І тут Фабіанові сяйнуло!

— А неділя — сьомий день! — вигукнув він.

Архангел Михаїл, що стояв над головним вівтарем, бачив усі кутки й закутки в церкві. Це ключик до загадки. Отже предмет загадки очевидно містився в церкві, а не десь інде.

Пастор Лінд кивнув головою.

— Саме так, — потвердив він. — Тепер ти все зрозумів. Загадка — то мовби лабіринт слів. Зачарований лабіринт.

Фабіан пильно подивився на пастора. Невже він розумів, на що здатен лабіринт у церкві? Пастор лише багатозначно кивнув головою.

— А за які дні відповідають інші ангели? — схвильовано спитав Фабіан. — Нам треба це знати, щоб знайти тайник! Зараз у нас є можливість знайти його до неділі.

— У таку негоду? — спитав пастор і похитав головою. — Коли на вулицях шастають викрадачі дітей? Це надто небезпечно.

— Тоді розкажіть мені, які ще є ангели, — попросив Фабіан. — Може, ми зможемо вичислити тайник і так.

— Ґабриїл відповідає за понеділок, Камаїл — за вівторок, Рафаїл — за середу, Сакиїл — за четвер, Анаїл — за п’ятницю, Касиїл — за суботу і Михаїл — за неділю, — скоромовкою проказав пастор.

— О’кей, — мовив Фабіан і прикусив губу. — А як звучатиме вірш тепер?

прочитав пастор. Фабіан тремтячими руками вихопив звиток пергаменту.

— Припустимо, що понеділок — це один, а далі вівторок — два, то вийде ось що: Ґабриїлові, Сакиїлові та Анаїлові видно тайник. Рафаїл і Касиїл — десь поруч, Михаїл бачить усе, Камаїл бачить Михаїла, Касиїла і Ґабриїла… але тайника він не бачить. Ось що я про це думаю.

— Розумно кажеш, — кивнув головою пастор і пильно глянув на Фабіана. — Та звідки ти знаєш, хто є хто? На скульптурах у церкві не написано жодного імені.

— Я… просто це знаю, — відповів Фабіан і зашарівся. Потім став вичисляти далі: — Понеділок і вівторок, отже, Ґабриїл і Сакаїл перебувають у каплиці Вовка. Вони тайник бачать. Третій, хто бачить, відповідає за п’ятницю, — це Анаїл. Де він? Він висить ліворуч у нефі.

Фабіан схопив клапоть паперу й перо, що лежало на столі. Потім із пам’яти намалював церкву зсередини. І тут відгадка постала перед ним, як на долоні.

— Таж усі троє бачать каплицю Фенріса! — схвильовано вигукнув він. — Там сидять середа й субота, отже — Рафаїл і Касиїл. Вони поруч із тайником. Він має бути в каплиці Фенріса, бо останній ангел, Камаїл, не може тієї каплиці бачити, оскільки йому застує колона ангелів! А Михаїл бачить усе, і його всі бачать. У каплиці Фенріса повинен бути якийсь зелений камінь, і там лежить те, що ми шукаємо. Я вибрався з лабіринту! Гур-р-р-ра!

Фабіан підвівся й на радощах від розгаданої загадки застрибав, виконуючи рухи справжнісінького військового танцю.

Раптом він помітив, що пастор витріщив на нього очі й умент припинив вигецувати та бебехнувся на стілець.

Запала тривожна, довга мовчанка. Пастор весь час не зводив із Фабіана погляду.

Тоді він кашлянув.

— Ти зустрічався з ними, еге ж? — стиха спитав він. — Інакше як би ти знав, хто є хто? Як звичайно, люди пізнають лиш архангела Михаіла, бо в нього є меч. Ти знаєш, що ми шукаємо!

Фабіанове серце завмерло. Він дивився вглиб очей старого чоловіка, але не бачив там нічого, крім добра й мудрости. Він кивнув головою.

— Не те щоб зустрічався, — ухиляючись від прямої відповіді, мовив він. — Просто, здається, я їх бачив. Але не Михаїла, — поквапився додати він.

Нараз він вирішив усе розповісти. Тепер йому треба було мати спільника — когось із дорослих, хто дізнався б і про Фелікса й Оксамитового Лицаря, і про все, що він пережив. Хлопець схопив пастора за руку. Старий чоловік уважно його вислухав. Коли Фабіан завершив розповідь, пастор погладив його по голові.

— Ти справді лицар святого Михаїла, Фабіане, — сказав він. — Виходить, тебе вибрано, бо хто ще зміг би пережити все це й не зламатися? Ви всі лицарі без страху і догани, всі четверо.

— Ходімте зараз зі мною до церкви! — сказав Фабіан, окрилений напливом почуттів.

Пастор похитав головою.

— Це надто небезпечно, — відповів він. — Нам ще трохи треба почекати.

— Ще трохи може бути запізно! Нам треба знайти угоду до дня літнього сонцевороту, — у відчаї мовив Фабіан.

Пастор поклав руку йому на голову.

— Ніколи не втрачай надії, Фабіане, — мовив він. — Ми повинні вірити, що добро переможе. І пам’ятай, що в тебе є ангели.

Фабіан зажурено кивнув головою, сказав добраніч і піднявся до кімнати, де спали діти. На душі в нього все кипіло. Він розгадав загадку, й тепер йому треба йти в церкву.

Він вирішив іти сам, нікого ні про що не попередивши. Він тихесенько вдягнувся, узяв ліхтарика й запхнув до кишені коробку сірників. Потім висунув шухляду письмового столу, намацав між шурупами й гайками перстень лицаря Вовка й надягнув його на палець. І сам не знав навіщо, просто аби мати більше впевнености й мовби відчувати поруч плече лицара Вовка. А ще він захопив із собою марципанових чоловічків, що дала йому пані Діс.

Тепер треба було зійти вниз і так, щоб ніхто не помітив, удягнути плащ. У передпокої він знайшов цупкий темно-синій дощовик, який, очевидно, належав пані Діс, і накрився ним із головою. Окинувши себе поглядом від пояса до ніг, він помітив, що схожий на одного з тих загадкових переслідувачів. Можливо, це й добре. Тепер йому треба непомітно вислизнути надвір.

Та, здається, це легше було сказати, ніж зробити, оскільки він не міг зачинити за собою дверей без ключа. А ще йому потрібна була в’язка батькових ключів, щоб зайти в церкву. Він помацав там-сям у темному передпокої і, знайшовши в’язку, повісив її на руку під дощовиком.

Раптом позад нього хтось голосно чхнув, і Фабіан здригнувся так, що мало не випустив ключі. Його викрили! Він поволі обернувся й побачив Розу, що, схрестивши руки на грудях, стояла біля сходів унизу.

— Що ти робиш? — зашепотіла вона хрипким застудженим голосом. — Невже ти зібрався до церкви сам?

Фабіан кивнув головою і приклав палець до губів.

— Я піду з тобою, — твердо зашепотіла Роза, гучно зашморгала носом і кинулась натягувати дощовик і чоботи.

Фабіан із усіх сил, не підвищуючи голосу, її відмовляв. Він твердив, що повинен іти сам. Останній його аргумент був такий: він не може наражати свою товаришку на небезпеку, до того ж від людини, яка може зненацька чхнути, не буде жоднісінької користи. Роза врешті-решт здалася на відмовляння й лишилася.

— Будь обачний, — шепнула вона. — Якщо ти до сніданку не повернешся, ми всі гуртом підемо слідом за тобою!

У кухні перед грубою на стільці з високою спинкою сидів пастор і шкварив хропака. Фабіан спритно прослизнув мимо нього й відчинив двері чорного ходу. Ані шурхотіння дощовика, ані брязкіт ключів чи завивання бурі, що заполонило кімнату, здавалось, не збудило пастора, і Фабіан прошмигнув надвір і зачинив за собою двері.

Коли в замку з того боку повернувся ключ, пастор розплющив одне око. Потім, прокинувшись цілком, випростався на стільці.

Із затінку груби виступила висока худорлява постать у темному плащі. То був органіст Птахоспів.

Пастор кивнув головою.

— Правду кажучи, це сталося швидше, ніж я думав, — мовив він. — Ти знаєш, що робити. Не спускай з нього ока!

Птахоспів накинув на голову каптур, ступив два сягнисті кроки до дверей і відсунув засув. Ніч і буря тієї ж миті ковтнули і його.

Фабіан швиденько біг темними вулицями. Коли він вийшов надвір, завулок був порожній — принаймні, так він гадав. Дощ сік його в обличчя і мовби обпікав шкіру. Хлопець щільно обгорнувся дощовиком і став скрадатися попід стінами будинку. Він уже минув кілька кварталів і раптом зупинився. За кілька ступнів од нього на розі будинку замаячіла чиясь темна постать. Дорослий чи дитина? Розгледіти було нелегко. Він притиснувся до арки брами впритул і затамував віддих.