— Окрім того наші матері, напевно, не знають, що й думати, — озвався Понтус. — Звісно, їм відомо, де батьки, але ми з Райном не були вдома відтоді, як пішли позавчора до школи.

Вони дійшли згоди, що м’ясник і пекар спробують завтра навідатися додому. Підуть разом, щоб було певніше. Якщо зможуть, то повернуться із запасами їжі, дружинами й маленькою Понтусовою сестричкою.

Так за столом вони про все й домовилися. Пастор примостився у кутку з книжкою, Франс і Віта посідали на ослоні з іншими трьома чоловіками провадити розмову далі, а Кресп покульгав на своє місце на канапі. Сівши там, він утупився очима кудись поперед себе.

Фабіан та його друзі прибрали зі столу й вийшли на кухню. Вони підклали в грубу дров і сіли довкола кухонного столу.

Запала довга мовчанка.

— Ти ба, — врешті-решт озвався Понтус. — Виходить, що Вовчий Замок належить тобі й твоїй матері?

Фабіан звів на нього очі.

— Виходить, належить, — обережно відповів він. — Але я гадки не маю, що ми з ним робитимемо.

— Напевно, як і в часи лицаря Вовка, вам належить усе місто, — докинув Райн.

— Тож це ти повинен поновити угоду, — сказала Роза й подивилась на нього дуже серйозними очима. — Наша доля залежить від тебе.

— Але ж спершу я мушу ту угоду знайти, а ми не виходимо надвір! — у відчаї мовив Фабіан.

— Нам знов треба спробувати погукати Фелікса, — сказала Роза. — Може, він нас почує, якщо ми всі гуртом дуже на ньому зосередимося.

Діти зосередилися, подумки викликаючи Фелікса. Вони довго так сиділи, але нічого не ставалося. Очевидно, звідти ніякої допомоги не буде. Невже Фелікс сам її потребує?

Щоб збавити час і перевести думки на інше, вони вирішили пограти в карти. І грали, аж поки в кухню зайшла Віта й звеліла їм іти спати.

Перед тим, як лягти, Фабіан нишком виглянув у вікно. Надворі стояла кромішня темрява, але йому все-таки здалося, ніби навпроти стіни будинку, що маячів потойбіч вулиці, мелькали ще темніші тіні. Він здригнувся. Виходить, там і досі стовбичили ті загадкові переслідувачі.

Поруч на матраці голосно й глибоко позіхнув Понтус.

— Якби ви знали, як я стомився, — сказав він. — Спатиму без задніх ніг. Завтра, напевно, розгодиниться, й ми зможемо піти в церкву.

Всі четверо побажали одне одному добраніч і поснули. Надворі все ще лютувала буря — з не меншою силою, як досі.

Посеред ночі Фабіан прокинувся від страшного грому. Він трохи полежав і подумав над тим, що сталося. Спробував ще раз покликати Фелікса, але марно.

Урешті-решт хлопець збагнув, що вже не засне. Він підвівся, натягнув на себе шкарпетки й светр і поплентався сходами вниз, щоб випити на кухні склянку молока. Наскільки він пам’ятав, його ще там трохи лишалося.

Відчинивши кухонні двері, він побачив пастора Лінда, що сидів за столом і читав при свічці, яка горіла у великому канделябрі. Старий чоловік був закутаний у ковдру і, здавалось, повністю захоплений своєю книжкою. Ріденьке його волосся стирчало на всі боки, а на самім кінчику носа стриміли окуляри. Він підвів очі аж тоді, коли Фабіан став просто перед ним. Тоді пастор здригнувся.

— О, Господи! — злякано видихнув він. — Це ти, хлопче? Що ти так пізно тут робиш?

— Мені не спиться, — відповів Фабіан. — А ще дуже захотілося молока. Налити вам трохи шоколаду?

На обличчі пастора, який любив солодке, розпливлася радісна усмішка.

Фабіан підклав у грубу дров і підігрів молоко й шоколад. Потім сів біля пастора на ослоні й поставив на стіл дві чашки, що парували.

— Мені теж не спиться, — сказав пастор. — Я можу тут собі читати, нікому не заважаючи.

Фабіан кивнув головою. Нарешті він спопав пастора віч-на-віч.

— Пасторе Лінде, — тамуючи дух, спитав він. — Що ви знаєте про ангелів?

Пастор зиркнув на нього поверх окулярів.

— Дивне запитання, — сказав він. — Особливо такої пізньої години. В тебе є якась особлива причина, що ти питаєш?

— Ні… та… я гаразд і не знаю, — затинаючись, відповів Фабіан. — Мабуть, просто з цікавости.

— Ну, авжеж, авжеж, — сказав пастор. — Це теж непогана причина, як і всяка інша. Ні, насправді я мало знаю про ангелів. Вони мене завжди цікавили. Але від того, що людина читає Біблію, вона, на жаль, не вельми мудрішає. Тому я краще розкажу тобі легенду. Казки й легенди часто повідують набагато більше, ніж щось достовірне, бо їх розумієш серцем, а не розумом. Тож суди сам. Це легенда про Михаїла й дракона. Михаїл — як ти знаєш, архангел головного вівтаря — найголовніший з-поміж ангелів. Зараз ти почуєш, як він ним став.

Пастор відкашлявся, всівся зручніше й повагом відпив із чашки чимало шоколаду. Потім заходився розповідати, як завше, докладно:

— Одного разу сидів Господь Бог між своїми зірками й ангелами, що скидались на великі колони вогню. Вони перебували не дуже далеко від сонця. Але глибоко під ними була земля з горами й камінням, де всюди никало сила-силенна звірів. Ангели любили її роздивлятися, бо земля була дуже зелена, буйна і мерехтіла від води. Тоді всі люди були великодушні.

Господь Бог жив у найвищих небесних сферах і мав неймовірну кількість ангелів. Найпрекрасніший і наймогутніший із них був Сатанаїл — той, що сказав сам собі: «Немає дужчого над мене! Немає могутнішого над мене! Я волію скинути Господа Бога з його трону й створити свою власну державу! Я волію мати все і володіти всім!»

Але як тільки він так подумав, то й перестав бути ангелом, і його крила стали чорні, як у величезного кажана. В ангелів саме так і буває — всі їхні думки відразу ж проявляються зовні.

Фабіан тут же згадав Фелікса, що мав звичку синіти від гніву. Авжеж, це була чиста правда. Він сам собі всміхнувся.

Пастор вів далі:

— Одначе Сатанаїл переконав багатьох-пребагатьох ангелів стати на його бік. І вони гуртом пішли в наступ на Господа Бога та його найвірніших ангелів.

Найбільший із цих найвірніших ангелів звався Миха, і разом із іншими він прогнав Сатанаїла та його зграю з неба, тож ті спустилися на землю й заснували тут свою державу. Ступивши на землю, вони подивились одне на одного. Сатанаїл провів рукою по обличчю, а потім по тілу до самого низу і виявив, що став драконом. Усі інші перетворились на драконів менших розмірів, дракончиків, змій і гадів і оселилися в усьому, що було тверде — в камінні, в печерах, гірських розколинах та скелях. Вони заснували могутню державу на чолі з королем — драконом Сатанаїлом.

Відразу почали вони мордувати людей і тварин і всі скарби на землі стягати в свої печери — все золото й срібло, всі діаманти й перли. Сатанаїл сам мав цілу гору, повну скарбів. Коли він вирушав грабувати, світом пролягала випалена чорна смуга, як слід від розпеченої праски.

Усі плакали — і люди, й звірі. До Господа Бога та його найвірніших ангелів докочувалися з землі лише слабкі поголоски й скарги.

Але якось увечері, задовго після того, як його було скинуто з неба, лежав Сатанаїл перед печерою. Вечір випав темний — такий, як і бувають вечори восени. Та оскільки повітря від прозорости мовби світилося, зірки йому було видно набагато чіткіше, ніж будь-коли. Ті зірки були страшенно великі й напрочуд ясно сяяли, — скільки жив на землі, він ніколи не бачив, щоб вони так сяяли. І тут черстве серце старого дракона пронизав далекий-предалекий спомин: зірки! Колись він бачив їх близько-близесенько!

Тепер його приголомшило те, що він, володіючи всім золотом світу і коштовним камінням, не мав у своїй печері зірок, — і він відчув, що повинен їх мати. Він відчув себе хворим і немічним від самої думки, що на світі є щось таке, чим він не володіє. Сатанаїл звівся на задні ноги, випустив кігті й засичав на небо. Йому хотілося всім володіти! Йому самому хотілося все мати!

Та коли спершу він жадав зірок на нічному небі, то тепер уже він поклав око й на саме сонце. Він відчував, що все, чим володіє, може вважатися тільки порохом і попелом, якщо сонце не стане його власністю.