Нудьга поклала йому голову на груди. «А ти гадав, що я тебе відпущу?»
— Можеш не вдаватися в подробиці.
— Добре.
— Що ти тут доброго побачила? Це нічого, що я підвищую голос?
— Нічого.
— Нічого — про голос, чи нічого доброго?
— Ти не винен. Кожен сам відповідає за свої слова.
— Он як. А хто тобі сказав, що я почуваюся винним?
— Мені так здалося.
Влад ухопився за спинку крісла, в якому вона сиділа, і впритул наблизився до тієї, що сиділа в дзеркалі:
— Ти помилилася, — прохрипів він і гордо попрямував до дверей… тобто хотів попрямувати до дверей, але… не випадало залишати двох жінок на самоті, невідомо до чого вони додумаються, отак сидячи одна навпроти другої…
Річка вилилася з берегів і випарувалася в небо; білий-білісінький тополиний пух спалахнув вогнем і враз почорнів; тремтяча рука потягнулася до води, але знайшла лише суху пустелю…
Влад рвучко сів, аж рипнуло ліжко, і потягнувся за цигарками.
Був радий, що вона ні про що не питала. Не знав відповідей. Не знав навіть запитань.
…На кухні біля холодильника стовбичив Олександр. У бандані, з нашийником із бісеру… стильний пацан, нічого не скажеш.
— Маша ніколи нічого не варить?
Влад хвилину намагався зрозуміти, чого він від нього хоче.
— Не варить. Ніколи й нічого, уявляєш? — сказав він нарешті й поставив електрочайник під струмінь води.
Коли у Влада прокидався апетит, бажано було його спочатку нагодувати, а потім ставити різні запитання.
— І що ти їси?
Увімкнувши чайник, Влад витяг з морозилки пачку пельменів.
— Не повіриш. Пельмені зранку до вечора. Жах.
Олександр спохмурнів.
— Жартую я, жартую.
— По тобі не скажеш.
— Олександре…
— Можна Сашко…
— Ні. Олександре. Ти вже дорослий… Так от, твоя сестра… якби щось сталося, не забудь про неї, домовились?.. І чому ці пельмені завжди розкривають свої чубки? Їсти просять, чи що?
— Мені не подобається твоя заява.
— Мені теж, але що поробиш.
— Поки тебе не було, я заходив у її кімнату. Вона сиділа ні жива, ні мертва. Що сталося?
— Подай тарілку, оту кришталеву…
Влад вийняв останню порцію пельменів і покалатав шумівкою у баняку: ще один пельмень прилип до дна, довелося насильно його зішкрібати, але коли він появився на світ Божий, то це вже не був пельмень, а так — сумна пародія.
— Ти не слухаєш мене, Володимире Григоровичу. Моя сестра не виглядає щасливою з тобою.
Влад відклав шумівку і потер око.
— Їсти будеш?
Марія полежала, потім встала, обійшла спальню кілька разів, сіла, і, зануривши пальці у волосся, налаштувалася чекати. Якоїсь миті вона піймала себе на тому, що розкачується назад-вперед. Намагалася зупинити цю хитавицю, але нічого не виходило, тільки пальці стискали голову все сильніше й сильніше.
«Я так довго не витримаю… не витримаю… не…»
З того боку дверей почулися знайомі кроки. Вона охопила себе руками за плечі і завмерла.
Чоловік заглянув до спальні.
— Вечеря на столі.
Жінка кілька разів кліпнула очима. Сиділа на краю ліжка — розкуйовджене волосся, скоцюрблені пальці ніг, зупинений погляд — хоч би куди він пішов, цей погляд збирався йти слідом, безмовно, безупинно…
— Яка вечеря? Я нічого не готувала.
— А що там готувати: розрізав пачку, кинув на воду, а все решта — їхні проблеми. Мусять зваритися, бо інакше не витягну. Один, правда, поліг смертю хоробрих…
— Хто поліг? Бармак, ти про що?
Коли вона починала так говорити, коли забувала про сіру мишачу шубку… Влад нагадав собі, що треба йти їсти, і обмежився поцілунком.
Її губи були гарячі й сухі.
— Пельмені стигнуть. Не гречно примушувати їх мерзнути.
Його жінка пильно подивилася на нього, і він налякався, що вона зараз, ось зараз візьме й запитає про те, про що не слід питати, і все зіпсує.
Але вона раптом стрепенулася, ніби відкинула все, що їй заважало, і глянула на нього зовсім іншими очима, і від цього погляду приємне тепло розлилося у грудях; вона подивилась на нього із ЗАХОПЛЕННЯМ, неначе він здійснив небувалий подвиг, неначе поставив на стіл не пельмені, а золоте руно, неначе не п’ятнадцять хвилин, а все життя саме на нього чекала…
«Це щось нове, — подумав Влад. Тоді спробував пригадати очі жінок, які були до неї. — Це щось цілком нове».
Непогано, коли жінка дивиться на тебе із захопленням. Зовсім навіть непогано.
І все-таки йому не вдалося втриматися на плаву.
Частина друга. Меа maxima culpa…[17]
…Він їх ненавидів. Кожну зокрема й усіх разом. Причина? Вони ненавиділи його. Навіть коли казали, що люблять.
Одного разу він дуже обпікся, наївно повіривши, що його люблять, а насправді його просто використовували у власних цілях. Відтоді він чітко собі закарбував, що всі вони завжди і всюди брешуть.
АЛЕ ВІН ЗНАЄ СПОСІБ, ЯК ПОСТАВИТИ ЇХ НА МІСЦЕ…
Вона не знала, чому її назвали Марією, але за двадцять три роки настільки звиклася з цим ім’ям, що не проміняла б його на жодне інше, вишуканіше чи модніше. А от білий будинок, до якого вона прийшла на правах господині два — всього два! — тижні тому, чомусь уперто відмовлявся визнавати за нею право на це ім’я: спочатку вона жила тут безіменною, тепер її ім’я завзято змішували з багном. Чимось не вгодило цьому дому її ім'я…
Марія уявила собі, що перед нею чистий аркуш паперу, а в руках — ручка, оглянулася на пройдений шлях, і вирішила пройти-прочитати його заново, із самого початку, як перечитують дітям на ніч казку: все одно іншої роботи не було.
Почала вона свою казку так: «Спочатку було всеєдине неподільне Ніщо…»
…Він має на це право: вони занадто довго його зневажали, щоб їм це зійшло з рук. Він бачив, що стається з тими, хто їм потурає.
БУЛА Б ЙОГО ВОЛЯ, ВІН ТРИМАВ БИ ЇХ УСІХ НА ПРИВ’ЯЗІ…
Усі казки схожі одна на одну.
Берете героя — душевного хлопця з накачаними м’язами і шляхетними звичками, даєте йому до рук шаблю чи автомат, чи газонокосарку, бо герой без знаряддя вбивства — не герой, а так, півгероя, — і посилаєте його на боротьбу зі злом. «Замочивши» зло, він по коліна у крові повертається до своєї коханої, і хоча за ним тягнеться шлейф трупів, кохана зі сльозами на очах кидається йому на заляпані кров’ю груди, — кого там хвилюють якісь плями, коли є «Аріель» та «Індезіт»? — і живуть вони після цього звичайно ж довго й безумовно щасливо, народжують дітей, навчають їх бути добрими і розумними… а дітям по горло будете, що дорослим було по коліна…
Овва. Не виходить у неї казка. Проситься стати трилером.
Марія вмостилася зручніше. З казки слів не викинеш, що є, те є.
Він тероризував її настирливо й невідступно, вдень і вночі, у сні й наяву. Вона будувала одну барикаду за іншого, зводила довкола себе високі мури, не помічаючи, що давно перетворилася для всього світу на неприступну фортецю, але тільки не для нього, він одним поглядом примудрявся руйнувати її оборону, і вона знову й знову запитувала себе, а може, найкращим для неї виходом буде капітуляція?
…Жінки створені тільки для того, щоб служити чоловікам. І якщо вони цього не розуміють, треба їм пояснити. Так доступно, щоб до них дійшло.
Взагалі-то він терплячий, він може довго чекати, що його зрозуміють без слів, але якщо не доходить, що ж, він не винен.
Він і так довго стримувався. Сьогодні його терпець увірвався.
Цього вона аж ніяк не сподівалася, — він прочитав це в її очах. ВОНА НЕ СПОДІВАЛАСЯ, ЩО ВІН ЗАВЕДЕ СОБІ КОХАНКУ…
