— Ту угоду сховано в дзвіниці? — швиденько спитав Фабіан.

Вовк похитав головою.

— Я не уповноважений відповідати на це запитання, — відповів він. — Я загадав загадку майбутньому. Це лабіринт, який ви повинні перейти.

На якусь хвильку Фабіан замислився.

— Навіщо вам було відпускати Фенріса на волю? — спитав він згодом. — Хіба ви не думали, що він може повернутися й відомстити?

— Я думав, що з нього вистачить і вигнання, — відповів лицар. — І знов помилився. — Він сумно стенув плечима. — Це призвело до того, що цілий мій світ перетворився в дим і полум’я, — він важко опустився на лаву.

Біля його ніг брязнули меч і щит.

Фабіан знов звів очі на арку вежі. Тепер там стояла якась молода жінка. На її сліпучо-рудих косах сидів високий шпилястий капелюх, а з маківки того шпиля звисав бузковий серпанок. Фабіан затамував дух. То була… Ні, неможливо! Атож! То була Віта — його мати!

Він тут же обернувся до лицаря Вовка, — той не зводив тужливого погляду з тієї арки.

— Чого це тут моя мати? — зірвалося в нього з язика.

— То не твоя мати, Фабіане. Твоя прамати, — спокійно відповів Вовк. — Її теж звати Віта. Прародителька Віта. Віта означає життя, і вона була для мене життям. Нас таємно повінчав брат Фрателлюс, мій старий учитель, перед тим, як я вже вкотре подався на війну. Після пожежі вона перебралася до міста — вдова, у якої ось-ось мала з’явитися на світ дитина. В той час нелегко було самій, без чоловіка, народжувати дитину, але Мартін Берґгаммер, скульптор, одружився з нею і визнав дитя своїм. Мартін був гарна людина і мій найкращий товариш. А ще він був великий митець. У них із Вітою народилась ціла купа дітей, які всі доклали рук до оздоблення церкви. Родина Берґгаммерів неабияк розрослася, а багато з них виїхали з міста.

— Один із них має бути нащадком вашої та Вітиної дитини, — сказав Фабіан.

— Так, — відповів Вовк, — і ти — листочок із цієї гілки. Тому ти зараз тут. У тобі тече моя кров, і все це — твоє. Замок належить Віті й тобі.

Фабіан отетерів. Отже, лицар Вовк його прабатько! Виходить, це він, Фабіан, повинен поновити угоду з ангелами. Але Вовчий Замок… невже він і справді має його успадкувати? Де таке записано? Хто це може засвідчити? І — не менш важливо — що йому з тим замком робити?

— Спитай свою матір, — сказав лицар Вовк, мовби читаючи його думки. — Вона знає, що вам треба робити. Фенріс усього не знищив. Коли все це минеться, ви можете вступати у володіння спадком і перебиратися до Вовчого Замку!

Обличчя лицаря засвітилося сподіванням. Фабіан ще раз звів погляд на вікнину. Молода жінка, викапана його мати, помахала йому рукою і всміхнулася. Потім розвіялась як дим, і вежа, де вона перебувала, мовби всохла. Фабіан розглянувся. Лицарська епоха зникла, але сам лицар і досі сидів перед ним на лаві.

— А тепер, Фабіане, Вітин сину, вертайся назад, — сказав він і знов поклав йому руку на плече. — Ніколи не забувай своєї зустрічі з лицарем Вовком. Я — твоя часточка і хочу лишитися нею назавжди. Якщо ти вскочиш у халепу, то поклич мене подумки. Так чи інак, а я тобі допоможу.

Лицар узяв Фабіанову руку в свою, поклав йому в долоню щось тверде й кругле, і стиснув її в кулак. Його руки були теплі й лагідні. Раптом Фабіан збагнув, що йому не хочеться розлучатися. Він здавив руки, які його тримали, й відчув, що до горла підкотився клубок. Фабіан заплющив очі, щоб струсити з вій сльози, й підніс угору долоню, втираючи нею ті, що потекли по щоках.

Тієї миті він почув, що хтось кричить його ім’я. Коли він розплющив очі, лицаря вже не було. А сам він стояв не в саду, а поміж руїн, що заросли чагарями, перед допотопною кам’яною лавою. Там, де в мурі була красива дугоподібна арка, зяяла діра. А де так приємно дзюрчав водограй, лежали тільки купи замшілого каміння. Фабіан збентежено роззирнувся по боках. Ще й досі відчуваючи тепло рук лицаря Вовка, він розтулив свою долоню, яка здавлювала маленький предмет. То був масивний золотий перстень з двома літерами В, вигравіюваними одна поверх одної.

І його знов охопило дивне відчуття, ніби він ще раз перенісся в епоху, яка була сімсот років тому. Одначе на сторожовій стежині, що оточувала замкову вежу, стояв Райн, а він, безперечно, перебував у сьогоденні.

— З ким це ти ляси точиш? — спитав Райн і стрибнув униз — саме туди, де недавнечко ріс квітучий сад. — Чи, може, милуєшся краєвидом?

Не придумавши ніякої відповіді, Фабіан стиснув у долоні перстень і засунув його в кишеню. Все перевернулося з ніг на голову. Всього-на-всього протягом пережитої ним доби він урятував одного ангела і бачив ще кількох, літав у повітрі, глибоко-глибоко під землею дивився на ангела темряви й говорив із привидом свого прабатька. І ось щойно він став володарем замку. Ці руїни належали йому, і на нього лягла відповідальність за те, що з ними сталося. І, либонь, не лише за це. Ще він відповідав за те, щоб знайти угоду, укладену ангелами храму, й зробити так, щоб храм і місто й далі перебували під їхньою опікою.

Райн не зводив із Фабіана пильного погляду.

— Я не можу знайти нікого з наших, — нарешті сказав він. — А Фелікс знов зробився невидимий. Я не знаю, чи він ще тут.

— Я тут, — пролунав голос Фелікса, і ангел з’явився на кам’яній лаві.

— Ти був тут весь час? — здивовано спитав Фабіан.

— Більш-менш, — відповів Фелікс. — У кожнім разі я був у гущі головних подій.

Райн хмикнув.

— Не знаю, що ви робили, але Понтус і Роза зникли. Тобі, Феліксе, відомо, де вони?

— Атож.

Він зістрибнув із лави й шмигнув у дірку в мурі.

Фабіан і Райн, роззявивши роти, витріщились на ту дірку, бо, здавалося, ніби вона вела кудись у безвість. За хвильку-другу з неї виткнулась Феліксова голова. В ангела знов був нетерплячий вигляд.

— Чого це ви тягнете сірка за хвіст? — спитав він. — Годі стояти й продавати витрішки! У нас лишилося півдня.

Хлопці обережно зазирнули в дірку й побачили вузьку стежину, що пролягала в самому низу. Очевидно, вона вилася довколо всієї території замку, крім тієї його частини, що була зведена на лісистому пагорбі. Трохи праворуч вона ділилася на дві. Одна й далі обгинала мур, а друга вела в ліс. Фабіан обережно спустився на стежку. Райн — за ним. Фелікс уже стояв і чекав там, де стежка розгалужувалася.

— Тут є ще одна дорога додому, — сказав він, тицяючи в бік лісу. — Нею ми підемо потім. Спершу нам треба освоїти дві інші.

Він пустився обходити замок, а хлопці подалися слідом і зупинились тоді, як прийшли до височенького кам’яного узвишшя, що, напевно, правило на замковому мурі за спостережний пункт. Звідси теж відкривався гарний краєвид на рівнину й місто. На узвишші стояли Понтус і Роза й, щоб краще бачити, мружили очі.

— Ну ось, нарешті, й ви, — сказала Роза, помітивши їх. — Там унизу щось діється, але неозброєним оком важко розгледіти.

Фабіан і Понтус вилізли на узвишшя й стали роздивлятися рівнину. Вочевидь, у заміському гайку щось відбувалося. Шосейною дорогою сунули два здоровуцькі гусеничні трактори жовтого кольору, потім вони завернули в гайок. Сюди й туди їздили вантажівки, і всюди, мов ті мурашки, копошились люди.

— Гм, — мовив Фелікс, який летів угорі поруч із ними. — Бувши вами, я подивився б на те все ближче.

Вони злізли з узвишшя, де колись стояла сторожа й пильнувала, чи не підкрадався з рівнини ворог. Сьогодні сторожею були вони, а їхньому містові, можливо, загрожував ворог. Вони побігли туди, де стежка розгалужувалась, і вибрали ту, яка вела у ліс. А від великого хвилювання навіть не відразу помітили, що знов Фелікс зник. Лише тоді, як дістались до узлісся, Фабіан згадав про ангела й зупинився.

— Феліксе! — крикнув він. — Феліксе Фіксе! Де ти?

Відповіді не було. До них долинав тільки шурхіт лісових дерев і каркання ворон, що кружляли над зруйнованими вежами Вовчого Замку. Сонце сховалося за хмару, і зненацька похолодало. Діти здригнулися.