Від такої широти вибору замакітрилось у голові.
«Від харчів товстішають, а надмірне спання вкорочує життя».
Марія подумала й вирішила прийняти ванну.
«Тверезе рішення,» — похвалила вона себе і встала.
А сонце пхалося крізь ґрати, неначе йому було мало половини земної кулі, неначе воно поставило собі за мету освітити всі темні закутки планети і йшло на них в атаку з ранку до ночі.
За мільярди років це сонце знахабніло настільки, що лізло навіть туди, куди його не просили.
…Вони прийшли, коли сонячні рейки стали коротшими, повітря — гарячішим, а її мрії про ванну — майже нестерпними.
Мрії про їжу й ліжко бовваніли поки що на задньому плані.
Вони прийшли вчасно.
— Як ти тут? — спитав він, беручи кий і торкаючись ним її підборіддя. — Які будуть побажання, зауваження, говори, я уважно слухаю.
Мав на собі махровий халат і капці на босу ногу. Значно повеселішав із того часу, як вона його бачила востаннє. Від учора.
Як мало треба людині для щастя.
— А може, ти хочеш вибачитися? Вчора ти поводилася не найкращим чином. Наді мною не можна сміятися.
Кий почекав хвилю, а тоді з розгону вдарив по кулях — білі розлетілися, червона гойднулась, але лишилася на місці.
Дівча аж підскочило. Сукенка на бретельках, светер і шкіряне сабо. Трималося на відстані, але очі захоплено стежили за всім, щоб бува чого не пропустити.
Тому, напевно, він її не чіпав. Людям подобається, коли ними захоплюються. І не подобається, коли над ними сміються. Ось і маємо результат.
— Лялю, не стій стовпом. Винеси відро і принеси їсти.
— Мені здається, Котя, що їй потрібна ванна.
Дали один одному прізвиська і не відступали від них. Правильно. У таких справах краще замаскуватися. Навіть від себе самих.
— Тобі потрібна ванна? Мовчить. Отже, не потрібна. Лялю, я кому сказав?!
Дівча схопило відро і побігло нагору. Так не хотілося нічого пропускати, а доводиться.
Він присів перед нею навпочіпки. Його голос був тихий, заколисуючий.
— Невже ти мене зовсім не ревнуєш? А я так бісився, коли бачив вас разом. Ну чому ти мовчиш? Ображаєшся? Як довго, по-твоєму, я мав терпіти твоє ставлення до мене? Ти подумала, що я теж маю право ображатися?
Сонце тупцювало навшпиньках під самим вікном. Полудень. Підвальні стіни оббиті теплоізоляційним матеріалом, тому трохи зберігають прохолоду. Але не в липневий полудень.
На сходах затупотіли кроки.
Він одразу випростався і заходився грати в більярд. Мовчки. Удар ішов за ударом, паузи коротшали, темп наростав, уже не мали значення якісь там правила гри, — як часто вони псують людям життя, оті вигадані кимось правила, як приємно порушувати їх, коли ти кий, і наскільки меншою стає приємність, коли ти раптом опиняєшся на місці куль і правила починають порушувати А щодо тебе, — кулі перелякано розбігалися, сліпо натикались одна на одну, безцільно рикошетили, ховались у лунках і… настала мить, коли стіл спорожнів.
Її ворог уперся долонями в зелене сукно, постояв хвилини з три, знову взяв кий, і повернувся до неї.
Не варто було його нервувати.
…Вони залишили підвал, коли сонячні струни видовжилися, повітря охололо до стерпних температур, мрія про ванну відійшла на другий план.
Марія взяла пляшку з мінеральною водою і зробила ковток. Тепла.
«Що ж…» Вона перевернула пляшку над головою і вилила всю воду на себе. «Як ті люди живуть у республіці Чад?..» — сплило в пам’яті, але вона ніяк не могла пригадати, звідки ці слова.
Біда підповзла ближче, старанно оминаючи плями світла на підлозі. Ще зовсім недовго чекати. Навіть могутні фортеці падали від облоги, а що порівняно з ними людина?
Влад потягнувся всім тілом так, що хруснули суглоби, подивився з-під руки на сонце — вже вечір, цілий день за спиною, перший день, який він прожив небезцільно, хоча й не розумів своєї цілі, але якщо чогось не розумієш, то це не означає, що його нема, — усміхнувся власним мудруванням, постояв і… зітхнув: «Знаєш, хто ти? Ти НЕНОРМАЛЬНИЙ».
3. Середа
Підлогу підвалу застеляв зелений із сірою мжичкою ковролін. Приємний, нічого не скажеш, хоча справжні килими, панове євроремонтники, — традиційні, натуральні, з ворсом — набагато приємніші, а головне — м’якші від нього.
Але від добра добра не шукають.
Марія змусила себе сісти.
Сонце тягнулося до більярдних куль і ніяк не могло дотягнутися. Учора їх акуратно поскладали трикутником на місце, і ніщо не нагадувало про вчорашній розгром.
Спина затерпла, думки розповзалися, мов гнила капуста… а союзник блукав світами Божими, геть забувши про неї.
Марія скоса глянула на миску з учорашнім супом і відсунула її ногою так далеко, щоб уже не можна було дістати.
Учорашній суп тому так і називається, що його треба було їсти вчора, а не сьогодні. Сьогодні скислий суп може з’їсти хіба що дуже голодна людина, а вона… зовсім вона не голодна, просто не має чим зайнятися.
Ну не звикла вона їсти суп без ложки!
Доведеться звикати. Чує її серце, що дівчаткові сподобалася ця гра, і сьогодні їй знову підсунуть чергову порцію супу без ложки.
Марія пройшлася вперед-назад.
Вона переоцінила свої сили і недооцінила силу почуттів п’ятнадцятирічної панни. Ілона, яка весь тиждень тихо жила собі особняком на другому поверсі, нагодилася саме вчасно й побачила, як господиня сміється з її коханця, — виявляється, вони вже тиждень жили разом, просто тут, у неї над головою, а вона нічого про це не знала, — і запалала «праведним» гнівом.
Не смійтеся відважно в лице ворогу, якщо перед тим не перевірили, чи не причаїлось у вас за спиною дурне мале мишеня.
Воно ще прозріє, біда в тому, що прозрівши, воно може накоїти ще більших дурниць.
…Від ходіння туди-сюди замакітрилося в голові, а світла в кінці тунелю все не було.
Цікаво, що вони брешуть тим, хто запитує про неї? Кудись поїхала, коли буде — не сказала…
Марія прислухалась.
У цьому підвалі було дуже тихо. Звукоізоляція винна чи ще щось, але здавалося, ніби підвал міститься у чорній дірі поза часом і простором. В епіцентрі смерчу.
Вони прийшли вчасно. Ще хвилина самотності — і вона кинулася б їм до ніг. «Випустіть мене звідси…»
А може, й ні. Ніколи точно не знаєш, де пролягає твоя остання межа.
Ілона спохмурніла.
Маруська сиділа, підібгавши ноги, заплющивши очі, притулившися спиною до стіни, а згори, з вікна, яке висіло просто над її головою, падав стовп світла і вкривав її собою з голови до ніг. Спокійна, як двері, а після вчорашнього мала б шизіти, падати їм до ніг і благати: випустіть мене звідси…
— Чому ти нічого не їсиш? — Котя присів на край столу, постукуючи києм по мисці з супом. — Я не хочу, щоб ти захворіла. Ти повинна їсти.
Він теж поводився не так, як мав би. Дивився до неї, як ідіот… а кий заворожував, притягував зір, хотілося знову відчути в руках його силу і міць.
— Ти сподіваєшся, що він прийде і врятує тебе, так? Ми теж сподіваємося, але він усе не йде і не йде. Лялю, ти весь час забуваєш про свої обов’язки…
«А ти міг би не бути таким щасливим, коли дивишся на неї…»
— Вже біжу!
Вона побігла нагору, знову залишивши їх сам на сам, і думка, від якої мороз ішов по шкірі, переслідувала по п’ятах.
«Він якийсь ненормальний».
Влад усміхнувся і сів зручніше.
Радість розпирала його — непояснима, ірраціональна, НЕНОРМАЛЬНА радість, розумів, що так не можна, але нічого не міг з собою вдіяти.
«Боже, як добре…»
Була б його воля, зупинив би час і залишився б тут назавжди, але десь у закапелках свідомості вже визрівала думка, що скоро все скінчиться, і він знову перетвориться на звичайну, трохи нудну, хоча загалом непогану людину. Поки що гнав цю думку подалі.
Може, є десь ліки від його хвороби, але номера тієї аптеки нема в жодному довіднику.
