— Ми тебе проведемо, — сказав Фабіан. — А потім ти підеш із нами. Рушаймо, давай сюди ті хроніки, а дорогою ми тобі все пояснимо.

У Фабіановій голові після Розиного читання вголос аніскілечки не стало спокійніше. Отже, були книги, у яких щось писалося про Фелікса! Може, й не прямо, але чому ж тоді він це так зрозумів? Потім йому спало на думку, що пастор Лінд напевно щось знав про ангелів, оскільки був священик. Треба буде поговорити з ним віч-на-віч і поставити йому кілька запитань. Але хіба ж це вийде, якщо вони заваляться в хату цілою ватагою?

Двоє інших хлопців тим часом посвятили Розу в справи футбольної зустрічі. Вона була в захопленні:

— Ну авжеж, ми підемо! Я можу здійняти бучу й вимагати створення дівчачої команди. Хай вам грець, вимагатиму. Задля сміху!

З книжками в руках вони побралися сходами до пасторової садиби. Калатальце на дверях було у формі долоні, що тримала яблуко, і Роза вдарила ним об зелені двері.

Економка провела їх у бібліотеку — чималу кімнату з високими стінами й книжками від підлоги до стелі. Пастор, намагаючись утримати рівновагу на верхівці драбини, майже під самою стелею старанно гортав якусь здоровенну й надзвичайно старовинну книжку. Органіст Птахоспів стояв поруч, обома руками тримав драбину й занепокоєно позирав на пасторове погойдування.

— Привіт! — радісно вигукнув пастор, поправив однією рукою окуляри, а другою махнув дітям.

Драбина загрозливо похитнулася, і Птахоспів ледве стримав крик, намагаючись її втримати.

Діти кинулись допомагати. Але пастор уже почав спускатися. З грубою книжкою, міцно притиснутою під пахвою, і в окулярах, які сповзли на самий кінчик носа, він повільно злазив додолу, тим часом як драбина під ним гойдалася, мов щогла в шторм. Напівдорозі в нього з ноги спав допотопний зношений капець, вдаривши по голові органіста Птахоспіва. Та пастор ліз далі й урешті-решт щасливо приземлився між дітьми на підлогу. Чути було, як органіст полегшено зітхнув. Фабіан підняв капця й подав його пасторові. Старий чоловік із книжкою в руках плюхнувся на стілець, спинку якого було зроблено у формі вуха, взув капця й добродушно засміявся.

— Ну й вилазка, — сказав він. — Але, здається, я знайшов те, по що лазив. — Він ударив рукою по книжці, здійнявши хмару пилюки. — Як добре, що ви прийшли, — вів далі пастор. — А ти, Розо, бачу принесла ті хроніки, що брала. Чудово. Ми з Птахоспівом саме збиралися трішки заглибитися в міську історію. Тепер зможемо просунутися ще далі.

Птахоспів кашлянув. То був високий худорлявий чоловік із довгою шиєю і товстим кадиком. «Він мовби проковтнув чимале яблуко. І воно ще не потрапило йому в живіт», — подумав Фабіан. Коли органіст говорив або хвилювався, адамове яблуко ходило то вгору, то вниз. Майже неможливо було за тим устежити.

— Як ви знаєте, пастор теж пише свою хроніку міста, — переминаючись із ноги на ногу, сказав Птахоспів. — І я йому допомагаю. Через те для мене важливо зробити огляд історії міста, щоб ми могли протягнути лінію від того часу, як лицар Вовк заснував його, й донині. Я вже опрацював ті книги, що ти, Розо, брала, й зараз ми саме говорили про графа Фенріса та зраду міського писаря Креспа.

— Через те я так високо й лазив, — пояснив пастор. — У цьому старовинному фоліанті йдеться про них обох.

— То щось пов’язане з Креспом? — поцікавився Райн.

— Не з нашим Креспом, а з одним із його предків, що перебував на посаді писаря, з Натаніелем Креспом, — повагом відповів пастор. Гортаючи сторінки, він мимохіть струсив із рук якогось павучка. — Через ту пригоду родина Креспів зажила поганої слави. Натаніель Кресп піддався на вмовляння графа Фенріса стати його спільником і дерти непомірні податки з населення. Коли місто після повернення лицаря Вовка було врятовано, Фенріса прогнали геть, а Натаніеля Креспа помилували, лишивши йому будинок. Але все його майно було конфісковано, і Креспів рід звідтоді зубожів. Писарева садиба багацько-пребагацько років не обновлялася. Наш бурґомістр Еґон Кресп, певно, радий-радісінький, що перебирається до помешкання бурґомістра.

— На жаль, відтоді до родини Креспів приклеїлося тавро зрадника, — зітхнув Птахоспів. — Навіть тепер, коли минуло стільки часу, мало хто цілком довіряє Креспові.

— Та, мабуть же, довіряли, якщо вибрали бурґомістром, — сухо сказав пастор. — Окрім того, здається, бідолашний чоловік ладен зробити що завгодно, аби врятувати репутацію родини, навіть якщо він єдиний, хто поки що лишився.

— З нашим Креспом теж відбувається щось дивне. Ось запитайте Фабіана! — шпарко сказав Понтус.

Усі обернулися до Фабіана, й той зашарівся. Він, власне, не збирався розказувати про те, що сталося за церквою, але тепер довелося. Він сушив собі голову тим, як йому застати пастора віч-на-віч, щоб розпитати про ангелів. І от дочекався. Він розповів усе, що бачив і чув.

Пастор Лінд та органіст Птахоспів перезирнулися. Фабіанові здалося, що вони обмінялися чудними поглядами, їх мовби ніщо й не здивувало. Може, вони вже щось про це знали?

— Он як, — трохи помовчавши, сказав пастор. — Ти можеш змалювати чоловіка з сигарою? Будь ласка, детальніше.

Фабіан малював чоловіка від ковбойського капелюха до чобіт. Коли ж дійшов до срібних шпор, — і пастор, і Птахоспів здригнулися.

— Ти впевнений? — спитав пастор.

З-під його чорної шапочки зусібіч стирчала сивина. Він мав кумедний вигляд, але Фабіанові чомусь не хотілося сміятися. На пасторове запитання хлопець кивнув головою. Між очима в пастора з’явилася глибока зморшка, він замірився, було, щось сказати, але Птахоспів, випередивши його, спитав дітей:

— Куди ви зараз ідете?

Райн розповів про шукачів любителів футболу і зібрання, яке ті збиралися проводити. Пастор і Птахоспів знов переглянулися.

— Футбол! — вигукнув Птахоспів. — І я про це чув.

— За тим криється якась хитрість, — сказав пастор. — Футбол — це найпевніший у наш час спосіб збирати силу-силенну народу. А що ж іще, поруч із поп-музикою, можуть вигадати звичайнісінькі придурки? Проте мене дивує, чи справді тут ідеться про футбол.

І він звернувся до дітей:

— Потім прийдете й розкажете, що було на тому зібранні. Думаю, вам краще не запізнюватися.

Діти пообіцяли про все доповісти й швиденько збігли сходами донизу. Раптом вони збагнули, що часу в них обмаль.

— Підемо завулками зі стічними канавами, — сказала Роза. — Тоді до п’ятої встигнемо.

Хлопці мовчки кивнули головами, невеличка ватага пірнула в найближчий завулок і зникла з очей.

Перед молитовним домом товпилося безліч людей, одначе то була не така вже й строката юрба. Здавалось, ніби всі старійшини міста зібралися на зустріч зі своїми синами. І батьки, й сини були вдягнені по-спортивному, хлопці в спортивних костюмах, декотрі демонстрували футбольні м’ячі, що принесли з собою, і сподівалися завдяки їм комусь сподобатися.

На розі будинку стояли троє чоловіків і позирали на годинник. То був Франс Рінґер, пекар і м’ясник. Франс, гарненько поміркувавши, вирішив привести з собою і тих двох, які й гадки не мали про футбольне зібрання. Зараз вони стояли й, дедалі скептичніше усміхаючись, чекали своїх синів.

Двері до молитовного дому відчинилися, і надвір вийшов секретар бурґомістра. Побачивши юрбу, він блиснув зубами, як вовк.

— Приємно, що прийшло стільки людей, — почав він і улесливо повів далі. — Коли ви зайдете всередину, то знайдете там легку закуску і ще щось смачненьке. Ласкаво про…

І він замовк. На нього накотилася людська хвиля — батьків і синів. Секретар замахав руками й ногами, намагаючись закликати їх до порядку, але його змели вбік. Коли вже всі зайшли в приміщення, він спантеличено сів на найвищу сходинку — чуб у нього був скуйовджений, а краватка зіжмакана. Сторопіло хитаючи головою, він силкувався збагнути, що сталося, аж тут помітив трьох добродіїв, які не зводили з нього очей. Здавалось, їх це все розважало. Секретар швидко звівся на рівні, пригладив шевелюру, поправив краватку та ще й видушив із себе посмішку, адресовану тим, що пленталися у хвості.