я переконався в тому в поїзді. Лариса виклала яйця, смажену курку, котлети, навіть квашені огірки; я ж, звісно, із собою не захопив нічого. Ми добре підкріпилися, і я пішов перекурити, а коли повернувся, Лариса вже грала в карти із супутниками по купе, притому досить азартно. Вже встигла переодягтися у спортивний костюм і почувалася, як удома.

Спав я погано. Поїзд зупинявся, а коли рушав, вагон шарпало. Спершу думав про того юнака, який привидівся мені в батьківській хаті — який приїхав на хутір до своєї самотньої вагітньої дружини; до речі, досі він мені ніколи не привиджувався. По кілька разів приходив до мене вояк із часів Хмельницького, який покинув військо, злякавшись крові й трупів, та й утік у ліси, щоб сховатися від жахливого кривавого світу, але найчастіше — той, із дому під старими соснами, в якому були дерев’яні сходи, що вели у мансардну кімнату, і в якого сестра грала фортепіанні етюди Шопена. Навіть зараз, коли я напівспав, напівмарив у цьому поїзді, до мене долинали звуки фортепіано, інколи з темені проступали спина і освітлена свічками голова з пишним волоссям, яке вряди-годи спалахувало блискотами від бічного світла. Я ж ніби сидів у глибині кімнати, а за столом, кволо освітленим свічкою, сиділа тітка й розкладала зосереджено карти, ворушачи при цьому безгучно вустами.

Лежав на горішній полиці, навпроти солодко спала Лариса, в купе стояла півсутінь (їхали ми у плацкартному вагоні), і мені раптом здалося, що та дівчина біля фортепіано мала таке ж обиччя, як у Лариси, що вона і Лариса — це щось взаємозв’язане так само, як і юнак у фотелі і я. Це прийшло мені до голови, можливо, тому, що я ніколи раніше не бачив сплячої Лариси, а та дівчина,— ніби моя сестра, хоч і ходила і грала, а все мала таке обличчя, ніби спала, ніби її життя — сон, а вона в ньому — сновида...

І я раптом звівся з фотеля в темрявім кутку кімнати, розчинив навстіж двері, і мені кинулась в обличчя пітьма. Вона дихнула на мене густим, настояним на сосновому духові, вітром, ніби запахло медом, і мені захотілося раптом зійти із ганку й почати занурюватись у ту пітьму, якій немає кінця і краю, в якій давно не горять вечірні вогні, в пітьму, яка захоплює й полонить душу і від якої немає звільнення, бо вона тебе пожирає. І йдеш у неї не зі своєї волі, і тіло тобі ніби спаралізувало, і поступово пітьма відриває від тебе якусь частину тіла: руку, другу руку, ногу, другу ногу — і ти вже не йдеш, а тільки пливеш, в тебе вже відтято нижню частину тулуба, потім горішню, і вже пливеш не ти, а тільки твоя голова, пливе чи котиться, і з неї поступово зникає волосся, вуха, ніс, губи, вони сплавлюються, як шматок скла,— вже не бачить вона нічого й не чує, а тільки безмовно котиться у пітьму скляним чи залізним місяцем, аж доки не перетвориться в іскру, яка запалає ясно і зникне, не спаливши жодного поля, бо вона не лиха. Можливо, саме в той момент народиться на хуторі той юнак, котрий потім захоче усамітнитися від світу, бо злякається його. І його страх потім перейде до мене, І я думатиму, що між ним і мною ще має бути хтось, після смерті якого наше спільне “я” переселиться в моє тіло. І я раптом виразно відчув, що той останній “хтось”, що існував переді мною, колись так само їхав у поїзді, але той поїзд був інакший — ущерть заповнений в’язнями, які один за одним умирали у вагоні, і трупи яких викидали в двері, як непотрібне стерво. Було це, напевне, в тридцяті роки, і той останній “я”, якого хочу але не можу побачити, відчував жах від передчуття, що і його можуть схопити отак за руки й ноги і вижбурнути в ніч, а він же так ще хоче жити. І він став у кутку на коліна, оте останнє моє “я” із пітьми, й почав палко молитися поїздові, пітьмі, ночі, небові, зорям, голодним і хворим очам, що світилися навколо нього, напівголим тілам, простертим на брудній і холодній підлозі вагона; він молився Богові чи, може, проклинав його, бо який це Бог міг би дозволити, щоб людина так знущалася над людиною, бо юнака перед цим на допитах били залізними палицями, обгорнутими рушниками, і в нього вже не тіло, а мішок із перемнутими жилами та кістьми. Отож він молився, благав і проклинав. Але він помре ще не зараз, а в далекому 1947 році в концтаборі за колючим дротом, і його звільнений дух також стане кулею, але прозорою й невидимою, і та куля, вистріливши із намученого тіла в’язня, розіп’ятого на хресті долі своєї, помчить, як набій, у пітьму, щоб перемчати тисячі кілометрів, знайти родильний дім, де жасно кричить породілля, прикликаючи його, і подати їй звільнення, а світові натомість послати мене. ! ось я їду в поїзді, поруч із сонною дівчиною, яку кохаю, і тьма пожирає цей поїзд і нас у нім, і приносить клапоть чорного жаху, що раптом застряє серед грудей, і людина запитує себе: “Чому так сталося, що цей світ став безнадійним вертепом зла?” І я, там далеко, у домі під старими соснами, раптово злякаюся пітьми і повертаюсь у кімнату, де все ще грає на фортепіано сестра, і мені здається, що вона теж напіврозтала, моя сестра, і вже не вона грає Шопена, а кістяк, і я бачу, що не тітка моя розкладає спокійно пасьянс, а ще один кістяк, і я сам проводжу руками по тілові і раптом помічаю, що я — третій кістяк, але вони серйозні, а я із відвислою щелепою — сміюся. Сміюся із них і з себе, бо навколо жах і пітьма...