Він щотижня складав меню, давав мені певну суму на закупівлю, скрупульозно рахував здачу. Фізично він був слабшим за мене, добре розумів це і боявся нападати на мене відкрито, але безперервний шантаж зробив свою справу: я забула, що можна просто так виходити на вулицю, я так призвичаїлася постійно оточувати себе барикадами, що ледве сама не задихнулася в замкнутому просторі. І головне, я нікому не могла нічого розповісти: ти кажеш, що твій брат?., та ти що? І пішло-поїхало… Тільки мамі одного разу я спробувала щось пояснити, але вона не захотіла… чи не змогла мене почути…

Тому, коли місяць тому тьотя Ніна познайомила мене з вашим другом, коли я знову його побачила, коли згадала, як він простягував мені шоколадку, то зрозуміла, що ось він — мій шанс. Утекти, заховатись у його домі й сидіти тихенько, як мишка, до кінця свого життя. Повірте, при найменшому натяку на почуття я б тут же розірвала наші стосунки, але він був такий спокійний, далекий від цього всього, а мені так потрібен був перепочинок…

Марія відставила порожню чашку. Дивно було згадувати сон, завдовжки в життя, і переконувати себе, що то була реальність.

— Одне мене тоді тривожило: а що, коли він згадає оту шістнадцятирічну ненормальну, яка накинулася на нього, мов фурія, і наговорила стільки дурниць, якщо він її згадає, незважаючи на те, що було темно й багато років минуло, і вижене зі свого дому, куди тоді піду?.. Як думаєте, він мене впізнав?

— Думаю, що інакше він із вами б не одружився. Жінки-фурії — це його слабкість. Підозрюю, що він довгий час жив у очікуванні якоїсь підлості з вашого боку… Маріє, чому б нам не згадати те, що було?.. Адже було, чи не так? Давайте надолужимо згаяний час, забудемо на годинку, хто ви, хто я?..

— Хто він?..

— Чому нас повинні стосуватися вигадані кимось правила гри? Більше такої нагоди може не трапитися, ми обоє потребуємо розрядки, нічого не зміниться, абсолютно нічого!.. Ви жахливо виглядаєте, але усмішка вам пасує.

— Розкажіть мені краще ще щось про вашого друга.

— Отакої. Моя пропозиція навіть не була допущена до першого читання.

— Яка пропозиція?

— Зрозуміло… Що вам розказати?

— Що хочете.

— Я бачу, вам приємно про нього говорити.

— Не те слово.

— Маріє, ви можете усміхатися не так… відверто?

— Не можу. Хто б міг подумати, що все так обернеться… Він щоразу мене дивує. Коли я ляжу спати, він намагається ходити дуже тихо, коли помічає, що мені холодно, тут же зачиняє вікно; приїжджає якомога швидше, бо знає, що я вдома сама… Він жаліє мене постійно, не роблячи перерв на перекур чи там на пиво… Коли я думаю про нього, мені хочеться стрибати і плескати в долоні.

— Чому ви не називаєте його на ім’я?

— Я?

— Так. Я жодного разу не чув, щоб ви назвали Влада на ім’я.

— Це нелегко пояснити. Мені здається, що це не його ім’я, що воно якесь… штучне, ніби спеціально вигадане для… не знаю для чого, але мені здається, якщо я називатиму його так, як ви всі, я погоджуся з існуючим станом речей і він погодиться з тим, що я погодилася, і тоді буде неможливо щось змінити. Незрозуміло, правда?

— Не зовсім.

— Принаймні він поки що не робив мені зауважень.

— Влад не вміє робити зауваження. Тому йому так не щастить із жінками.

— Менше треба їх жаліти?

— Аякже. Вилізуть тобі на голову — і… далі латинською.

— Кожна з них рано чи пізно пошкодувала, що втратила його, я впевнена в цьому… І я пошкодую.

— Ви хочете, щоб я захлинувся цим чаєм? Що за песимістичні настрої?

— Самі подумайте, з якої я сім’ї: мама настільки любить свого чоловіка, що вбиває його, брат настільки любить сестру, що переслідує її в день і в ночі… А якщо це в нас у генах? Я не хочу зашкодити йому. Розкажіть мені краще щось про нього хороше-хороше…

Влад обережно прочинив двері: його жінка лежала в ліжку, підклавши під щоку руки і усміхаючись від вуха до вуха, а його друг сидів біля неї з горнятком чаю і щось однозначно веселе їй оповідав.

Помітили його, швидко перезирнулись.

— Ти не тільки гроші в мене поцупив, а й ключ?

— Я не хотів вас будити.

Вони знову швидко перезирнулися, не перестаючи усміхатися при цьому. Йому, звісно, було не до сміху.

«Ні, спати, і ще раз спати».

— Владе, ти куди?

— У ванну.

Олег шаснув за ним до ванни й зачинив двері.

— Владе, ти її спеціально до мене привіз? У тебе стільки знайомих жінок, а ти її до мене…

— Якби ти знав, який я змучений…

— Ні, ти мені скажи, навмисно? І ключ узяв: мовляв, нагрянемо, подивимося, чим ви тут займаєтеся. Ти мені не довіряєш?

— Ти коли на чергуванні не спиш усю ніч, тобі дуже хочеться на другий день на дурні запитання відповідати?

— Скажи тільки — так чи ні, і я вимітаюсь.

Влад сів на ящик для білизни і вперся долонями в коліна.

— Я не найкращий для неї варіант: хати нема, меблів нема, грошей нема — нічого нема. Мені доведеться тепер працювати удвічі більше, або взагалі поїхати на заробітки, до тещі наприклад. Та й із головою в мене, сам знаєш, не все в порядку. Навіщо їй ненормальний та ще й на додачу бідний чоловік?

— Знаєте що? Ви одне одного варті.

Марія повільно підійшла до дзеркала. І побачила там…

Гаряча ванна розморила його остаточно, голова обважніла, в очі ніби насипали піску, а він щосили намагався пригадати, куди ж поділась ота остання цигарка, яку він так необачно спробував припалити у переповненій газом кухні, — ось ніби вона була у нього в руках, і ось її немає, — він щосили намагався ошукати свою пам’ять, але вона вперто транслювала саме те, чого він не хотів бачити; вимушений заново переглядати моторошні кадри загибелі свого єдиного пристановища на цій землі, він запитував у себе, чи скінчиться коли-небудь його затяжний траур… а повіки злипались, і сон обіцяв бути таким солодким, яким ніколи ще в житті не був…

…Вода піднімалася все вище і вище, а над водою плакали-стогнали палаючі тополі, і від того крику волосся на голові ставало дибки. «Я так довго тебе кличу, а ти все не йдеш і не йдеш-ш-ш…»

У двері гарячково затарабанили. Влад отямився і тут же вхопився рукою за край ванни: вода встигла дістатися до ніздрів, ще кілька вдихів — і він уже не прокинувся б.

— Я хотіла запитати, чи робити тобі сніданок?.. Ти мене чуєш?

— Я не хочу їсти! — гаркнув він, відкашлюючись і відпльовуючись.

«Не дадуть навіть у ванні поніжитися. Що за життя настало?»

Підвівся Влад лише з третьої спроби. Підвівся, відкрутив кран — і спробував не відсахнутися, коли крижані струмені вдарили в обличчя.

Є, звичайно, екстремали, які полюбляють холодний душ і на його місці зараз із задоволенням фиркали б, але він до них не належав. Просто примусив себе стояти, не рухаючись, аж поки не посиніли лунки нігтів. Тільки тоді дозволив собі закрутити кран і вилізти з ванни.

Був на кілька вдихів від смерті, а відчуття точнісінько таке, як у ту кляту п’ятницю, коли стояв за кілька кроків від спокуси. Стояв, курив і дивився на вікна, за якими жила жінка з пшеничним волоссям. І згадував слова, які вона кинула йому в спину п’ятнадцять років тому: ТИ ЩЕ ПРИБІЖИШ ДО МЕНЕ, ЯК ПЕС НА ШНУРКУ! І щиро дивувався, чому він досі цього не зробив, якщо навіть через стільки років від нетерпіння сверблять кінчики пальців. Від нетерпіння і щемливого очікування…

Якби він піднявся тоді у її квартиру, забувши свою відчайдушну обіцянку ніколи більше цього не робити, якби переступив через себе, то втрапив би в яму, любовно викопану Зоряною, обов’язково втрапив би, тому що не вмів не робити того, чого вона хотіла.

І Зоряна вкотре тріумфувала б, і жодний виродок її тоді б не скривдив, але, але, але… що сталося б з отією кішкою у мишачій шубці, задля якої власне й готувалася сцена зустрічі двох постарілих, але все ще повних енергії коханців? Повернулася б назад у свою нору і хтозна чи наважилась би вдруге звідти вилізти.