Фабіан думав-думав та й надумав. Ангел, очевидячки, все тримав під контролем і летів попереду. Їм доведеться шукати дорогу вділ самим. Чим довше вони тут стовбичитимуть, тим більше часу згають намарно, а їм же ще треба з’ясувати, що відбувалося в передмісті. Махнувши друзям рукою, він сказав:

— Ходімо. Поки спускатимемося стежкою, то рано чи пізно вийдемо на рівнину, а тоді побачимо, що Фелікс уже там. Гайда.

І він, кинувши останній погляд на замок, повів їх далі.

— Бувайте, лицарю Вовче! — шепнув він собі під носа. — Я ще повернуся, обіцяю вам.

У лісі було темно, і біле Розине вбрання здавалося срібним.

— Тепер ти повинна бути нашим ангелом, — сказав Фабіан. — Іди попереду, щоб ми тебе бачили.

Роза послухалася й пішла попереду. Стежка й далі вела прямо, без жодних відхилень ані вниз, ані вгору. Дерева стояли обабіч густою стіною, але йти було неважко. Аж ось вони дісталися до якогось плоскогір’я, що, як виявилось, закінчувалося кручею. Роза й зупинилася.

— Тут стежка спускається вниз, — сказала вона. — І так круто, що треба бути дуже обачними.

Вона нерішуче стала промацувати спуск. Раптом каміння в неї під ногами посунулося, і вона, сівши білими штаньми додолу, поповзла донизу. Хлопці перелякано затамували дух. «Ну звичайно ж, попереду мали б іти ми, а не Роза, — подумав Фабіан. — А ми переклали свій обов’язок на неї». І посідавши на спуск, вони таким самим способом з’їхали вниз.

Роза сиділа в кущах брусниці біля підніжжя схилу і, здається, була не надто лагідна.

— От вам і ангел! А чого б мені не літати?!

Вона сердито вдарила по гіллю брусниці рукою.

— Ти забилася? — стурбовано спитав Понтус.

Роза похитала головою й підвелася. Понтус допоміг їй струсити з штанів землю.

— Що ж, — сказала Роза, — треба йти далі.

І вона швидко побігла від кручі. Фабіан, Понтус і Райн щодуху намагалися не відстати.

Тепер у лісі стало ще темніше. Зусібіч над ними здіймалися високі хвойні дерева й здоровенні камені-валуни. Погода мінялася, небо майже затягнуло густими сірими хмарами, і на обрії загрозливо погрюкував грім.

— Напевно, збирається на грозу, — занепокоєно сказав Фабіан. — Сподіваюсь, додолу нападає небагато ангелів.

— Я тебе почув! — пролунав ображений голос, і на дереві, що росло над дорогою, з’явився Фелікс.

Фабіан зашарівся.

— Та я не те мав на думці, — трохи засоромлено мовив він. — Але ж і ти зізнайся, що під час минулої грози таке вже ставалося.

— Ти чудово знаєш, що то сталося не через грозу, — сказав Фелікс. — Зараз лиховісна думка саме в розпалі себе проявити. Якщо ви поквапитеся, то ще до того, як зніметься буря, успієте понишпорити навколо гайка з вантажівками і всією тією машинерію. Либонь, вам корисно буде на те зирнути.

— Ти думаєш, що причиною грози є лиховісна думка? — зацікавлено спитала Роза.

Фелікс кивнув головою.

— Як правило, це цілком природне пояснення грози, — відповів він. — Але не тільки це. Лиховісна думка вичікувала сотні років. Коли Асмодеус нарешті випустив її на волю, зіткнулися Глибинна Сила і Всевишня, цебто небо і земля, коли хочете. Тепер думка починає діяти, тому знов насувається гроза. Наступні дні навіснітиме буря, і то така буря, якої ще ніхто ніколи не бачив. Вам усім доведеться сидіти вдома. Я дам вам знати, коли можна буде прийти в церкву.

— А що тим часом робитимеш ти? — спитав Райн.

— Трудитимуся в поті чола над своїм іспитовим завданням, — стримано відповів Фелікс. Ангельське личко, що звичайно було веселеньке, тепер спохмурніло. — Ось-ось буде межа міста, — вів він далі. — Там я вас знов покину. Спробуйте якомога більше розвідати про всі ті вантажівки та машинерію і розкажіть про все своїм батькам.

Тепер їм видно було дорогу й гайок із машинерією. Один екскаватор із землерийним снарядом, чимало вантажівок і один бульдозер стояли припарковані між деревами. Місце було незвичайне, очевидно, хтось від когось намагався усе те сховати. Але навіщо? Поміж машинами аж кишіло чоловіками в комбінезонах і жовтих касках.

Десь удалині погрюкував грім. Гроза ще була ген-ген, але весь час підступала ближче.

— За годину вона дістанеться сюди, — сказав Фелікс. — Вам треба бути вдома до того, як розгуляється буря.

Тоді він вийняв щось із кишені балахонистої сорочки і простягнув його Фабіанові. То був той невеличкий звиток пергаменту, який він поцупив у Оксамитового Лицаря в глибокому підвалі.

— Ось тобі загадка. Зроби все необхідне, — сказав він. — Я залюбки склав би вам товариство, але, на жаль, мені треба в інше місце.

І він зник. Діти знов лишилися на узліссі самі.

— Розбігаймося, — сказав Фабіан. — Ми з Розою підкрадемося до однієї з тих машинерій і спробуємо почути, про що вони говорять. А ви, хлопці, — звернувся він до Понтуса і Райна, — підете в другий бік.

Ті кивнули головами та й стали скрадатися між дерев, що росли вздовж дороги, на другий бік.

Фабіан і Роза сховались за великим бульдозером на гусеничних колесах, що мав ковша. «Танк та й годі», — подумав Фабіан. Усе було достоту так, як на війні, й ворожа військова машинерія стояла в бойовій готовності. Та ось вони проникли в тил ворога. Фабіан не боявся, але був трохи збуджений.

Перед бульдозером стояв гурт чоловіків у чорних костюмах і краватках, з жовтими касками на головах. Вони про щось говорили, схилившись над чималим розгорненим аркушем паперу. Здається, то був якийсь план або карта.

Фабіан кивнув Розі головою, і вони стали скрадатися вздовж екскаватора далі. Причаївшись за гусеничним колесом, вони нашорошили вуха.

— Почнемо з церкви чи залишимо її на завершення? — спитав один із чоловіків, що скидався на начальника.

Фабіан і Роза злякано перезирнулися. Про що це він?

— Який ти дурень, певно, не розумієш, що спершу вони повинні знести міську браму, а потім уже підійти до церкви, — почувся інший голос, із якого вони тут же впізнали Юнсона. — Як тільки підженемо туди всю техніку, то зможемо вантажити речі. Люди на це ще знайдуться. Після того, як церква спорожніє, зрівняємо її з землею.

— Одначе ми не можемо починати, доки не отримаємо від бурґомістра Креспа сигналу, — озвався третій. — До речі, де він? Зараз він мав би бути тут.

— Не переймайтеся Креспом, — грубо відповів йому Юнсон. — Пам’ятайте, що вам платить пан Фенвік, і то непогано. Я розпоряджаюся від його імени й за його згодою.

— Авжеж, — сказав начальник. — Коли будемо підгонити техніку?

По жовтих касках голосно застукали важкі дощові краплі. Чоловіки звели погляди в небо.

— Ще тільки накрапає, — поволі сказав Юнсон. — Та збирається на дощ, і буде не до жартів. — Він підняв угору мобільний телефон. — Зателефоную і дам сигнал стартувати. А ви тим часом будьте тут і не галасуйте.

Він зняв із голови жовту каску, віддав її начальникові, вдягнув шолом для їзди й пішов до мотоцикла, що стояв між деревами.

— А що як піде дощ? — крикнув йому вслід начальник. — Ми ж намокнемо!

Юнсон надавив на газ і завів мотор.

— Це не моя проблема, — відповів він, перекрикуючи гуркіт. — Посідаєте в машини. І пам’ятайте: яка робота — така й оплата!

І він зник у хмарі тріскучої куряви.

Зненацька з іншого краю гайка почувся крик і вереск. Гладкий чоловік у комбінезоні тягнув за комір Райна. Хлопець щосили пручався і намагався вирватися.

— Гляньте, що я знайшов, — радісно сказав чоловік. — Ось хто тут нишпорить. Їх було двоє, але другий утік.

— Ми просто хотіли подивитись на машини, — кричав Райн. — Вони нас дуже зацікавили.

Гладкий чоловік зм’як. Начальник і всі решта захихикали.

— Хлопці є хлопці, — сказав начальник. — Відпусти його. — А Райнові суворо сказав: — Тільки зарубай собі на носі, що небезпечно підходити так близько до робочої техніки. Щоб я ноги твоєї тут більш не бачив!

Райн кивнув головою і дременув у бік міста.

Фабіан і Роза стрибнули в канаву й непомітно поповзли в тому самому напрямку з другого боку, минаючи всю ту машинерію. Дощові краплі вже падали рясніше, і гуркіт грому підступав дедалі ближче. Як тільки вони вибралися з лісу, то вийшли на дорогу й побігли з усіх сил. Їм здавалось, що вони чули за собою крик і гуркіт моторів, але не переставали бігти й не озиралися. Біля брами в старе місто їх чекали Райн і Понтус.