— Я слухаю тебе і повторюю, що це неможливо.

— Нема таких ліків?

— Нема.

Брехати в очі не дуже важко, принаймні не так, як ходити під руїнами свого дому і думати про тих, хто залишився нагорі.

Вона в одну мить побіліла, як порох у її волоссі, і вчепилася в нього обома руками.

Він підхопив її й посадив біля другої ніжки столу.

— Торпідна фаза шоку. Падіння тиску, блідість, прискорене дихання…

— Олежику, помовч.

— Не хвилюйся, ангели в білих халатах зараз доберуться до нас… Куди, куди ти таку дорогоцінну рідину виливаєш?

Влад, розтираючи горілкою її руки, холодні, як лід, мовив:

— Гаразд, я тобі вибачаю.

— Серйозно?

— Серйозно.

— А я на твоєму місці ніколи б не вибачив.

— Як добре, що ти не на моєму місці.

Біда нервово била хвостом по землі. Вона була дуже близько до мета, їй залишалося тільки простягнута лапу — і жертва власноруч віддала б їй своє серце.

А людина, серце якої з’їла біда, навряд чи колись підніме очі до світла.

Вона була так близько до мети!

Його дружина направду швидко сп’яніла, але — що дуже дивно — його друг також. За компанію, чи що?

Одне слово, ангели в білих халатах знайшли їх двох у стані, м’яко кажучи, далекому від тверезості.

А він… а що він? Вийшов на подвір’я — і пошкодував, що врятувався.

— І часто ви її б’єте? — таким було перше запитання травматолога після огляду його дружини.

— Спитайте в неї.

— Трапляються випадки, коли жінки вигороджують своїх чоловіків. Дивуюся таким жінкам.

— Я можу забрати її?

— Тиск ми стабілізували, але, як видно з кардіограми, у вашої дружини порушення процесів реполяризації міокарда. Іншими словами, серце починає сигналізувати, що воно не справляється з підвищеними навантаженнями. Зверніться до кардіолога, він призначить курс зміцнюючої терапії. А моя порада — більше свіжого повітря, повноцінне харчування й позитивні емоції.

Після цієї розмови Влад ще дужче пошкодував, що вцілів. Але поруч трапився Олег і наказав негайно відвезти його на море: «Але щоб вже, яс-сно?», — на що жінка, у якої проблеми із серцем, запротестувала: — «А я хочу до річки, або в ліс». — І треба було їх мирити, і везти туди, куди він вважав за потрібне, а після того знову сідати за кермо і їхати назад до лікарні: Ілону обіцяли швидко виписати, мала обпечені тільки кисті й стопи, Сашу поклали в реанімацію, — «80 % тіла уражено, опіковий шок, самі розумієте — шансів дуже мало» — і довелося бігати по аптеках, купувати ліки, перев’язочний матеріал і кровозамінники… а його дім лежав у руїнах і оживленню не підлягав.

Буде в нього інший дім, може, кращий, може, гірший, але такого вже не буде.

Несподівано серед ночі подзвонив завідувач, сказав, що мав охоту його звільнити — «Володимире, ще раз ти підеш на лікарняний… ні, до кінця тижня можеш не виходити, але ще раз… ти маєш де жити, бо якщо ні, то їдь до мене?»

Зате зранку на нього навалилися всі нараз: міліція, начальники з газової контори, представники мерії, інспектори з техніки безпеки, журналісти, просто знайомі і… втома, безмежна і безжальна, як… як його бабця.

«При чому тут це?.. Усе, треба йти спати, і негайно».

Марія прокинулася від дріботіння дощу по карнизу. Рука машинально потяглася до шиї… і не знайшла там ніякого нашийника.

«Мабуть, це був тільки сон».

— Сліди на шиї за кілька днів зійдуть, синці теж.

Марія розплющила очі.

«Отже, не сон…»

— Випийте зі мною чаю, Маріє.

— Я не п’ю чаю.

— Ви й горілку не пили… Тримайте горнятко, беріть сухарі для початку.

— Де я?

— У мене вдома. Пийте.

— Де мій чоловік? Боже, а Саша?..

— Влад телефонував: усі живі. Більше я вам нічого не скажу, поки не вип’єте свій чай.

— Я не хочу.

— Не будете пити, будемо глюкозу у вену вводити.

— Ще що вигадали?

— Ви коли останній раз їли?

— А вам яка різниця?

— Дати вам дзеркало?

Дзеркало… Щось невловиме ковзнуло в пам’яті й щезло, світ хитнувся, коли вона сіла на ліжку і простягла руку до горнятка, дощ застукотів гучніше.

— Це ж солодкий чай… Як можна пити солодкий чай?

— Уявіть, що це гіркі ліки, і випийте.

— Цей чай — іще більша гидота, ніж горілка.

Олег сидів за невеличким столиком біля ліжка й дивився на неї так безтурботно, ніби все, що сталося, справді було сном.

— Я вас одразу впізнав.

— Де мій спортивний костюм?

— Ви його викинули.

— Я його що?

— Через балкон. Ви казали, що давно мріяли викинути цей жахливий спортивний костюм… Я вас впізнав одразу, як тільки побачив. Пам’ятаєте, як ви стояли посеред вітальні й не знали, куди заховати порізані руки, а я, нічого не підозрюючи, зібрався випити з Владом пива, і тут ви. З обручкою на пальці. У домі мого найкращого друга. Так нечесно.

— А де я взяла цей халат?

— У моєї красуні. Добре, що вона зараз на морі, бо ви досить неделікатно повикидали весь її одяг із шафи, шукаючи, у що б вам зодягнутись. І ніби небагато вчора випили… Я так часто приходив до Влада тільки для того, щоб на вас подивитися. Я не міг повірити, що ви мене не впізнали. А ви ні словом, ні жестом не виказали свого здивування.

Сухарі смакували, як найкращі в світі ласощі. А дощ тарабанив у шибки, немов теж хотів покуштувати висушену скибку хліба.

— А що я вчора ще… робила?

— Окупували мою ванну, і я мусив півночі грюкати в двері, причому — своєю мобілкою, вона на ранок мала такий самий пожмаканий вигляд, як і я. І ніби теж небагато вчора випив. Та ви не хвилюйтеся, сусіди в мене лояльні, виселяти мене не стануть, надіюся… За шість років ви зовсім не змінилися: відчувається та ж сила у м’язах і той самий вогонь в очах, тільки тепер ви навчились їх приховувати…

— Скажіть, а до вас я вчора не чіплялася?

— А мали такий намір?

— Так чи ні?

— Чому всі красуні зранку такі войовничі?.. Ні, ми поводилися напрочуд порядно.

— Дуже добре.

— І що тут доброго?

Марія відкинулася на подушку.

Дивно було лежати і не думати про те, що треба встати й забарикадувати двері спальні.

— Я вилікувалася.

— Від чого?

— Від вас.

— От і вір після цього у вічне кохання! А мені здавалося, що це назавжди. Ви були таким трагічно серйозним підлітком, довкола вас крутилося стільки кавалерів, а ви нікого, крім мене, не помічали, ви так віддано заглядали мені в очі і стільки разів за вечір проходили повз мене, що тільки ідіот міг цього не помітити. Особливо я любив запрошувати когось до танцю: о, на вас тоді страшно було дивитись.

— Уявляю.

— Знаєте чому я постійно ходив на дискотеки? Мені цікаво було, чи прийдете ви. Як я над вами потішався, не повірите.

— Повірю. Ви дали мені добру науку.

— Ні, це ви мене провчили. Два роки ви ходили довкола мене колами, а тут раптом рішуче попростували до мого столика. Я, чесно кажучи, перелякався. Розіграти п’яного — перше, що спало мені на думку. Ну не мав же я залазити під стіл! Скільки разів я після того вечора приходив у клуб, та жодного разу вас там більше не бачив. І не бачив, щоб хтось іще танцював так несамовито, як ви… Ви не могли вигадати нічого іншого, як вийти заміж за мого друга?

— У шістнадцять років я була не набагато розумніша, ніж у два рочки. Справжнє кохання — це трагедії, сльози, кинжал у серце, отрута в чаші… Мене так рідко жаліли, що я до цього не звикла, жалість — ну що ви, це принизливо, як можна, де ваша гідність? — а ваш друг мене пожалів.

Ви… ви не такий. Ні, ви розумний, навіть дуже, але ви жорсткий, а десь навіть жорстокий. Ви ніколи б мене не жаліли. А я сита по зав’язку безжальними людьми. Саша… так він просто жити без мене не міг. Як наркоман. Коли мене довго не було, у нього починалася «ломка». Я повинна була перебувати у зоні його досяжності й чітко виконувати всі його вказівки, тільки так він міг спокійно жити. О такій-то годині зробити сніданок, о такій-то винести сміття…