Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Гомо сум, гумані нігіль мігі аліенум ест.[14]

Марія здивовано подивилась на свого чоловіка, але він уже спав.

Рівно через три години у двері подзвонили.

— І кому там не спиться у неділю зранку… субстанція грізеа![15]

— НЕ ВІДЧИНЯЙ…

— Ти щось сказала?

— Ні. Нічого.

На порозі стояв Олександр.

— Доброго дня. Я перепрошую, що…

— Привіт. І дуже не перепрошуй.

Уся привабливість родичів жінки полягає в тому, що тобі вони зовсім не родичі, але ти мусиш робити вигляд, що все життя мріяв мати таких родичів.

— Заходь.

— Справа в тому, що я загубив ключа й не можу потрапити до квартири. Може, Маша захопила із собою запасний?

— Може, й захопила. Проходь у вітальню, я зараз її покличу. А чому Маша?

— Я так звик. У дитинстві важко вимовляти довгі імена: вона мене кликала Саша, я її…

— Зрозумів. Коньяку, горілки?

— Коньяку. Трошки. А що, ім’я має якесь значення?

— Може, й має.

Жінка — «Маша… гм, ну зовсім воно їй не личить…» — сиділа на ліжку у своїй улюбленій позі й дивилася крізь вікно.

— Прийшов твій брат.

— Я впізнала його голос.

Вона не обернулась, не підстрибнула з радості, не заплескала в долоні: «Ура! Мій брат прийшов!»… навіть не ворухнулася.

— Ти вийдеш до нас?

— Ти казав, що я можу робити все, що захочу.

«І хто нас, куме, за язик тягнув?»

— Звісно, можеш.

— Тоді ні, не вийду.

— Він прийшов за ключем…

— Я якраз його шукаю…

При цьому вона продовжувала сидіти, закутана в покривало, і щось там розглядала у вікні.

Білі плечі й чорне волосся. Як місяць уповні й лахміття хмар по ньому. Час вовкулаків і перевертнів. Час нудьги.

Влад відчув, як засмоктує його тополиний смерч, як стискаються довкола шиї волохаті лапи… як тягне його до цієї самотньої беззахисної жінки… І зробив крок назад.

Він усе ще боровся. У нього все ще залишалася надія на одужання, хоч би що він там собі говорив. Так довго, як зараз, він іще ніколи не тримався.

— То ключа в тебе нема?

— Ні, нема. А може, його взагалі не існує?

— Добре… Я йому так і передам.

Він обережно зачинив двері, власними руками зводячи бар’єр, — хоч хисткий, але бар’єр — між нею і тим почуттям, яке вона у нього викликала.

І тут весело заспівав-затьохкав мобільник.

— Каналіс радіціс дентіс,[16] ось хто ти такий! — гаркнув він, схопивши трубку: — Ало!

— Це Ілона дзвонить. Ви мене пам’ятаєте?

Чи він її пам’ятає? ЧИ ВІН ЇЇ ПАМ’ЯТАЄ???

— Як там мої цигарки?

— Що? А… я принесу вам… але не до хати. Мені треба з вами зустрітися… це дуже важливо, будь ласка, не відмовляйте мені, я розумію, що не маю права просити вас…

Влад відняв слухавку від вуха. Здається ще трохи — і сльози почнуть потоком литися йому на сорочку.

— Де й коли?

— Я зараз біля Макдональдса, того що на Сімсотріччя. Ви серйозно? Справді прийдете?

— Я завжди серйозний… коли не жартую. Раджу тобі брати з мене приклад.

Вона радісно схлипнула.

— Я чекаю.

Суворий тон йому явно не вдавався.

…Вона запізнилася на двадцять хвилин.

Прийшла розчервоніла, захекана, біла блузочка без рукавів і білі брюки до середини гомілок підкреслювали засмагу і кричали на весь голос, що надворі літо, — живи і радій! — а він застряг десь між квітнем і травнем, як старий почорнілий сніг в улоговині: ні сонце його не тішить, ні молода трава… тридцять із гаком літ за спиною, а здається, ще й не жив зовсім, — спочатку навчання заважало, потім робота, — а щось же треба залишити після себе на землі, не можна ж, справді, як сніг, безслідно згинути…

— Як ваші справи, Володимире Григоровичу?

«Агов, куме, питають, як ся маєте? Знаю-знаю, є одне слово, але скільки не пробував перекласти його на латину — не виходить. Бідні латиняни: про високе та вічне шпарили, як дурні, а таких простих слів не знали…»

— Без коментаріїв. А це, мабуть, мені?

— Так, це вам.

Вона підсунула до нього пачку «Мальборо» і криво посміхнулася. Могла й не бути настільки схожою на свою маму…

— Ви не повірите, я стояла на зупинці й боялась підійти…

— Я такий страшний?

— Ні. Просто я підрахувала, що ви могли б бути моїм батьком.

З’їсть його сьогодні нудьга з манатами. Зжере — і оком не моргне.

— А де… твій батько? — спитав, просто щоб спитати. Байдуже йому було зараз до всіх батьків на землі.

— Нема про кого базарити. А взагалі-то в мене їх трійко було. Я дочка-героїня! Проїхали цю зупинку… — вона взяла пачку цигарок зі столу й зірвала з неї целофан. — Маєте вогонь?

Він клацнув запальничкою. На боротьбу за здоровий спосіб життя сили не залишилось.

— Що я маю зробити, — вона елегантно випустила дим у небо, хоча й тремтіла всім тілом, — щоб ви мені пробачили?

Він ковтнув кока-коли й задумався. Вона слухняно чекала на його відповідь, хоча й тремтіла всім тілом. Дурне мале мишеня…

А зрештою, чом би й ні?

Коли він повернувся, його жінка сиділа перед трюмо, закутана в простирадло, нерухома, далека… неначе в усьому світі є тільки вона, дзеркало, і та, що сидить навпроти.

— Ілона… вона поживе у нас певний час… поки не владнаються деякі її житлові проблеми… та ти ж бачила її бабцю, можеш собі уявити, як із такою особою жити під одним дахом…

Жінка мовчала.

— Вона поїхала за речами…

Жінка дивилась у дзеркало.

— Кімната нагорі все одно порожня…

Жінка навіть бровою не повела.

Ну не звик він ні з ким радитися, занадто довго все вирішував сам.

«Врешті-решт, хто в домі господар: ми, куме, чи миші?»

— Ну що ж… Якщо так… То так…

Він уже майже вийшов з кімнати, але в останню мить, неначе щось собі надумавши, зупинився, повернувся і швиденько випалив:

— Звідки ти знаєш її маму?

У всіх дютюктивах підступний слідчий завдає нищівного удару саме в останню мить, коли він уже однією ногою за порогом, але раптом щось пригадавши, ставить отаке нібито невинне запитаннячко, і стежить за реакцією підозрюваного: якщо той почне викручуватися, йому хана.

Мордувало його це питання віддавна, ну давайте, викручуйтесь, якщо зможете…

Але підозрювана і в думці не мала викручуватися. Вона, мабуть, навіть не підозрювала, що їй щойно завдали нищівного удару. Сиділа й дивилася на ту, що сиділа навпроти.

— Зоряну? Вона надіслала мені листа, де попросила зустрітися.

Он як!

Новоявлений слідчий стояв однією ногою за порогом і думав, чи не відкусити собі язика.

«Попросила зустрітись? Я старий і глухий, я нічого не чув, я…»

— Коли це було, і що вона хотіла від тебе?

— У п’ятницю ввечері напередодні нашого весілля. Вона хотіла на мене подивитися.

— Подивитися?

— Так.

— Вона хотіла на тебе подивитись?

— Я так і сказала.

— Вона… на тебе… подивитись?

Минуле не може надіслати листа майбутньому і попросити зустрітися. Так не буває. Дві далекі одна від одної галактики не можуть зійтися, щоб просто подивитись одна на одну. Це абсурд.

Він хотів би, щоб це виявилось абсурдом…

Стоп. Вона ж і його запрошувала у п’ятницю ввечері перед весіллям. І щоб це мало означати?

— І все? Просто подивитися? Наскільки я знаю Зоряну…

— Ми поговорили.

— І що вона тобі СКАЗАЛА?

— Шкодувала, що не познайомилася зі мною раніше.

— Вона щось тобі сказала ПРО СЕБЕ… чи ПРО МЕНЕ?

— Сказала.

Останнє рятувальне коло пішло під воду. Нищівний удар бумерангом повернувся проти нього самого.

— І… що саме?

— До того, як випила, чи після того?

— До того. Можу собі уявити, що вона говорила п’яною…

— Що ви створені одне для одного, що я ніколи не буду щаслива з тобою, що варто їй поманити тебе пальцем, як ти…

вернуться

14

Я є людина, ніщо людське мені не чуже. (лат.)

вернуться

15

сіра речовина (лат.)

вернуться

16

Канал кореня зуба (лат.)

31
{"b":"568656","o":1}