Він невесело усміхнувся й уявив собі, як це було, як блискуче виглядала Зірка, як вона пригощала гостю своїм улюбленим каберне і як вишукано й майстерно тероризувала її весь час, поки вони сиділи й чекали його приходу.
А він у цей час сидів у машині при виїзді з міста і чекав Божого змилування.
«Хоч як крути, хоч як верти, куме, а ми все одно всюди винні, одна нам дорога…»
Рука сама потягнулася до крана. Вода вкотре радісно полилася у ванну.
«Досить просто почекати, поки річка вийде з берегів…»
Марія кинула погляд на замкнені двері ванни. Тривожили вони її, сильно тривожили.
Дві години минуло, а звідти не чулося жодного звуку, окрім плюскоту води. Це лякало більше, ніж повна тиша.
Олег тільки підсміювався: «Тепер бачите, які в мене були думки, коли ви там так довго сиділи?» Позичивши у його дружини косметику і гребінець, вона намагалася причепуритися, але погляд знову й знову повертався до замкнених дверей.
Є, звичайно, жінки, які вміють тримати себе у формі за будь-яких обставин. Такі й на похорон прийдуть елегантно вбрані й підретушовані за всіма правилами візажу. Вона до них не належала. Просто змусила себе хоч трохи загримувати синці під очима і підвести бліді, як смерть, губи, щоб не так лячно було дивитися на себе у дзеркало.
Її чоловік вийшов з ванної несподівано, без попередження, вона ледве встигла відскочити, бо якраз у цю мить рішуче підійшла до дверей, щоб постукати.
Вони зустрілись обличчям в обличчя. Обоє — на чужій території, в чужому одязі, в синцях і латках, якими нашвидкуруч прикрили свої рани, обоє — по вуха у своєму минулому, з лантухами гіркого досвіду за плечима, все ще не готові назвати одне одного на ім’я.
— Ти… щось хотіла?
— Твоя жінка хотіла втекти.
— Неправда. Мені просто треба з’їздити в одній терміновій справі, а твій друг мене не пускає. Я вкрала у його дружини сукню.
— Найкращу, до речі. Владе, чому ти не спитаєш, куди так поспішає твоя жінка?
— Тебе підвезти?
— Ні, це неблизько, а ти не спав усю ніч. Я дістануся на маршрутці.
— Жодних маршруток, я тебе відвезу.
— Це небезпечно. Ти можеш заснути за кермом…
— Зараз вип’ю каву і…
— Є просте й геніальне рішення, пані та панове. Я можу підкинути вас, Маріє, куди ваша душа запрагне. Головне — випросити у вашого чоловіка авто, але щоб він ні про що не здогадався, — і вперед.
Падав рясний дощ, спрагла земля встотувала його кожною своєю клітинкою… притулившись до шибки, Марія думала про все і про ніщо.
Її чоловік сидів на сидінні поруч з водієм і, видно, почувався не в своїй тарілці.
— Ти можеш не дивитися мені під руки? — вкотре роздратовано кинув Олег. — Я, як і ти, вмію їздити і, уяви собі, навіть права маю…
— Усім відомо, як це робиться: права купив, машину купив, їздити не купив. Я тебе вб’ю, якщо ти нас угробиш.
— Я знав, що ти оптиміст, але щоб настільки!
На виїзді з міста чоловік згадав, що забув техпаспорт.
— Нічого, прорвемось…
— Олежику, я не звик їздити без документів. Повертай…
— Висадіть мене тут, я зупиню маршрутку. Зараз багато ходить маршруток…
— Обійдемося без маршруток!
Суворий тон йому ніколи не вдавався, дощ рясно кропив землю, яка так за ним скучила, поля, дерева, дорога — все раділо життєдайній волозі.
— Можна запитання? — підняв руку Олег. — Хтось знає, куди ми ідемо?
Марія зауважила, як її чоловік втупився в нього, хвилину так посидів, потім потер око, а тоді перевів погляд кудись у далечінь.
— Здається, прямо, — бовкнула вона. Треба ж було щось відповісти.
— Здається?!
— Я ніколи там не була, але мені пояснили, як туди доїхати.
— Туди — це куди?
Шурхіт шин по мокрому асфальті, бризки потривожених калюж із-під коліс, монотонний шум двигуна… Марія зраділа, що за кермом не її чоловік. І зітхнула. Олег чекав відповіді.
— Я точно не знаю.
— Владе, твоя жінка каже, що ми ідемо туди, не знаємо куди.
— Відколи ти почав вірити жінкам? І от що, давай поміняємося місцями: дорога слизька, а в мене як-не-як більший досвід, я не хочу, щоб знову щось сталося. З мене досить неприємностей…
Марія рвучко озирнулась: їй раптом здалося, що за ними біжить біда. «Дорога слизька, слизька… слизька,» — заспівав двигун. У дзеркалі заднього огляду вона спіймала погляд водія і замотала головою. Олег заспокійливо кивнув.
Добре, коли ті, кого любиш, мають розумних друзів. При умові, звичайно, що ці друзі на вашому боці.
— Прошу пасажирів не відволікати водія дурними зауваженнями. А загалом, Владе, я викликався везти твою дружину, а не тебе. Тобі не обов’язково було їхати.
— Дякую, — коротко відповів той.
Марія усміхнулась і на секунду притулилася до його плеча — щоб переконатися, що чоловік на пасажирському сидінні справжній, а не вигаданий. Чоловік здригнувся… і втупився у вікно.
Не міг він їй ні в чому відмовити, й інколи вона безсовісно цим користовувалася.
Вдалині замаячив суперсучасний мотель.
— Оця споруда наводить нас на думку про Америку, чи не так? — відмітив Олег. — Але оця дорога не дає нам забути про Батьківщину. Хай живуть наші рідні дороги, які змушують нас постійно пам’ятати, в якій країні ми живемо.
— Віват ностра цівітас, віват, крескат, фльореат![22] — підхопив чоловік, Марія, як завжди, нічого не зрозуміла, але їй дуже подобалася ця дивна мертва мова… і голос мовця теж подобався, вона могла слухати його дні й ночі. — Піду куплю цигарок.
Олег натиснув на гальма. Їх усіх жбурнуло вперед. Думка, що вони можуть не доїхати, пробилася-таки крізь завісу заколисуючих звуків і стисла серце.
Влад оторопіло подивився на водія.
— Ти що? Забув, що ти людей везеш?
На відміну від неї, Олег отямився досить швидко.
— Які цигарки, Владе? Ти хотів вийти. Ти відчинив дверцята. Я їхав майже сто кілометрів на годину! Владе!..
Замість відповіді чоловік повільно повернувся до неї. Марія спромоглася тільки головою кивнути… він різко вийшов із машини, хряснув дверцятами, постояв під дощем і не знайшов нічого кращого, як узятися за цигарки.
— Нічого не розумію, — знизав плечима Олег. З його очей зникла дитяча безтурботність і наївність — більше не потрібно нічого приховувати — але натомість з’явився сум, дивний як для такого вродливого й сильного чоловіка. — Влад знає, куди ми їдемо і не хоче туди їхати? Чому ж він нічого не каже? Чому ви нічого не кажете?!
— Бо я нічого не знаю. Я тільки відчуваю, що є якийсь підводний камінь, об який ми рано чи пізно розіб’ємось.
— І ви вирішили, що краще розбитися раніше, ніж пізніше? Зоряна мені щось таке говорила… вона теж намагалася до чогось там докопатись і нічого доброго з цього не вийшло. Чому жінки, якщо вже до когось доберуться, то обов’язково хочуть заволодіти ним цілком і повністю? Що за манія така?
— А що кажуть психотерапевти?
— Там теж зазвичай самі жінки.
— Не щастить чоловікам у цьому світі.
— І не кажіть.
Влад відчинив дверцята й похмуро зиркнув на людей, які сиділи в його машині й невідомо чому сміялися. Йому, наприклад, було не до сміху, краплі дощу стікали на чоло, в очі, за комір і неприємно холодили тіло, від цигаркового диму натщесерце паморочилося в голові, терпли ноги від думки про те, куди вони зараз їдуть.
— Вас не можна лишити самих ні на хвилину. Поїхали. Я покажу дорогу.
— Ого, як грізно.
Далі їхали мовчки. Здається, він на хвилю провалився в сон і прокинувся від того, що об лобове скло вдарилась якась комаха, а може, від того, що дощ перестав. Він поглянув на дорогу і змінив гнів на милість.
Добре, що поруч Олег. Від нього самого зараз толку мало. Сам він зараз неспроможний розвеселити навіть клоуна.
Десь на двадцятому кілометрі Влад дістав цигарку, пом’яв її в руці й жбурнув за вікно.
