— Олежику, я не проти, щоб ти приходив, але…

— Але?..

— Ми вже приїхали, виходь.

— Владе, ми з тобою прірву літ разом, а вона… скільки часу ви разом, пригадай? Хіба ти знаєш, яка вона насправді?

Вранішній запал згас, як вуглик на дощі. Якоїсь миті Владові здалося, що нудьга відступила, та ні, вона просто набиралася сил.

— Може, справа не в мені, Владе? Не буде мене, буде хтось інший. Може, вона просто тебе не любить? На початку, хоча б на початку спільного життя між чоловіком і жінкою має бути якесь… взаємне притягання, як хочеш його називай. Це вже потім будні заїдають обох так, що хочеться вовком вити. Я ніби не сліпий, але нічого бодай схожого на це не бачу між вами. Ти пам’ятаєш, якими ви були із Зоряною?

— Це було давно й неправда.

Злощасна запальничка ніяк не хотіла викрешувати вогонь. Злощасний день.

Злощасне життя…

— Ти добре все пам’ятаєш, і я дивуюся, що ти не поїхав, коли вона тебе покликала… через стільки років. Чи поїхав? Ти був у неї в п’ятницю?

— Давай зберемось у сауні, усі, як у старі добрі часи, що скажеш?

— Я постараюсь зателефонувати нашим. А… Людмилі дзвонити?

— Чому б ні?

А й справді, чому б ні?

Ілона перерила всю кімнату. Щоденник щез. «Це старушенція зі своїм сморчком, це все вони! Ур-роди, я вам покажу, як гробастати чужі речі!

Але для чого їм мамин щоденник?»

— Григоровичу, вас, — медсестра відклала трубку і почала заповнювати якийсь дурнуватий, нікому не потрібний журнал. Поліклініку з самого ранку трусила районна санстанція.

Влад терпіти не міг усіх цих «дезінфекторів», як називали в інституті студентів санітарно-гігієнічного факультету. Ті з розумним виглядом зазирали в плювальницю і ставили ну дуже в'їдливе запитання: «А як часто ви обробляєте оце хлоркою?» Пані Ніна бадьоро рапортувала: «Після кожного хворого». Усі знали, що це не так, але ніби бавилися у гру: хто кого зажене на слизьке.

Завжди те саме.

— Одну хвилинку, — сказав Влад пацієнту, що старанно роззявив рота і витріщив очі на малесенький борчик у Владових руках.

Якби люди знали, який смішний вони мають вигляд у стоматологічному кріслі!

Екзекуція відкладалася на певний час, і пацієнт нервово ковтнув слину.

— Бармак слухає.

Голос дідулі долинув до нього, мов із страшного сну: «Пода-а-айте, люди добрі…»

— А в нас є ще щось цікавеньке для вас. Так-так, дуже цікавеньке.

Влад нервово ковтнув слину.

Цікаво, скільки треба таких дзвінків, щоб людину повністю розмазати по стінці?

— Мене це не цікавить, — відповів він, але слухавку не поклав.

— У нас є щоденник, її щоденник, — багатозначно зашепотів шантажист.

Якби вимерли всі, кого можна шантажувати, то вимерли б і шантажисти. «Час нам, мабуть, вмирати, куме».

— Або ви зараз скажете щось справді… суттєве, або я з вами не говоритиму.

«То кинь трубку… Але ж цікаво… Цікаво, що ще вони відкопали?»

— У нас щоденник нашої невістки, там вона пише про вас і про…

— Чому ваша невістка має писати про мене? — запитав Влад і раптом до нього дійшло: ЩОДЕННИК ЗОРЯНИ. Чи вона тепер переслідуватиме його до кінця життя?

— А ви послухайте… — скрадливий шепіт взявся озвучувати те, що ніколи не призначалося для сторонніх. Влад присів на край столу… не існувало сили, яка б змогла зараз відірвати його від слухавки. — «…Чому я ще з ним? Сільський хлопець Владзьо, який потрапив у велике місто, називає себе Владом і так високо задирає носа, що мені завжди, коли я його бачу, хочеться дати йому щиглика, але я стримуюся, — ще образиться ненароком… Виконує всі мої забаганки, але ж це так нудно, — чому я ще з ним?.. Дурненький самовпевнений простачок… Але, але, але… є в ньому якась ненормальна родзинка, яку я збираюся будь-що розкусити…» Цікаво, правда? — збуджено запитав дідуля, насилу відірвавшись від читання.

— Григоровичу, все гаразд?

Влад підвівся і… знову сів. Він ніколи не думав, що удари по самолюбству бувають такими болючими.

«Хіба ти не чув, що жінки цинічніші, єхидніші й жорстокіші за чоловіків? Чув! То чому скавулиш?!!»

Влад зціпив зуби.

Хотілося битися головою об стіну — до крові, до чорноти перед очима… хотілося ще раз, хоча б іще раз відчути на губах терпку солодкавість червоно-чорного коктейлю, але ж він сам, добровільно, без примусу поліз у найглибше пекло, аби лише б подалі від того злощасного раю.

Дурненький самовпевнений простачок. Рай мав своїх агентів навіть у пеклі.

— Чому ви не запропонуєте цей… бестселлер іншим його героям, я впевнений, що там є кілька… сюжетних ліній?..

— А ви хочете, щоб хтось інший прочитав ці сороміцькі рядки про вас? — трубку взяла бабуля, — змінився тембр, збільшився тиск. Уся чарівність зникла, мова пішла суто в грошовому руслі. — Там є багато порнографічних моментів, наша невістка не була порядною жінкою.

Що шантажисти називають порядністю?

Влад поступово повертався в сьогодення, — обпалений і заморожений водночас.

— І чим ці… моменти можуть мені тепер зашкодити?

— А ви подумайте.

На тому боці кинули трубку. Вирішили змінити тактику. Довбати камінь краплями довше, але безпечніше, ніж киркою.

От тільки як довго камінь зможе це витримати?

— Григоровичу, я поруч.

— Дякую, Нінок, ви справжній друг.

Марія шукала конверт з доказами, методично, крок за кроком обнишпорюючи кімнати, відчуваючи себе надомною злодюжкою, намагаючись прогнати це відчуття, але воно поверталося знову і знову.

Можливо, конверт знищили, а можливо, й ні, — не можна було втрачати жодного шансу.

…Марія шукала ключ до дверей, які вели на волю, але хтозна, чи знайшовши його, вона зможе ним скористатися: раптом замок виявиться іржавим, або його підмінять, або вона взагалі помилиться дверима…

«І звідки такі песимістичні думки?»

Біда лазила за нею слід у слід, — чорношерста, червоноока… повна оптимізму.

Вечеря минала в мовчанні. Гаряча грибна підлива розливала довкруг такий аромат, що Влад зачув його ще від порога, але краще б він пішов вечеряти в нічний клуб. Оглушлива музика й різке неонове світло підганяли його вовкулаку, і той швидше розпочинав і швидше закінчував свою справу. А тут…

На ситий шлунок нікуди не хотілося йти, ні про що не хотілося думати, дрімота затупила собою минуле і майбутнє… Жінка рухалася кухнею майже безшумно, ніби боялася потривожити його приспану нудьгу.

Нічого у неї не вийде…

— Ілона так і не повернулася, — пробурмотів він крізь заколисуючу тишу.

— Не повернулася, — луною відізвалась його жінка, ніби думала про те ж саме. «Марія,» — поправив він себе, але хіба можна називати жінку Марією? «Маріє, де мої шкарпетки?» — ні, не звучить. Батьки зазвичай скорочують імена своїх дітей, але до його жінки не пасувало жодне пестливе ім’я… чи може він жодного разу не спробував?

І раптом Влад стрепенувся: вона теж ніколи не назвала його на ім’я. Дивна у них сім’я. Ненормальна. Влад витяг мобільник. Правильно, розряджений.

— Треба купити тобі телефон, — сказав і пішов заряджати свій.

Через годину він подзвонив у довідкову, дізнався номер телефона, — коли знаєш прізвище й адресу, номер телефона дають без проблем, — але ніхто не відповідав. Гудки йшли і йшли у безвість. «Зоряни Короленко немає вдома, — казали гудки, — і не буде, не буде, не буде…»

Він ніколи не думав, що почуття вини таке болюче.

Марія забрала посуд зі столу.

Її чоловік явно програвав у невидимій для неї боротьбі. Сьогодні він їв без апетиту й пішов на роботу неголеним.

Треба поквапитися. Двадцять два роки за спиною, а вона ще нічого у житті не встигла. А можливо, і не встигне.

Коли у двері подзвонили, вона майже не злякалася.