ТИ Ж УСЕ МОЄ ЖИТТЯ СПАПЛЮЖИВ, ВИРОДКУ!
Одного разу його медсестра — поважна пані Ніна — сіла перед ним і поважно мовила:
— А чи не час вам, Григоровичу, зав’язувати з вашим холостяцьким існуванням?
— Невже надумали розлучитися, Ніно? А куди ваших дітей подінемо? Здамо в інтернат?
— Ні, я підшукала собі заміну.
— Ага! Два місяці тому ви вже приводили до мене на оглядини одну кралечку, з кроуфордськими ногами і бюстом Памели Андерсон. Але коли я за звичкою заглянув до неї у рот, що я там побачив, моя кохана Нінок? Глибокий, просто глибочезний карієс двох молярів. Чи ці кралечки ніколи не дивляться на свої зубки, чи вони вважають, що дірки можна заліпити «Орбітом», як думаєте?
— Ну і запломбували б їй ці моляри, подумаєш робота.
— І як я, по-вашому, міг би цілувати жінку, з кожною пломбою і коронкою якої мав щастя особисто ознайомитись?
— Вам, стоматологам, важко догодити. Але майте на увазі, за статистикою, — що старші батьки, то вища ймовірність народження у них неповноцінної дитини. Чого дивитеся? Гени — штука непроста. Вам уже тридцять два. Ось народиться у вас виродок, згадаєте і Мічуріна, і його горох, і мої слова…
— Менделя, Нінок, Менделя.
— Яка різниця? Але цього разу я подбала про вашу ж делікатну стоматологічну душу. Зубо-щелепний апарат у цієї дівчини ну просто ідеальний.
— Такий трапляється лише у викопних динозаврів.
— А от і ні. Б’ємось об заклад: якщо ви не знайдете у її ротовій порожнині жодного ґанджу, то обіцяйте мені, що запросите її на каву.
— А якщо знайду?
— Тоді на каву поведете мене.
— Щось мені видається наша угода трохи однобокою.
— Хіба?
…Він кинув погляд на весільний костюм, який йому швиденько підібрали в модному салоні, почастувавши при цьому дармовою кавою і додавши, нібито безкоштовно, краватку. Правду мовлячи, ні костюм, ні краватка, ні кава йому не сподобались, але він нічим не виявив свого невдоволення, він вийшов із салону, сів за кермо і втопив педаль газу по саме нікуди… і зупинився аж біля КП при виїзді з міста.
Дорога вела в далечінь, і гадки не мала, що сьогодні п’ятниця, переддень його весілля, що він має приготуватися до завтрашнього дня, а не сидіти в машині при виїзді з міста, скоса позираючи на весільний костюм.
Як кажуть у народі, спочатку була кава.
А може, поки не пізно… Ні, мабуть, пізно.
Головне, що на видноколі не маячать ні батьки нареченої, ні діди з прадідами, — відомо, скільки з ними всіма мороки. І дуже добре, що він подбав, аби наречена пройшла всі необхідні обстеження, які дозволяють виявити захворювання й передбачити ризик спадкових відхилень у потомства.
Бо виродків, калік, недужих, недорозвинутих і т.ін. він не переносив органічно.
«Мене звати Зоряна Короленко, і в мене є важлива інформація про вашого майбутнього чоловіка. Можете проігнорувати мого листа, навіть можете показати листа йому, але якщо ви не хочете все життя страждати, прошу прийти в п’ятницю, у переддень вашого весілля, о восьмій годині за такою-то адресою. Поки не пізно».
Сьогодні була та сама п ’ятниця. Її суперниця заковтнула наживку і прийшла. Її навіть суперницею було важко назвати. Таке собі непорозуміннячко, яке треба якомога швидше залагодити.
Вона підвела гостю до люстра і сказала:
— Подивіться на мене і подивіться на себе. Будьмо відверті: ви не можете зі мною змагатися. Ми з ним не бачилися дуже давно, але це тому, що я так хотіла. Як гадаєте, якщо я зараз захочу, щоб він до мене повернувся, чи згадає він про вас і про те, що в нього завтра весілля? У вас є шанс переконатися в цьому і не зробити помилки. Він теж отримав від мене листа і з хвилини на хвилину повинен прийти. Почекаємо?
Задум був простий, як усе геніальне: щойно пролунає дзвінок, вона спровадить суперницю до сусідньої кімнати, а свого ближнього заманить у спальню, де змусить його забути про всіх і вся в обіймах своєї Зірки. Те, що він не встоїть перед золотоволосою спокусою, вона знала достеменно. І він це знав. І, мабуть, не знаходив собі зараз місця.
А суперниця… якщо вона розумна, то весілля не буде, якщо дурна, то так йому і треба.
…Вона отямилася, коли всі тарілки, келихи, столові прибори й серветки опинилися на підлозі. Потужний дзенькіт усе ще відлунював у квартирі.
Як вона встала і дійшла до столу, було важко сказати. Завтра прийде її дитина і…
ДИТИНА! ЩО Я ЇЙ СКАЖУ?
Двадцяте століття доживало віку. Усі мас-медіа навперебій рахували дні до Міленіуму, підбивали підсумки вмираючого тисячоліття й робили прогнози на майбутнє.
Він не мав до цього століття, а тим більше до тисячоліття, жодних претензій. Усе в нього велося, все ладилося.
Однак інколи серед повного штилю неждано-негадано на нього навалювалася нудьга. Її обійми були подібними до легкого тополиного пуху, що сипався і сипався згори, здавалося — м’якого й безневинного, але то тільки на перший погляд, бо дихати ставало дедалі важче, і він був ладен віддати половину свого майна за ковток свіжого повітря. Тоді він телефонував завідувачу, казав, що терміново йде на лікарняний, вимикав не дослухавши відповіді, мобільник, і зникав зі своєї сумирної планети днів на два-три.
— Пішов у запій, — висували версію співробітники. — Або в загул, — припускали інші.
Повертаючись назад, він ніколи не намагався щось пояснити.
Але сьогодні ж п’ятниця, переддень його весілля, він не може зникнути, без попередження, без пояснень…
…Дивно: годину тому вона добряче випила, а тепер весь алкоголь кудись безслідно зник.
Швидко помилась і перевдягнулася. Тільки думка про дочку тримала її на ногах. Не можна, щоб вона побачила її такою. Є пригоди, які з мамами не повинні траплятися. Є тягарі, які не можна ділити зі своїми дітьми.
Спакувала речі й завмерла посеред кімнати.
Розуміла, що треба йти, але не могла зрушити з місця.
Відчувала себе мишкою, загіпнотизованою удавом, нездатною чинити йому опір, ні на що тепер не здатною.
Рука потягнулася до телефону. Батько її дитини — майор міліції, але хто сказав, що він їй допоможе? «Якщо жінка сама не захоче, ніхто з нею нічого не зробить. Ну хіба якщо вдарити її по голові. Покажи мені сліди боротьби. Нема? Ти забагато випила? Он як. Свідків теж нема? Погано. Та ти ще й сама його впустила? Це вже зовсім зле. Якщо тобі потрібен був мужик, то при чому тут я?»
І друзям не розкажеш — соромно так, хоч вени собі ріж. Усі довкола — а найбільше вона сама — завжди вважали Зоряну Короленко жінкою вільною, незалежною, фантастично розумною і надзвичайно вродливою. А тепер на неї показуватимуть пальцями… Ні, треба втікати…
Взяла телефонну трубку до рук. Знала, кому подзвонити, просто відтягувала час. Зволікала. Складала молитву.
МОЖЕ, Є ДЕСЬ, ГОСПОДИ, ДОСТОЙНА ТЕБЕ ЛЮДИНА, ЗРЯЧА І НЕ ТАКА НАЇВНА, — МУСИТЬ БУТИ СЕРЕД НАС ХОЧ ОДНА ТАКА ЛЮДИНА! — ТО ТИ, БУДЬ ЛАСКА, ДАЙ ЇЙ ДО РУК НАЙБІЛЬШУ ЗБРОЮ, ЯКА ТІЛЬКИ Є НА ЗЕМЛІ, І НЕХАЙ ВОНА РОЗМАЖЕ ЙОГО ПО СТІНІ…
Він підніс запальничку до конверта з листом.
«Треба зустрітись. Приходь у п’ятницю о дев’ятій годині вечора. Моя адреса не змінилась. Сподіваюсь, ти її не забув.»
…Вогонь жухнув угору й за хвилю зник разом із папером.
Він глянув на годинник. Одинадцята. Вже через годину ця проклята п’ятниця закінчиться… через довгу годину.
А нудьга візьметься за нього по-справжньому. У перший день вона лише заточує кігті та обростає шерстю — ця нудьга з манерами вовкулаки. Допоки він опиратиметься їй, його дні тягтимуться нестерпно довго.
Знову клацнула запальничка, і дим цигарки поповз до вікна.
Дорога обіцяла врятувати його, але він їй більше не вірив.
