— Мені це відомо,— сказав я і оповів історію із діккенсівським типом, Ларисиним батьком. Степан та Євген вислухали те з глибоким інтересом, але не сміялися. Можливо, в тому і справді було мало смішного.

Зазирнула Степанова дружина і спитала, що будемо пити: чай чи каву? Зупинилися на каві.

— Сучасне мистецтво,— сказав Степан,— уже пробує вирватися із регламентованих рамок. Художники працюють не тільки для виставок, але й для себе — з’явилося так зване мистецтво майстерень. Те саме в поетів та письменників: я міг би хоч зараз укласти антологію нерегламентованої поезії. Зрештою, самвидав — це і є нерегламентована література; можливо, колись саме він і визначатиме обличчя літератури й літературний процес.

Мені було в цьому домі цікаво. По-перше, відразу ж прийняли тут за свого без найменшої підозри й остереження, хоч за цим домом напевне стежили й могли послати їм і провокатора. По-друге, я ніби повернувся в ті наші чудові вечори у кочегарці, де Славко проголошував свої монологи, а ми жадібно його думки вбирали у себе. Одне тільки було інакше: не сиділа біля мене Лариса і не відчував я її тепла. Спогад про Ларису знову прозвучав у мені, як печальна музика. Я пив каву, слухав розмову й роздивлявся стелажі. Господар помітив цей мій інтерес.

— Вас цікавлять книги? — м’яко спитав.

— Дуже! — палко мовив я.

— То підійдіть до стелажів і подивіться,— дозволив просто він.

Я не примусив себе запрошувати двічі і відразу ж пішов до стелажів. Розмови господаря із Євгеном я вже не чув — це була дивовижна бібліотека, притому майже вся українська. Видання двадцятих років, галицькі міжвоєнні, видання дореволюційні, варшавські і празькі міжвоєнні, кілька книжок сучасних закордонних, багата періодика: “Літературно-науковий вісник”, “Правда”, “Зоря”, “Українська хата”, “Киевская старина”, “Записки наукового товариства імені Шевченка”, міжвоєнні галицькі “Дзвін”, “Вісник”, “Вікна”, “Сьогочасне і минуле”, видання часу революції: “Музагет”, “Наше минуле”, “Книгар”; спогади, поезії, романи, оповідання — більшість із цього я не знав і не бачив — аж голова запаморочилася. Я гортав і гортав: “Літературний ярмарок”, “Вапліте”, “Життя й революція”, Хвильовий, Підмогильний, Шпол, Плужник, Зеров, знайомий уже мені Антонич, “Поза межами болю” Туринського, Івченко, Свідзинський, спогади Чикаленка й Лотоцького... Боже мій, думав я, хвилюючись, аж руки мені тремтіли — який дивовижний і заманливий світ! Але пора було схаменутися й прощатися, я й так пробув надто довго.

— Бачу, вас вабить книжка,— з теплою усмішкою сказав Степан Вітличний. Ні, це була якась особлива всмішка, ні в кого ані після того, ані до того не бачив я такої доброї й гарної усмішки.— А де ви в Києві живете?

— У гуртожитку,— сказав я.

— Я б вам залюбки давав читати,— сказав, ніби вибачився переді мною, Степан.— Але в гуртожитку таких книжок тримати не можна. Хочете, приходьте сюди до мене, десь вас посаджу й читайте.

— Це клопіт,— сказав я ніяково.

— О, я до цього звик,— мовив Степан.— У мене тут багато читачів, є навіть спеціальне крісло в тій кімнаті.

— Дуже вам вдячний! — сердечно сказав я.

— Е, що там! Головне, щоб вам була користь.

Голос у нього був тихий, трохи хрипкий, лагідний — очевидно, саме такий голос і мала мати людина із такою особливою усмішкою.

Вийшов із парадного і здивувався: було зовсім темно. Здається, прийшов сюди за дня, а просидів аж до темені. Власне, й темінню те, що обняло мене, назвати було годі: світився осяяний ліхтарями чистий, незайманий сніг. Тут був палісадничок, кілька лавок, кілька дерев — все покрито кудлатими шапками, а стежка на хіднику ледь протоптана. Сніг уже перестав, і я вдихнув свіжого, духмяного повітря — був щасливий.

“Господи! — подумав я.— Чи ж я можу відірвати себе від такого світу. Від товариства мудрих і добрих людей тільки для того, щоб сховатися од того страшного спрута, що чигає на мене й на всіх добрих і розумних людей. Чи й мені вкладатися,— думав я,— у піраміду дурнів і ставати стандартною, безликою цеглиною для цієї піраміди. Чи має рацію мій батько, теж розумний і добрий, який в ім’я безпеки своєї й родини заховавсь у себе, в самоту свою і живе обережним, настороженим життям? Ні, не міг зараз вирішити цього, надто був схвильований. Не хотів одразу сідати до тролейбуса, а пішов по майже безлюдній, засніженій вулиці. Залишив у снігу свої сліди, які долучалися до тих, що пройшли тут раніше,— чудово мені було! Потім у тролейбус я сів. Пасажирів спершу виявилося мало, і я приклеївся очима до шибки, на якій було трохи намерзлого квіття та віття, і крізь це квіття та віття дивився на кудлаті постаті з хідників, на круглі плями ліхтарів і жовті чи сині світлові кола під ними, на ясні прямокутники вікон, за якими ховалося буття людське: щось вони там говорили, щось робили, від чогось хвилювалися, дивилися телевізори, їли, читали, майстрували, кохалися — зараз не мав до них урази, а навіть якесь споріднення, бо і я був із їхнього світу, бо і я помалу вписувався у це місто й починав бачити й розуміти його красу і силу. Поки що я в ньому бездомний, безхатий, і той дах, який маю, тільки тимчасове пристановище, але в нього однією ногою я вступив, бо в ньому уже не сам. І все-таки то чудово відчувати, що ти у світі не сам, що в тебе в нагрудній кишені є хай один, але милий тобі номер телефону — був певний, що цих номерів усе більшатиме й більшатиме.

Зійшов на Хрещатику, сніг знову припустився. Широчезні хідники проспекту були запруджені людьми, але ніхто не поспішав. Отак ніби цей сніг задавав ритм повільним людям, що раптово забули справи й турботи, забули, що існує десятки спрутів, котрі підстьобують їх, спостерігають, смокчуть із них соки, роз’єднують їх, учать ненависті одне до одного, запалюють ворожнечу, звалюють їм на плечі суєтні дні й неспокійні ночі, що їх мусять тягти, висолопивши язика,— просто часом приходить такий мент, коли всі раптом відчувають себе людьми, коли сварки й пристрасті притихають, коли навіть шпики й підслухачі відчувають утому, коли вечір стає просторий, свіжий і запашний, коли хочеться дихати на повні груди, коли люди шукають одне одного поглядами, зазирають одне одному в душі, але не для того, щоб понишпорити там неситим оком, а щоб пошукати там брості любові. І я не відрізнявся від них нічим, бо й на мене так само повільно осідав сніг і завдавав повільного темпу: думкам моїм, і почуттям, і бажанням. Одне турбувало: всі ці люди були мені незнайомі. Тобто не почувався тут так, як у Житомирі на Михайлівській, де стільки знайомих лиць, з якими хоч і не знався, але які колись десь бачив, де міг зустріти навіть ближчих: однокласників, сусідів, знайомих чи друзів — це ж місто було мені ще чуже. Запалив сигарету, і до мене відразу ж підійшов якийсь чоловік припалити. Припалив і приязно кивнув — був це такий же самотній, як і я.

Пройшов ще трохи й зустрів Колю зі свого гуртожитку.

— О, привіт,— сказав той приязно.— Не вгостиш сигаретою?

Дав йому цигарку, ми запалили й пішли поруч.

— Я тут з одною марухою призначив свіданіє,— сказав Коля.— А вона й не прийшла. Кошмар! — він тихо засміявся.

— А чого ти, Колю, й досі нежонатий? — спитав я.— Немолодий уже.

— Воно так,— мовив Коля, випускаючи дим.— А куди ту жінку приведу? В гуртожиток?

— Знайди собі з квартирою,— показав зуби я.

— Тоді вона мені на голові сидітиме,— сказав Коля.— Нє, я хочу своє мати!

— Але, нежонатий, чи дочекаєшся квартири?

— Да! Замкнутий круг! — сказав Коля.— Але в приймаки не піду! І не хочу, щоб діти мої в гуртожитку плодилися. Окрім того... баби від мене чогось сахаються, а чого?

Він знову засміявся, але цього разу гірко.

— Бо вони як метелики, що летять на ліхтар.

— Да, мордою я не вийшов,— сказав Коля.— Але нічого, якось проживу... І ну їх к чорту тих баб!..

— Через це вони від тебе й сахаються, що немилосердний до них.

— Я немилосердний? — здивувався Коля.— Та де вони милосерднішого знайдуть?