Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Анна Хома

Провина

Провина - i_001.jpg

Частина перша

Меа culpa…[1]

Страшні слова, коли вони мовчать,

Коли вони зненацька причаїлись.

Ліна Костенко

І у призначений час усі речі відшкодують одне одному вчинені кривди.

Арістотель

Вступ

Хто яму копає, той у неї впаде…

Вона не полінувалась і викопала глибоку яму, добротну, гарно приплескала краї лопатою, щоб одразу видно було, що яму цю копали з любов’ю… а тоді прикрила її зверху гіллям і притрусила листям, щоб жодна жива душа не здогадалася, що тут викопана яма для ближнього.

І ось тепер вона сама лежить у цій ямі, на самісінькому дні, де немає нічого, окрім глупої порожнечі…

ЧОМУ ТИ НЕ ДОБИВ МЕНЕ?

Його нарекли Харитоном тридцять два роки тому під час підпільного обряду хрещення у хаті підпільного священика, котрий маскувався під кочегара настільки вміло, що поголеним, вимитим і чисто зодягненим його в селі майже не бачили; цю поважну змову проти атеїзму задумали, здійснили та обмили його бабця на пару з сусідкою Микитихою, причому спочатку обмили, а потім почали радитись як дитинку назвати.

Радилися недовго, бо одна була глухувата на одне вухо, а друга — на обидва, тому тицьнули у священика й наказали подивитися у церковному календарі: «Там сті’ко ймен, що сам дідько ногу зломи».

11 жовтня було під опікою преподобного Харитона, і те, що в метриці стояло виплекане батьками мелодійне і княже Володимир, нікого не зупинило.

Батьки ж назвали цей обряд несанкціонованою містифікацією, яка вводить підростаюче покоління в оману, і порадили бабці брати під руку свою колєжанку і йти лікуватися. Але сталося непередбачуване: підростаюче покоління — хоч бий, хоч плач — не хотіло озиватися на всіляких там Володів, Влодків і Ладиків і реагувало тільки на доросле й таємниче Харитон.

Соромитися даного Богом і бабцею ім’я він почав із дванадцяти років.

Озброєна і небезпечна, вона сиділа біля цієї ями, чатуючи на найближчого свого ближнього й не підозрюючи, що через годину сама собі нагадуватиме мертву зірку, довкола якої плюскотітиме космічний холод, і не буде від нього рятунку, тому що одяг її пошматованим дрантям валятиметься десь у протилежному кінці космоcy.

Дно ями було таким твердим, ніби то було дно басейну з крижаною водою. Якби не ця твердість під лопатками і не цей холод довкола, можна було б і далі спокійно спостерігати за крахом світобудови.

Але холод і твердість не давали спокою, змушували до дій.

Вона згадала, як ретельно готувалася до зустрічі, як продумувала кожну дрібницю: від кольору волосся — обов'язково пшеничний, стиглоколосковий (час не стоїть на місці й змінює все, особливо колір волосся, від якого він так колись шаленів) — до жесту, яким вона запросить його до кімнати, жесту цариці, яка милостиво прощає свого блудного раба.

Тепер від її зачіски нічого не лишилося — брутальна рука зруйнувала її без найменшого жалю. Вилізти з цієї ями вона навіть і не мріяла, але довго лежати, не рухаючись, було нестерпно.

ЩОБ ТИ ТЕЖ ЛЕЖАВ ТАК ДОВГО-ДОВГО…

Його батьки працювали медиками у районній амбулаторії, і всі в районі розуміли, що дитина піде їхніми слідами. Ніхто не переймався тим, чого ця дитина хоче, а вона переймалася тим ще менше, поступово звикаючи до маминого мрійливо-риторичного: «А уявляєте, як йому пасуватимуть білий халат, біла шапочка і фонендоскоп на шиї?»

У дванадцять років, як грім серед ясного неба, прозвучав його несамовитий протест проти медицини взагалі та своєї причетності до неї зокрема. Несамовитість протесту виявилася в тому, що хлопець перебрався з хати у «тарзанку», яку вони з друзями змайстрували на розлогій вербі над річкою, і в цій «тарзанці», незважаючи на всі мамині прохання і батькові погрози, ночував, їв і ховався від негоди, аж поки його оселя не спалахнула вогнем і не зникла з лиця землі разом з вербою.

Спалахнула від недопалка священика-кочегара, але, як плескала Микитиха по селу, навіть волосинка даремно з голови не падає, і той, хто посадив цю вербу, той її тепер і знищив, а хто посадив «бігме Боже не скажу, ножем ріжте ми — не скажу».

Він так ніколи й не запитав у неї, хто ж посадив цю вербу.

Бажання ворухнутися переросло у життєво важливу потребу — і вона повернулася на бік. У поле зору потрапила керамічна ваза для підлоги, яка лежала на боці і з горла якої стирчала зіпсута ікебана із засушених рослин.

Цій вазі пощастило більше: її кинули на килим, де не так твердо й холодно, як на голому лакованому паркеті.

Погляд зачепився за стіл, сервірований на три персони, і зупинився на ньому.

Вона планувала, насолодившись досхочу своїм тріумфом, запросити свого ближнього до столу. Але не так сталось, як гадалось.

Їжте моє тіло і пийте мою кров…

НЕ ДУРІЙ, ПРОШУ ТЕБЕ, НЕ ДУРІЙ

Його вселенський конфлікт зі світобудовою завершився компромісом: лікувати людей він не буде, а лікуватиме їхні зуби, що з медициною має зв’язок далекий і неістотний. Себто білий халат і шапочку вирішили залишити, а замість фонендоскопа дати до рук борувальну машину.

Але коли мама з татком всіма правдами і неправдами запхнули свого синочка до медичного інституту на найкрутіший стоматологічний факультет, студент, роззирнувшись і побачивши, як живуть люди у місті, вирішив, що житиме не гірше, а про село згадуватиме лише в страшних снах.

Зобов’язавши батьків нашкребти трохи грошенят — «продайте бика, а не вистачить, то й хату в селі, адже в райцентрі вам пропонували квартиру, от і переїдьте туди, навіщо вам господарка у селі?» — він безболісно пережив горезвісний розподіл: молодого спеціаліста направили на роботу не в якісь там задрипані Жаб’ячі Лапки, а в щойнозбудовану поліклініку в новому мікрорайоні міста.

Поступово він вибив собі повну ставку й окремий кабінет у поліклініці, з гуртожитка переселився до власного будинку, а головне — зарікся на віки вічні встрявати у конфлікти, чим заслужив славу куленепробивного флегматика.

Оглядаючись на себе дванадцятирічного, він дивувався своїй тодішній затятості, але вчасно згадував про перехідний вік і переставав дивуватися.

Щоб зрозуміти, наскільки вона була колись щасливою, треба було опинитись у ямі. Усі ці чотирнадцять років вона тримала руку на пульсі його життя, дивлячись крізь пальці на всіх його жінок, знаючи, що жодна з них ніколи не зітре з його пам’яті феєрично-яскравих спогадів про його Зірку. Була свято переконана, що варто поманити пальцем, як він прибіжить, немов пес на шнурку… просто він їй не потрібен, тому вона дозволяє йому жити, як заманеться. А насправді всі ці роки вона чекала на його повернення.

А він узяв і запропонував руку й серце іншій жінці. Це був дошкульний удар. Вона заспокоїлася тільки тоді, коли побачила ту іншу: непоказна сіра мишка, настільки довірлива й наївна, аби повірити, що в неї може серйозно закохатися ТАКИЙ чоловік. Ця жінка не становила реальної загрози. Тільки треба було не лінуватись і викопати достатньо глибоку яму.

І вона взялася до роботи. Результат не забарився.

…З того місця, де вона лежала, видавалося, ніби над столом палахкотить заграва, так яскраво виблискували у світлі люстри порцеляна і кришталь. Вона все життя любила блиск і вишуканість дорогих речей.

вернуться

1

Моя вина… (лат.)

1
{"b":"568656","o":1}