Але в той час, який описую, був я юний, повний завзяття, жаги до життя, отож відвідини родини Івана Маркіяновича були для мене не більше, як дрібним епізодом, про який я легковажно забув. Іван Маркіянович, очевидно, мав тонку душу, він чудово відчув, яке враження справила на мене його родина, і більше мене до себе не запрошував, а я того сам не прагнув; на роботі часом, правда, підходив до мене в обідню перерву, бо в робочу пору перебував у ритмі роботи всієї бригади й часу на балачки не мав. Інколи навідувався, коли ми сиділи без роботи,— вступали з ним у дружні, навіть відверті балачки. Тоді я збагнув, чому він був приятелем мого батька, більше того, саме через Івана Маркіяновича більше збагнув і власного батька — вони обоє були стандартні у тілі, але не в дусі. Ми говорили про книжки та життя, виявляючи дивовижну погодженість, Іван Маркіянович дещо приносив мені почитати, хоч його бібліотека була небагата, і я ще раз уразився, яка це самотня й неприкаяна людина, коли знайшов собі співрозмовника у хлопчаку. Ми сиділи десь у кутку цеху на панелі й вели балачки, які охоронці ладу могли б назвати антидержавними,— Іван Маркіянович тримав у душі міцне, глибоко затамоване, але невитравне українство, і я й досі вдячний йому за те, що він мене, зеленого, помітив і виділив — це була воістину світла душа. А ще мене вражали його очі. Печальні, розумні, глибокі очі людини, яка звикла ховати свої думки і які сховати йому було невимовно тяжко. Своїм хлопцям такий інтерес до мене з боку інженера я пояснив, що це мій родич, і це їх, здається, задовольнило. Дехто з них цікавився нашими розмовами й підсідав до нас, але Іван Маркіянович миттю переводив розмову на інші теми, розповідав, притому мистецьки, анекдоти, з яких ми дружно сміялися...

І все-таки листочок із телефоном Степана Вітличного, що я його тримав у нагрудній кишені, не давав мені спокою, і от в одну із субот, коли мені у гуртожитку було по-особливому тоскно,— в той день і кіно путящого ніде не йшло, щоб убити час; в той день ішов сніг, якийсь теж особливий, лапатий, вогкий, запашний; у той день люди мені здавалися (у тому снігові) загадковіші, красивіші й приємніші; в той день знову згадалася мені Лариса, і я тужив за нею — навіть вирішив поїхати до Житомира й обов’язково з нею зустрітися; в той день я блукав Хрещатиком і дивився тоскно на київських красунь, а в Києві їх завжди повно; у той день щось у мені колотилося і хвилювалося, а сніг ішов, а сніг покривав мене, і красунь, і весь Київ білим саваном,— я не витримав, засунув руку під пальто, розстебнув гудзика нагрудної кишені й запустив туди два пальці. Тоді підійшов до телефонного автомата, пустив у його нутро дві копійки — і за мент мені відповів тихий м’який голос.

— Ви мене не знаєте,— сказав я, хвилюючись.— Маю ваш телефон від Богдана Горбача.

— Дуже приємно,— сказав м’який голос.— Хочете зайти?

— А як до вас їхати?

Голос докладно й спокійно оповів: тролейбус сімнадцятий, до зупинки Єреванська.

— Ви звідки дзвоните?

— Із Хрещатика.

— Ну, то з Хрещатика він і ходить. Ласкаво прошу!

І от я сиджу в сімнадцятому тролейбусі біля однієї із київських красунь, на віях якої розстають кудлаті сніжинки і плечі якої ще покрито тими сніжинами, і мені якось мило тепло біля цієї засніженої красуні, бо в неї гаряча нога, якої я торкаюся, а стегно припікає навіть крізь пальто. І мені по-дурному здається, що це і є дівчина моєї мрії, яку маю зустріти, бо вона трохи схожа на Ларису, вуста у неї — як квітка, от тільки не знаю, яка. І я сентиментально хочу до неї заговорити, але поки з тим зібрався, вона раптом встала, кинула на мене трохи здивованим, а трохи презирливим поглядом і гордо пішла до виходу.

“Прощай, красуне,— подумки сказав я.— Хай тобі в цьому світі щастить!”

І дивний народ ці дівчата. Вона обернулась у дверях і облила мене таким ясним світлом, що в мене все заспівало і заясніло.

Ситуація, може, була б банальна, але це дало мені добрий настрій, бо й наш добрий настрій зчаста залежить од таких дрібниць, навіть цілком банальних. Через це я йшов до Степана Вітличного освітлений — у мені все співало.

Будинок, на якому стояв потрібний мені номер, був також “хрущовкою” — невиразна цегляна коробка літерою “Г”, але під’їзд не такий занедбаний, а стіни не пописані,— менше тут чулося й харчових випарів. Ліфта, ясна річ, не було, і я подався все вище й вище, стежачи за номерами квартир. Нарешті дістався на шостий поверх, тут сходову кліть ховала іржава сітка з проробленими в ній круглими дірочками — очевидно, робота пацанів. Я натис кнопку дзвоника і відчув, що хвилююся. Двері відчинила кругловида добродушна жінка, вже немолода — добродушність із неї просто світилася. Вийшов і господар, вусатий, чорнявий, з густою кучугурою кучерявого волосся. Я вступив у кімнату (друга була впритул до цієї, прохідної, але без дверей) і охнув: обидві вони були заставлені стелажами, при тому аж так, що на стінах не залишалося ані клаптика вільного місця. У другій кімнаті хтось сидів, він повернувся до мене — був це чоловік із тонкими рисами обличчя і з покірливими, напрочуд спокійними очима. Господар назвав його Євгеном, а мене всадовив на ослінця, сам же сів у крісло, застелене овечою шкурою; крім двох ослінців, цього крісла й письмового столу, вщерть заваленого паперами і книжками, в кімнаті інших меблів не було. І тут я збагнув, що прийшов до цих людей, не маючи ніякого діла, а тільки з самої цікавості й неясного потягу.

— Ви зі Львова? — спитав Степан Вітличний.

— Ні, із Києва,— мовив я.— Просто Богдан дав мені вашого телефона. А родом я з Житомира.

— О, з Житомира! — всміхнувся Степан.— Знаєте там?..— Він назвав Славкового дядька.

— Чудово знаю,— сказав я.

— Як його здоров’я?

Я взагалі мало знав про здоров’я Славкового дядька, тим більше, що не був у Житомирі вже кілька місяців. Так і сказав.

— У нього сухоти,— смутно сказав Степан.— Набув у концтаборі.

Потягся до столу, взяв листка паперу й написав кілька речень, а тоді передав мені. Я прочитав: “Кімната прослуховується. Можна говорити тільки загальні речі. Богдан нічого не передавав?” Я взяв олівця й написав на тому ж аркуші: “Передавав, але для Житомира”. Степан кивнув, узяв записку, порвав, кинув клаптички на попільничку і запалив.

— Отак живемо,— сказав.— Тут у нас зав’язалася цікава тема...

— Про культ дурня,— всміхнувся тонко Євген.— Саме тому вони спокушають людей тілесними благами. Ідеал елементарний: в невизначеному майбутньому людині обіцяють, що буде сита по горло, а працюватиме, скільки забажає, а може, й узагалі не працювати. Оце і є земний рай. Нічого нового. До речі, ідея земного раю, Едему, ще біблійна. А щоб досягти цього раю, треба ударно працювати сьогодні, перевиконувати план, влаштовувати навіть змагання й інша схоластика. Отже, людина має стати рабом із надією на краще майбутнє. Це, до речі, і є спокуса тілесним. Натомість у раба відбирається все духовне, тому вони пропагують атеїзм, знищують інтелігенцію, лишаючи тільки найелементарніших і здатних на конформізм, тобто таких, які згоджуються бути рабом у дусі. Отут і з’являється культ дурня. Дурень на чолі держави — це втілення давнього російського ідеалу про правителя Іванушку-дурачка, улюбленого героя російських казок. І от Іванушка-дурачок всіх перемагає й сідає на троні. Перше що він чинить: пильно стежить, щоб у його оточенні не було інтелектів вищих, а вже ті допущені “інтелекти” стежать за тим у своєму оточенні. Так складається піраміда дурнів, яку ще змалював у “Сні” Тарас Шевченко. Ви, юначе, читаєте Шевченка? — спитав мене раптом.

— Ну, те, що в школі,— ніяково відповів я.

— Не дивуюся,— мовив Євген, вибачливо всміхнувшись.— Це все також елементарно. Коли вже створюється піраміда дурнів, то дурними робляться всі ті поети, письменники, мислителі, яких не можна заборонити. Отже, їх не забороняють, а препарують, це значить, роблять дурнями також. А тих, кого не можна зробити дурнем чи в кого “підмочена репутація”, тих просто викидають на смітник. Препарованим же приписують ідеї, яких ті не проголошували, але які відповідають культові дурнів. Їх чинять приналежними до секти дурнів у минулому, яка визнається. Обмежується коло книжок, коло знання, коло діячів минулого, а коли ви, наприклад, у бібліотеці будете цікавитися чимось, що виходить поза межі списку, на вас звернуть увагу. Культ дурнів не терпить інакомисля.