— Що, маєш труднощі з зображенням? — спитав він. — Чорний екран, еге ж? Тримайся спокійно, воно повернеться.

Фабіан збентежено глянув на нього.

— Звідки ти це знаєш? — спитав він.

— Я бачу епоху повністю, — відповів Фелікс. — Через те й знаю, коли ти теж бачиш її. Із цього пагорба я бачу не лише рівнини, але й епоху.

Він потягнув Фабіана за собою до парапету, що містився на довгому мурі, й тицьнув пальцем удалину.

— Онде лежить місто, — сказав він. — Навколо нього видно рівнини й безліч маленьких містечок, що блищать у зелені, мов чиїсь оченята. Тут і там здіймаються вгору шпилі дзвіниць. Ти бачиш поля і луки, ліси, пасовиська й річки. Їх видно до самого гірського пасма, що мріє потойбіч рівнин. На дорогах поміж містами ти бачиш автомобілі, що летять так прудко, як дрібнюні мурашки. Я теж їх бачу. Але на зворотньому боці цього краєвиду я бачу поля й луки, що аж кишать людьми, які б’ють одне одного з мечами й щитами в руках; я чую крик, галас, іржання коней і брязкіт металу. Я можу відчути запах крови й жах. А ще я бачу танки й окопи і чую кулеметні черги. Можу відчувати страх і біль. Ти ж відчуваєш лише пахощі квітів і дерев. Ти не знаєш і половини того, що тут відбувалося, та й звідки ти міг би це знати? Але разом із тим у твоїй голові є якась антена, яка ловить те, що було раніше й те, що іще може статися. Саме зараз ти дещо й помітив. Либонь, воно ще повернеться.

— Я не знаю, чи мені хочеться, щоб воно поверталося, — мовив Фабіан. — Певно, не варто бачити надто багато, до того ж тут було стільки поганого.

Фелікс кивнув головою.

— Що правда, то правда, — сказав він. — Але люди мають пам’ятати все, що було, аби знов і знов не повторювати одних і тих самих помилок. Ти дізнався не так і мало про те, що відбувалося в твоєму місті за часів лицаря Вовка. Проте все воно було приховано від тебе — і якоюсь мірою тому, що люди не мали бажання озиратися назад. Цю дещицю минулого, мабуть, теж годилося б уважно вивчити. А тепер іди й трішки роздивися довкілля, і нехай замок розповість тобі те, що ти повинен знати.

Фелікс відтягнув Фабіана від краю скелі й повернув його лицем до руїн. Хлопець відчув на спині легеньке поплескування й подумав, що ангел торкнувся його своїми крильми. Коли він обернувся, Фелікс уже зник. Понтус і Роза сиділи на осонні й дрімали. Райна десь не було.

— Я трохи пройдуся навколо замку, — крикнув Фабіан Понтусові.

Той, не розплющуючи очей, кивнув головою. І Фабіан подався поміж двох веж.

Там було тихо як у вусі. Так наче всі звуки лишилися десь осторонь. Фабіан відкинув голову назад і подивився вгору. Ген-ген у кам’яній стіні круглої вежі виднілися арки, вікнини, навкруг яких було вирізьблено оздоблення у формі куль. Воно скидалось на мереживо. Можливо, ті вікнини було зроблено задля прекрасної панни, що жила в замку. Хоч лицар Вовк ніколи не одружувався, та, напевно ж, у замку були жінки. Фабіан пригадав зображення жінки в шпилястому капелюсі, яке він бачив на водограї. Хто то міг бути?

Він попрошкував далі до круглої вежі. Та як тільки обігнув її, почув дзюрчання води і тут же зупинився. Між замковою вежею та фортечним муром він побачив щось дуже схоже на квітучий сад із невеличким водограйчиком. Саме звідти й долинало дзюрчання. «Як же цей сад так гарно зберігся, коли збігло стільки часу?» — здивовано подумав Фабіан.

У мурі фортеці була дугоподібна арка з краєвидом на місто й рівнину. Там стояла кам’яна лава, а на ній спиною до Фабіана сидів якийсь чоловік і дивився вдалечінь. Само собою, може, то було й не дивно, але, як правило, люди не забиралися так високо в гори. Дивувало те, що чоловік був у військовому спорядженні й кольчузі, а біля його ніг лежали щит і меч. Він був темноволосий і підстрижений під макітру. Сидів чоловік цілком спокійно. Фабіана те не злякало, а зацікавило. Тож хлопець поволеньки підступив ближче. І як тільки зупинився за спиною в чоловіка, той обернувся.

— А, це ти, — мовив чоловік. — Я тебе чекав.

Голос був теплий і глухий. Спорядження заблищало.

Фабіан придивився до чоловікового обличчя, а коли впізнав, то його пойняло дивне відчуття, ніби він дивився в дзеркало.

— Ви лицар Вовк? — спитав він.

Чоловік кивнув головою.

— Ви привид? — спитав Фабіан.

У нього й досі не було страху, сама цікавість.

Чоловік усміхнувся.

— Якщо це тебе не лякає, — відповів він. — Можеш називати мене дзеркальним відображенням минулого або ж рефлексією.

— Чого ви чекаєте? — спитав Фабіан. — Виходить, граф Фенріс весь час мандрував світами, а ви тільки те й робили, що сиділи тут?

— Я не можу інакше, — відповів лицар. — Я був звичайнісінькою людиною, тож не отримав душевного спокою. Завдяки Феліксу мені дозволено лишитися тут, щоб скласти йому товариство. Але ніхто не навідувався сюди дивитися на мій витвір. Фелікс обіцяв, що якось приведе когось такого, хто дасть спадщині раду, того, хто все зрозуміє.

— Я принаймні нічого не розумію, — спантеличено сказав Фабіан. — На що тут дивитися? Мені й досі не зрозуміло, чого ви чекаєте?

Замість того, щоб відповісти, лицар підвівся з лави й поклав Фабіанові на плече руку. Вона була тепла й важка.

— Ану глянь, — сказав він. — Це теж був мій витвір.

І тут Фабіан жахнувся — обидві вежі піднеслися в небо й над ними замайоріли стяги. Біля підніжжя замку завирувало життя: лицарі, молоді конюхи, зброярі, купці з возами й кошиками, корови й коні, свині й кури, собаки й коти. Роботящі сільські дівчата ходили сюди-туди подвір’ям із відрами молока та бутербродами з ковбасою. Фабіан знов закинув голову назад і звів погляд на арки з вирізьбленими кулями. З тієї, що містилась найвище, звисав бузковий серпанок. Він обернувся до лицаря, щоб спитати, що то таке, але, побачивши його обличчя, передумав.

— Отак воно було, — сказав лицар Вовк із зажурою в голосі. — Тут усі були щасливі, такі, якими я й хотів бачити людей. Кожен мав свій обов’язок і заробляв собі на хліб. Ніхто ні на що не нарікав. Я був народжений для всього цього, народжений володіти полями й луками, лісами й пасовиськами, містом і замком. Народжений володіти людьми. Та я аж ніяк не міг цього сприйняти. Нікому не дано права володіти іншими людьми. Одначе я мав за них відповідати. Тож тих, хто був у скруті, я взяв до свого замку, щоб у них з’явилась надія на краще життя. Але, коли я подався на війну, мені нізащо в світі не треба було доручати місто графові Фенрісу. Я не розумів, що мої тутешні зобов’язання були набагато важливіші, ніж ті, які, мені здавалося, я мав десь на чужині. Я стільки всього не розумів!..

Фабіан раптом щось пригадав.

— Розкажіть про церковні дзвони, — попросив він.

Лицар Вовк сумно всміхнувся.

— То ти знаєш цю історію? Звідтоді, як було побудовано собор і відлито дзвони, виникла легенда про те, що коли над містом нависне небезпека, то кожен його мешканець зможе почути їхній благовіст у будь-якому краї світу. Ніхто не знав, хто наділив їх такою силою. Але я почув ті дзвони. Посеред великої битви, де було стільки крику, гамору й брязкання зброї, де навкруг мене лилася кров, я їх почув. Вони закалатали в мене в голові, переповнили всю мою душу. Кінь теж їх почув. Він став дибки, несамовито заіржав, зірвався з місця й помчав із поля бою. Нас обминали і стріли, й мечі. Люди мов провалилися крізь землю. Повнозвучний благовіст ніс нас понад горами й долами, морями й сушею, аж поки ми опинилися на міському майдані. Увесь народ тішився з того дива, а я таким чином зміг завадити графові Фенрісу.

— І тоді ви зійшли на вежу й побачили там Фелікса? — спитав Фабіан.

Вовк кивнув головою.

— Там стояв невеличкий чоловічок і смикав дзвони за мотузки. «Я тебе чекав», — сказав він. У дзвіниці я уклав з ангелами угоду: вони, мовляв, матимуть у церкві одне вільне місце, а за те оберігатимуть і церкву, й місто від усілякої напасти.