Відповіді вона не вимагала, тому Влад промовчав, не забуваючи вправно орудувати ложкою.

Вовкулака на прізвисько Нудьга вимагав байдужості до всього, — і до цих слів, і до цього схиленого обличчя, але борщ — холодний літній борщ із кваском — несподівано тепло ліг на груди. Захотілося щось зробити, щось таке, чого ніколи досі не робив… Стрибнути з парашутом, пірнути з аквалангом… розгромити барикади, які ця дівчина набудувала довкола себе.

Чомусь згадалася Людмила. От вона нічого не вимагала. І чому він із нею не одружився?

— Як я виглядаю збоку?

Влад якраз зібрався перейти до другої страви, але це запитання на секунду його зупинило.

— Ну… непогано…

Вона зблиснула на нього чорним оком.

— Так зле?

Він закашлявся. Рис потрапив у гортань… Але Фрейд, якби дожив, втішився б незрівнянно.

Вона схопилась і почала бити його по спині. Ні, щоб по писку…

— Гаразд… уже все гаразд.

— Коли їси, говорити не можна.

Він підняв догори вказівний палець.

— Нагадаємо пункт перший.

— Пункт перший?

— Ну-ну?

— Правил не існує.

— О!

— Ліпше вдавитися?

Її обличчя почало роз’яснюватися.

— Ліпше — не ліпше, але що доброго сидіти в мовчанці?

Вона шарпнулась і завмерла. Усі барикади стали на свої звичні місця.

— Я піду… приберу нагорі.

Вечерю він доїдав на самоті…

Лункий дзвінок прокотився будинком.

Влад устав із ліжка й відчинив. На порозі стояв хтось у новорічній масці зайця і простягував до нього долоню: «Пода-а-а-йте бідному закарпатцю…»

Влад хряснув дверима.

Знову дзвінок. Треба буде викинути цей дзвінок геть! Хай стукають.

Знову заєць із простягнутою долонею: «Після наводнє-є-є-нія ми… хати нема, їсти нема…»

Влад знову грюкнув дверима.

Третій дзвінок. От зараз ви в мене дістанете… чого просите!

На порозі, простягуючи руку, стояв хтось із вишкіреною, всіяною гострими зубами пащею.

…Ось так. Вовкулака вже добрався і до його снів.

Хтось дзвонив у двері. А бодай йому… як там латинською краще сказати?

— Ти знаєш, котра година?

Олег стояв на порозі з винуватими очима.

— У мене є ключ, але я не наважився серед ночі залізти до тебе в хату.

— Тому ти вирішив усіх побудити… О Господи, третя година ночі. Мені ж завтра на роботу.

— А мені — ні.

— Я знаю. Егоїст ти. Довго ще там стирчатимеш?

— Ти мене не запрошуєш.

— Може, до тебе ще з короваєм і оркестром вийти?!!

— Не сердься, Владе. Може, твоїй жінці не сподобається, що ти серед ночі якогось мужика запрошуєш до хати? Скінчилося твоє вільне життя.

— Поки що я ніяких утисків не помітив.

— Поки що. Ти запитував її?

— Про що? A-а, ні. Не було як.

— Обов’язково запитай. Якщо я знову розміщу своє тіло отут…

— Тільки залиш язика за порогом.

— А я сподівався, що ми у шахи зіграємо… Одну партію. Чого дивишся? Хочеш дві? Хіба людина не може мати настрій о третій годині ночі?

— Ні.

— Ти не романтик.

— Що питимеш, романтику?

— Ти подивися, подивися мені у вічі: хіба там є хоч крапля етанолу? Сьогодні я щасливий без вина.

— Ну?

— Звідки такі чорні думки. Ось. Виграв у казино.

На журнальний столик лягли зелені купюри.

— Лікарям теж інколи гроші не зашкодять. Я маю на увазі звичайних лікарів. Стоматологи — окрема привілейована секта.

— Бачу, хочеш ночувати на сходах.

— Тільки три партії, поки мій азарт не вистиг. На всі ці гроші. У друга і виграти не шкода. Та виспишся ти, ми швиденько.

Хтось легенько покрутив ручку дверей. У хаті було темно й тихо, тільки біда несамовито терлась об ноги.

Двері були чимось підперті зсередини.

— Мені тільки каву, — заявив її чоловік з порога, прикриваючи рукою очі. — Міцну-міцну. Три літри бажано.

Марія залила кавоварку.

— У тебе буває відчуття, що ти автомат, який виконує програму, але нічого в ній не петрає?

— Буває.

Марія приготувала фужери. І тільки потім зауважила, що їх два. Вона починає звикати їсти й пити удвох.

— Нагадай мені, що я повинен був у тебе запитати, — він відсьорбнув каву. — З кришталю кава теж п’ється непогано. У-у, як я хочу спати… і як добре, що мені самому не довелося робити цю каву. Але що я, — він широко позіхнув, прикриваючи рота, — що я робитиму на роботі?

— Те, що завжди.

— Точно. Ти що п’єш? Воду? Правильно, ін віпо верітас, ін аква санітас.[11] Щось я мав у тебе… Ото, я вже запізнився. І хто повірить, що вночі в мене була партія в шахи?

Допивши каву і прикриваючись рукою від світла, Влад вийшов із-за столу, а проходячи повз неї, звичним жестом скуйовдив їй волосся… Тобто зібрався це зробити… Тобто він цілком забув, що це не Людмила… безсонна ніч… якось так вийшло…

Його жінка рвучко відхилилась… А потім… потім подивилася на його руку, немов на волохату лапу звіра, схопила мітлу й заходилася підмітати абсолютно чисту підлогу.

Влад моргнув і остаточно розгубився. Навіть латина не допомогла.

— Сідай, будь ласка, я маю в тебе щось запитати, — повільно, немов дитині, сказав він і собі сів. Цього разу на стілець. Вона змушена була сісти на диванчику, стискаючи мітлу, аж пальці поблідли.

Щоб то таке її спитати… мудре?

— Чому ти… не любиш каву?

Мудрішого не можна було вигадати.

— А за що її любити?

Слушно.

— І чай нема за що любити, — здогадався він.

— Нема.

— А воду?

Вона знову зблиснула на нього чорним оком. Певно, із захопленням перед мудрістю його думок.

— Людина мусить щось пити.

Он як. Не придерешся.

Влад печінкою відчув, що запізнився добряче. Може, взяти відгул?

Ні, ще не сьогодні.

Не за горами день і час, коли все існуюче затопить одна остання хвиля нудьги і він більше не здатний буде пручатися, і зануриться в цю хвилю з головою, а в його серце вгризеться вовкулака, — і дарма він у п’ятницю не послухався своєї спраги, а повернув додому, дарма-дарма-дарма, ну і що, що весілля, — відклав би, знав же, що однієї п’ятниці вочевидь замало, — щоб зійшла повінь, потрібно два-три дні, — п’ятниця ж тільки роз’ятрила рану, субота посипала її сіллю, а неділя залила спиртом. Але рана досі залишалася відкритою…

Дарма вона вийшла за нього заміж…

Шкода її.

Чоловік пішов, не попрощавшись. Не мав звички ні вітатися, ні прощатися, як вона не мала звички дозволяти гладити себе по голові.

Голову треба захищати перш за все, — цього їх навчав фізкультурник, хоч і давно було — пам’ятає.

— Доброго вам ранку.

Багаторічна звичка пригодилася й зараз.

— А чоловік щойно пішов, ви ще застанете його в гаражі — термінові справи не люблять зволікань.

— Що це ви пили з самого ранку? Каву?

— Ви завжди говорите натяками?

— Тільки з вами.

— Радійте, я сьогодні добра. Сідайте, не соромтеся, я теж, мабуть, вип’ю. Вам яку?

— Чорну й без цукру.

— А я люблю солодку і з вершками.

— Ви завжди подаєте каву у фужерах?

— А ваша жінка хіба ні? Дивно, всі п’ють каву з фужерів.

— А ми п’ємо з філіжанок, уявляєте?

— Та що ви кажете? Та не може такого бути.

— Ви щось хочете сказати?

— Тільки те, що ви знову виграли! Вранішні баталії з чужими красунями стопудово не для мене, — це, моя мала так каже: тату, а я завтра сто пудів не піду до школи, навіть якщо не буде температури!

— І що ви відповідаєте?

— Якщо буде температура, сто пудів не підеш. Щось не чути голосу знайомого «Опеля» — треба йти перевірити, що там до чого.

— Термінову справу заодно залагодити.

— Її так з ходу не залагодиш…

— Особливо зранку.