Фабіан спустився в залу шукати схованку для Фелікса. У самім кінці зали була галерея. «Може, там?» — подумав Фабіан і завзято озирнувся на Фелікса. І перелякано завмер на місці. Фелікс зник.

Фабіан кинувся на подіум до катедри. Куди це подівся той малий ангел? Невже вийшов чорним ходом надвір? Фабіан відчинив двері й виглянув, але Фелікса не побачив.

— Феліксе! — півголосом покликав він. — Феліксе Фіксе!

— Піп-піп, — відповів слабенький голосок.

Фабіан спантеличено роззирнувся. Хтозна-звідки то пікало.

— Ти де? — крикнув він і знов зійшов на сцену.

— Ану вгадай, — відповів голос. — Спробуй мене знайти.

Фабіан роззирнувся навколо, а тоді підійшов до фортепіано й заглянув за нього. Там не було нікого.

— Холодно-холодно, — дражнився голос. — Ану поворуши мізками.

Фабіан пішов у бік катедри. Саме там стояв Фелікс, коли він бачив його востаннє.

— Уже тепліше, — сказав голос, що тепер, здавалося, долинав десь із-під долівки.

Фабіан ступив ще кілька кроків.

— Гаряче-гаряче, — почув він. — Ти вже близько.

Фабіан підійшов до катедри й постукав по ній.

Звідти долинув глухий звук, тож, очевидно, там було порожньо.

— Зійди на неї, — почув він голос Фелікса.

Фабіан зійшов на катедру. Між двома шторками, що звисали зі столу, де стояв мікрофон, вигулькнуло задерикувате Феліксове личко.

— Найкраща в світі схованка, — радісно мовив він. — Тут я й сидітиму. У тебе лишилися марципани?

Фабіан сягнув у свої кишені й вийняв зім’ятого пакета.

— Ось, — сказав він, простягаючи його ангелові. — Може, там один чи два ще є.

Фелікс жадібно схопив пакета.

— Вистачить, — сказав він.

Тієї миті хряснули двері, й хтось уставив ключа в шпарину замка на дверях, що вели до зали зібрань. Фабіан і Фелікс кинулися за шторку. Вони притулились один до одного й завмерли.

Вони чули, як хтось зайшов до зали й заходився пересувати стільці. Скрипучі кроки догупали до сцени й стихли перед самою катедрою. На хвилю запала тиша, мовби той, хто прийшов, стояв і роззирався навколо. Потім кроки поскрипіли до катедри. Фелікс обережно відхилив шторку. Вони побачили гостроносі чорні черевики. То був секретар. Він постукав пальцем по мікрофону.

— P-раз, дв-ва, тр-ри — проба, — шпарко проказав він. — Працює справно. Зараз я продивлюся бурґомістрову промову.

Він так шумно поклав перед собою на стіл важку течку, що катедра аж задзвеніла, і вийняв із неї якісь папери.

— М-м, м-м, отже я, — почули вони його бубоніння. — М-м-г. Поки що не кажіть «ні». Все під контролем. А, це ти.

Останні слова прозвучали вельми кисло, і Фабіан та Фелікс зрозуміли, що, очевидно, зайшов іще хтось. У залі почулася чиясь хода, цього разу швидка й енергійна.

«Юнсон, — подумав Фабіан. — Авжеж, він».

— Фенвік тут, — сказав Юнсон. — Він хоче бути певен, що контракти підпишуться сьогодні.

— Йому треба трішки набратися терпіння, — раптом верескнув секретар. — Ми повинні поводитися обережно. І зібрати якомога більше людей на цю зустріч.

— Ти дістав тістечка? — спитав Юнсон.

— Та ледача пекариха сказала, що вони можуть спекти лише п’ять тістечок, — сердито пирхнув секретар. — Але я ще спорожнив кондитерську, забравши там усе печиво й марципани. Тож солодощів буде вдосталь.

Навіть у темряві манюсінького закапелка, де вони сиділи, Фабіан зміг помітити бурштиново-жовту іскорку в ангелових очах. То свідчило про те, що лагоминки не залежаться.

Секретар, поскрипуючи черевиками, зійшов із катедри й покинув залу. Коли Фабіан та ангел цілком упевнилися, що чоловіки зникли, вони вилізли зі своєї схованки.

— Іди додому й приведи на цю зустріч свого батька, — сказав Фелікс. — Та не прохопися про мене й словом, принаймні поки що. Я лишуся тут.

Фабіан вийшов надвір тією самою дорогою, якою вони прийшли, й помчав додому.

Коли він зайшов у хату, батьки сиділи у вітальні. Віта малювала, а Франс слухав музику. Побачивши сина, вони засяяли.

Франс прикрутив транзистора.

— Добре, що ти прийшов. Мені б так хотілося зіграти партію в шахи.

Фабіан радо кивнув, але спершу підійшов до Віти й міцно обійняв. Через материне плече він зиркнув на її малюнок і побачив там гніздо з двома лелеками: один із них лежав, а другий стояв на одній нозі. То був ескіз картини. Мати нечасто малювала лелек. Вона була художниця і мала на горищі майстерню. Здебільшого вона віддавала перевагу яскравим кольорам і типажам, яких, здавалось, годі було уявити. Їх треба було роздивлятися якось інакше, а не самими лише очима.

Граючи з батьком у шахи, Фабіан розповідав, що він бачив і чув біля церкви, і про «футбольну зустріч».

Франс здоровою рукою почухав потилицю.

— Цікаво, про які це контракти може йтися? — спитав він. — Мені б дуже хотілося це знати. Кажеш, бурґомістр Кресп на цій зустрічі буде щось промовляти? На біса йому той футбол здався?

— Є лише один спосіб з’ясувати що й до чого, — пожвавився Фабіан, — і тому треба туди сходити. Я можу вдати, що мені захотілося грати в футбол!

Франс звів на нього очі.

— Гляди, щоб до Великодня світ не перевернувся, — насмішкувато сказав він. — Але чого там, ходімо. Явимося на зустріч і побачимо, що й до чого.

— Чудово! — вигукнув Фабіан. — Тоді я відразу по обіді збігаю по хлопців та Розу й запрошу їх піти з нами.

— Хитро придумано, — мовив Франс. — Але, бачу, хитруєш ти не завжди. Шах!

Фабіан переможно хихикнув.

— Думайте, що хочте. Але все-таки ви дещо проґавили. Раз, два і — шах, мат!

Віта схилилася над блокнотним ескізом і мимоволі всміхнулася, ніби в неї були якісь особливі таємниці.

Дорогою до своїх друзів Фабіан думав про те, як ведеться Феліксові в молитовному домі. «Мабуть, сидить собі під катедрою й наминає марципани», — всміхнувся хлопець.

Стукаючи в двері Райнового дому, він усе ще міркував над тим, як пояснюватиме товаришеві, чому їм треба піти на ту зустріч. Ніхто ж із них не цікавився футболом. Нараз він помітив клаптик паперу, засунутий у дверну шпарину. Він вийняв його звідти й побачив, що то була візитівка довготелесого пана Юнсона. Там було написано: «Фенвік & Юнсон, шукачі талантів». На зворотньому боці було нашкрябано кілька слів: «Приходь до молитовного дому на шосту вечора, якщо хочеш дізнатися щось корисне для себе!» І жодного підпису.

Райн одним махом відчинив двері й, побачивши Фабіана, засяяв.

— Це часом не новий дзвонар? — крикнув він і потягнув товариша до передпокою.

Фабіан помахав візитівкою.

— Це тобі? — спитав він.

Рейн здивовано прочитав текст і похитав головою.

— Не знаю, — відповів він. — Де ти її знайшов?

Фабіан пояснив де, і Райн, здається, замислився.

— Я знаю лише одне — тільки те, що Турд підійшов до мене на майдані коло церкви й запросив побути воротарем на наступному тренуванні. Я, звісно, відмовився. Навіщо мені гилити й ловити м’ячі? — Він невесело шморгнув носом. — Але з усього видно, що ця візитівка для мене.

Фабіан глянув на Райна — він прекрасно розумів, чому вони хотіли запросити його воротарем футбольної команди. Хлопець був дебелий і кремезний, мов дуб, і, як на свої габарити, на диво моторний. Але Райнові спорт видавався нудним заняттям, і коли його не кликали допомагати батькові в різниці, він більше цікавився книгами. Його неабияк вабило до різниці, й він був цілком налаштований стати м’ясником, як і батько.

— Якесь дивне це шукання талантів, — сказав Фабіан, а потім розповів Райнові, що він підслухав за церквою. — Тут щось відбувається, і, напевно, бурґомістр Кресп до цього причетний.

Рейн, недовго думавши, наважився.

— Ми підемо на ту зустріч усі гуртом, — сказав він. — Гайда по наших.

Вони йшли швидко й мовчки, і ось опинилися перед старою садибою міського писаря, яка й досі належала бурґомістрові Креспу. Садиба містилася поруч із красивим будинком ратуші, але була зовсім не в такому гарному стані, як інші будинки навколо Майдану Ратуші. Кілька віконниць на ній звисали донизу й аж теліпалися, а двері були поквецяні абияк. Останніми роками Кресп не мав бажання навідуватися до змішувача фарб. Ніжна жовта фарба, що була на дверях раніше, забруднилася, зблякла і в багатьох місцях облупилася. Дверне калатальце було одірване, й двері трималися на одному шурупові. Цей будинок був одним із небагатьох у містечку, на даху котрого лелеки не мостили гнізд. Здавалось, вони його обминали.