— Зупини.

— Ми вже приїхали? Я бачу тільки дорогу.

— Ні, ми… ми проїхали потрібний поворот.

— Та-ак. І хто ти після цього?

Марія відчинила дверцята і в лице війнуло такою свіжістю, такою невимовною насолодою, що вона, не задумуючись, вийшла з машини; вона пішла назад уздовж траси, дощ перестав, а машини ще не встигли забруднити повітря; вона вдихала і вдихала кришталеву синь, змішану з ароматом щойнозораної землі, вмите листя, подекуди помережене золотом, шурхотіло, радіючи їй, немов своїй… захотілося роззутись і зробити те, чого ніколи не робила: пройтися босоніж по траві.

— Ти що, образилася? — чоловік схопив її за руку й потягнув до машини. — Зараз ми будемо на місці, зараз.

— Я така рада, що ти мене сюди привіз…

Він витріщився на неї, як на дивовижу.

— Ну… і я радий, що ти рада.

— Не підходь так близько, я жахливо виглядаю.

— Хто тобі це сказав?

— Дзеркало.

— Ти справді жахливо виглядаєш.

— Дякую, у тебе теж не найкращий вигляд.

Тут, на узбіччі, вони немов зависли у вакуумі: того, що було — вже нема, а те, що буде, — якщо вони, звісно, до нього дістануться, — невідомо як їх зустріне. Дорога, в яку вони вирушили, була містком, хистким містком через прірву, і, щоб не помічати в себе під ногами цю прірву, вони говорили й говорили, проте ніхто не заводив мову про головне…

— Відсьогодні починаємо вести здоровий спосіб життя. Ні, відзавтра.

— Домовились.

— Яка в мене безвідмовна дружина!

— Сама собі дивуюся…

…На пагорбі стояв цвинтар. Біля нього вилискували бані церкви, а до пагорба тулилися хати, причому не низенькі, одноповерхові, як вона собі уявляла, а справжні кам’яниці.

І все потопало в зелені. Але дощ чомусь обійшов цю місцину стороною.

«От і приїхали,» — подумала Марія. Десь там був і її дім, тільки він про неї ще нічого не знав.

«Невже приїхали?» — подумав Влад. Фізична втома раптом знову дала про себе знати, боліли ноги, спина й шия, нестерпно пекли очі, — сон був занадто коротким, щоб тіло й мозок могли відпочити, у кожному м’язевому волокні накопичилося стільки молочної кислоти, що м’язи затверділи і кричали не своїм голосом при найменшому русі, через кожне нервове з’єднання пройшло стільки імпульсів, що їх почало заклинювати, — Влад спробував вилізти з машини і застогнав, спробував відкрити дверцята машини і відчув, що не може ні зігнути, ні розігнути пальці, спробував випростати спину і… заробив солідний штраф за кількістю не перекладених на латину допоміжних слів.

Він усвідомив, що всю дорогу був жахливо напружений, такий напружений, що тепер, коли вони доїхали, коли нема більше сенсу стискати кулаки й можна розслабитися, тіло забуло, як це робити.

Десь там удалині, за селом, текла річка, на берегах якої густо росли тополі. Десь там, під цими тополями лишився дванадцятирічний хлопчина із чудернацьким ім’ям, двадцять років чекаючи, коли його звідти заберуть.

Але по нього треба було йти не до річки й навіть не до села. Йти треба було на цвинтар.

— Ми з нею всюди були разом. Батьки пропадали на роботі, та й після роботи їх часто кликали в село, то до одного, то до другого хворого, ніч не ніч, свято не свято, вони нікому не відмовляли. Дід любив собі полежати, а ми з нею… Ми були нерозлучні, — куди вона, туди і я. Дід помер, коли я був ще дуже маленьким, помер тихо, я навіть не знав, що він мертвий… заснув і все. А вона… вона мала цукровий діабет і, коли мені виповнилося дванадцять років, злягла. До лікарні їхати відмовлялася, лежала у світлиці, з почорнілими ногами… вона завжди була така моторна, робота горіла в її руках, і мені було дуже незвично бачити її такою. Вона хотіла, щоб я був біля неї, щоб щось розказував, хоча б про те, яка погода надворі… вона швидко втрачала зір, але як тільки я, користуючись цим, намагався тихенько вийти з кімнати, вона одразу казала мені: «Швиденько повертайся, Харитоне»… так вона мене називала.

Чесно кажучи, мені скоро набридла роль доглядальниці, та й хлопці сміялися: «Ходи поб’ємо м’яча, чи ти записався у няньки?..» У неї було нетримання сечі, батьки постійно міняли простирадла, але все одно цей запах… думаю, він їй теж дошкуляв. Вона казала:

«Хотілось би ще пожити, але не так…» Водночас вона дуже багато пила води, і в мої обов’язки входило приносити їй воду. Я дратувався: чому вона так багато п’є? І от одного дня, коли батьки, як завжди, пішли на роботу, я вирішив, що й так засидівся в хаті, і тихенько вислизнув із кімнати. Навздогін мені лунало: «Я чекаю, Харитоне,» але я тільки рукою махнув. Я лишив біля неї збан із водою і побіг грати у футбол. Тоді якраз цвіли тополі, й тополиний пух устеляв землю…

Десь під обід мені чомусь захотілось додому, дуже захотілося, але всі побігли до річки, і я побіг із ними…

Все, веселитися я більше не міг… я нудився, не знаходив собі місця, мене тягло в село, мов магнітом, я дивувався і злостився на себе, та що ж це таке, врешті-решт?.. Це був найдовший день у моєму житті.

Під вечір я побачив батьків. За моїми підрахунками, вони мали вже давно повернутись, але по дорозі вони, як завжди, до когось зайшли і… Одне слово, вони теж побачили мене й запитали, як там… бабуся. Я невиразно щось мугикнув, і ми всі пішли до хати.

Вона лежала на боці з простягнутою рукою, очі були відкриті, шкіра синя, аж чорна… збан валявся на підлозі в калюжі води. Мабуть, вона хотіла напитися, але напівсліпа, перевернула збан і… і вода вилилася. Тоді ж, мабуть, вона й покликала мене. А я не прийшов. Я думаю, це сталося в обід, думаю, вона переконувала себе, що я ось-ось повернуся, думаю, вона довго мене кликала, перш ніж… померла.

Я втік із дому, не з’явився на похорон… я почав жити так, неначе цього всього не було. Просто не було — і все.

А через кілька років, уже в інституті, я вперше відчув, що життя не має сенсу. Немов хвиля накрила мене з головою — і викинула кудись на безлюдний острів. Я не знав, що зі мною діється, не знаходив собі місця, забув про навчання, перестав з’являтися у компаніях… аж поки не сів у поїзд і не поїхав світ за очі. Зійшов на якійсь цілком незнайомій станції, поблукав, несподівано вийшов до цвинтаря і тільки тут заспокоївся.

У психіатрії є таке поняття — дромоманія, нестримний потяг до мандрів. Принаймі раз на рік я мусив кинути все, сісти чи то в потяг, чи в авто і їхати, їхати, їхати…

Не злічити цвинтарів, на яких я побував, мені подобалося ходити поміж могилами, відчувати під ногами землю, в якій лежать мертві, я почувався у їхній компанії, немов свій серед своїх. Тільки після цього я віднаходив у собі сили повернутися до повсякденности.

І головне, я уявлення не мав, звідки в мені ця нездоланна тяга. Я не мав права тебе залишати, ось так, без жодних пояснень, але я не вмів це пояснити… Двадцять років, як цієї людини нема, а вона досі мене кличе.

Скажи мені, тільки чесно, як тобі вдалося мене сюди затягти? І чому я завжди мушу тобі все розказувати, якщо ти мене ні про що не запитуєш?..

Його жінка — Марійка-Марічка-Марусенька — змахнула сльози й подивилася на розкидані в долині хати. І він докінчив свою розповідь:

— Мою бабцю звали Марія. Мабуть, тому мені було так важко називати тебе на ім’я.

— А в мене цвинтар асоціюється з найгіршим періодом мого життя. Я десять років не була на могилі тата. Якби не ти, я б не наважилась сюди прийти. — Вона усміхнулася крізь сльози. — І прошу нарешті познайомити мене з вашою сусідкою, Харитоне Бармак, мені так давно хочеться з нею поговорити…

Влад перевів погляд на могилу: рясно цвіли чорнобривці, загородка виблискувала охайно помальованими зубчиками, поряд стояла вбита в землю маленька, але міцна лавка.

«Цікаво, наша хата завалилася, чи Микитиха і їй дала раду? Здається, то вона її купила. Шпарівна бабка, однієї хати замало, один город — то не город. Цікаво, яку ціну загне за нашу хату? Яку б не загнула, грошей усе одно нема. Але ми щось придумаємо. А може, послати вперед Олега, йому навіть рота не треба розкривати, сама комплекція чого варта? Мовчу, мовчу, бабцю, це ж твоя колєжанка, хіба можна про неї погано говорити, але мусиш признати, що такої вредної людини ще світ не бачив, кому, як не тобі це знати. — Влад підняв голову до неба. Над його селом збиралися хмари. — Ну що ж, ми, мабуть, підемо додому. Ти тут дивись… не скучай.»