— Великий будинок біля парку, — відповів Фабіан. — Він трохи новіший за інші, бо парк той неподалік од старого міста. Але я думаю, що Кресп у нього ще не перебрався.

— Нам треба туди навідатися, — сказав Фелікс. — І найкраще, мабуть, потемки. От чому я казав, що тобі треба підготуватися до безсонної ночі.

Раптом ангел підскочив, метнувся до дверей, наліг на них і визирнув.

— Здається, я щось чув, — сказав він. А тоді завмер на місці й зробив застережливий рух у бік Фабіана. — Цсс-с! Хтось підіймається сходами!

Фабіанове серце мало не вистрибнуло з грудей. Хто б то міг бути? Невже хтось знав, що він тут? Фелікс безшумно зачинив двері й припав вухом до шпарини. Фабіан притулився до самої стіни. До них долинала хода, — хтось наближався. Чиясь рука взялася за клямку й надавила її вниз. Фелікс доторкнувся вказівним пальцем до дверей, і ті не зрушилися. Той, хто стояв потойбіч, спробував налягти ще раз і сильніше поторгав клямку. Фелікс утримував її вказівним пальцем. Вони почули, як потойбіч хтось сердито забурмотів. У Фабіана тьохнуло серце.

Після того, як хода віддалилася, вони ще довго стояли й мовчали. Тоді Фабіан, ковзнувши спиною по стіні, сповз додолу.

— Фу, — мовив він. — Він був зовсім близько. Хто міг прийти до церкви в такий час?

— А що робиш ти в церкві в такий час? — сухо спитав Фелікс. — Він щось шукає, б’юся об заклад. І якщо воно десь тут, то він його не знайде, тож запитання для нас лише починаються. Гайда на галерею і подивимося, що він робить. Може, навіть утнемо якого-небудь жартика.

Фелікс обережно відчинив двері, й вони з Фабіаном прошмигнули на галерею. Далі, скрадаючись попід стіною, перейшли на другий бік і стали за колоною, що височіла в кутку балюстради. Звідси неф було видно як на долоні.

Посеред церкви стояла якась невиразна темна постать і щось тихенько шепотіла собі під ніс. Вийнявши з кишені ліхтарика, вона стала ним присвічувати. Фабіан причаївся за колоною. То був якийсь чоловік. Він читав текст із аркуша паперу, який тримав у руці.

Він читав повільно й старанно.

Акустика в церкві була така, що до двох слухачів на галереї долітало кожне слово. Навіть найтихіший шепіт.

Фабіан помітив, що Фелікс, який стояв поруч, почувши вірш, остовпів. Вони впізнали чоловіка: то був бурґомістр Кресп. Він промимрив вірш кілька разів і спрямував жмут світла на неф.

Не дивлячись на папір, він скрушно опустив ліхтарика донизу.

— Нічого не розумію, — сердито зашепотів він. Далі підійшов до однієї з дошок оголошень, де було записано сьогоднішні псальми, і пильно її обдивився. — Марна затія, — пирхнув він. — Я не можу тут нишпорити потемки.

Він засунув ліхтарика й папір до кишені й попростував середнім проходом до головних дверей. Фабіан побачив, як ангел здушив у собі телячі радощі. А потім ізнизу долинув переляканий крик, і хлопець зрозумів, що Кресп потрапив у лабіринт.

— Що це таке? — почувся його голос.

Фабіан напружив зір і побачив удалині Креспів силует, — чоловік вертівся туди й сюди як маріонетка.

— На поміч! Я не можу звідси вибратися!

Кресп поривався ступати то вперед, то назад, то в один бік, то в другий, та все дарма.

— На поміч! — знов крикнув він.

Фелікс зайшовся щирим, заразливим сміхом, і Фабіан не втримався й теж зареготав. Ну й кумедія!

— Подіяло, — радісно зашепотів Фелікс. — Тільки перед тим, як підемо, мені треба не забути його відключити, щоб уранці ніхто не попався в пастку.

Фабіан відчував якийсь жаль до бурґомістра, що й далі, викрикуючи і підстрибуючи, вигецував на одному місці. Але раптом сміх застряв хлопцеві у горлі. Зарипіли подвійні двері, і в проймі з’явилася знайома постать. То був Оксамитовий Лицар. Вони впізнали його по білому капелюхові, що світився в напівтемряві.

— Що з тобою? — спитав він Креспа.

Голос у нього був холодний і різкий. Фабіан відчув, як на галереї війнуло крижаним вітром. І що воно за чоловік?

— Я нічого не можу вдіяти, — у відчаї заревів Кресп. — Допоможи мені! Виведи мене звідси!

Не мовивши ні слова, Оксамитовий Лицар підійшов до лабіринту. Він улучив момент, коли Кресп опинився навпроти нього, простягнув довгу руку й схопив його за комір. Тоді підняв якомога вище, й після цього бурґомістр стомлено опустився на лаву.

Оксамитовий Лицар лишився стояти на місці, не зводячи погляду з лабіринту.

— Овва, — лише й сказав він. Потім зненацька обернувся до Креспа: — Ти тут сам?

Кресп здригнувся.

— Думалося, що сам, — відповів він. — Але, перебуваючи в тій пастці, я добре чув чийсь сміх. — Він нажаханими очима подивився на лабіринт. — Напевно, хтось жартує!

Оксамитовий Лицар окинув поглядом церкву, пройшовся трохи вперед, а тоді назад поміж рядами лав. Він дуже пильнував, щоб не потрапити в лабіринт. Потім звів очі вгору й пильно обдивився галерею, де вже давненько за балюстрадою ховалися Фелікс та Фабіан. Тоді насунув білого капелюха на потилицю й почухав лисе тім’я.

Фабіан зиркнув на Фелікса й, на свій подив, побачив, що ангел став світитися. З його маленького тіла заструменіло дивовижне синє світло, а на чолі з’явилася вертикальна зморшка. Вигляд у нього був сердитий, не роздратований і невдоволений, як завше, а розгніваний до краю. Оксамитовий Лицар, напевно, помітив те синє світло, бо не відводив погляду від місця, де сиділи Фабіан і Фелікс.

— Можливо, й жартує, — урешті-решт повагом сказав Оксамитовий Лицар. — Але не так, як ти собі гадаєш.

Бурґомістр підвівся й, здригаючись, пішов до виходу.

— У кожнім разі я хочу звідси вийти, — сказав він. — І більше моєї ноги тут уночі не буде! Розгадуйте свої загадки самі!

І, жбурнувши щось на підлогу, він зник за дверима церкви.

Оксамитовий Лицар лишився стояти і ще якусь мить дивився в той бік, де сховалися Фабіан і Фелікс.

Потім крутнувся на підборах, підібрав те, що пожбурив Кресп, і подався за ним слідом. Важкі двері з рипом зачинилися.

Як тільки після того рипу вляглася луна, Фелікс скочив на балюстраду. Він і досі випромінював світло. Фабіан не зводив із нього переляканих очей. Чого він так розгнівався? Здавалося, ангел забувся про все навкруг себе, забувся про Фабіана, що все ще ховався біля підніжжя колони. До нього долинуло Феліксове мурмотіння:

— Що ж. Виходить, я мав рацію. А хай йому абищо!.. Цей іспит буде важчий, ніж мені гадалося. Але я так легко не піддамся!

При цьому він кинувся вниз і мовчки й бездумно став кружляти по церкві. Принаймні у Фабіана склалося таке враження. Хлопець звівся на рівні й визирнув із-за балюстради. Тепер ангел облітав колону з ангелами, по черзі придивляючись до кожної скульптури. Потім він метнувся до тих двох ангелів, що звисали зі стелі обабіч нефу. То були прекрасно вирізьблені з дерева скульптури, пофарбовані свого часу в яскраві кольори. Нині вони вже потріскалися від давности, хоча й досі можна було уявити, як розвівалося їхнє розкішне золотисте волосся та як пашіли й золотіли їхні крила. І ці ангели, й кам’яні скульптури на колоні були гордістю храму.

— Анаїле! — крикнув Фелікс і дав лівому ангелові хрущика. — Прокинься!

Потім він під прямим кутом підлетів до ангела, що містився з протилежного боку.

— Камаїле! — крикнув він там. — Аго-го-гов!